Чи такий страшний рак, як його малюють?

  • Алла Зейферт
  • watch_later 10 травня 2014, 22:52

  • visibility 887 переглядів

Незважаючи на те, що людину можуть підкосити безліч інших серйозних хвороб, онкологічні — одні з найстрашніших для усвідомлення. Лікар-онколог Кіровоградського обласного онкологічного диспансеру Андрій Гардашніков розповів Точці доступу, чи такий страшний цей чорт, як його малюють.

Досьє ТД. Андрій Гардашніков народився в листопаді 1978 року у Ворошиловграді (зараз Луганськ). Має музичну освіту за класами фортепіано та кларнет. Закінчив Луганський державний медичний університет.

З 2008 року по теперішній час – онколог Кіровоградського обласного онкологічного диспансеру. Завідуючий відділенням денного перебування КООД.

Вів програму «Наше здоров’я» на каналі «Кіровоград». З вересня 2013 року — співведучий та співавтор програми «Сімейний лікар» обласного радіо «Скіфія-центр».

— Пане Андрію, як сказати пацієнту про його діагноз?

— Пацієнту майже завжди потрібно повідомляти про його діагноз. Хоча багато моїх колег вважають, що знання власного діагнозу вбиває в людях надію. Насправді люди реагують на діагноз адекватно — від радощів, звичайно, ніхто не стрибає, деякі починають плакати, але при цьому людина починає довіряти лікарю. Пацієнта потрібно поважати — ніколи не можна говорити щось на кшталт «все, у вас рак — похорони завтра опівдні» або «із цим діагнозом вам залишилось жити місяць». Потрібно вміти правильно подати інформацію про те, яка в людини хвороба, які є методи її лікування — тоді діагноз повідомляти легко. Коли людина знає свою хворобу, то в неї з’являється мотивація вилікуватися. У випадку ж, якщо допомогти вже реально не можна, то лікар не має права казати такому пацієнту, що йому стане краще. Важко, коли родичі спілкуються з таким хворим так, нібито ще є надія – навпаки, потрібно казати: «Так, у тебе хвороба, і ти помираєш, але ми зробимо все, щоб підтримати тебе до кінця».

— Чи є зараз проблеми з ліками? Скільки в середньому коштує лікування?

— Є дві великі проблеми. Перша – відсутність хоспісу, друга — боротьба з наркотиками. На мою думку, в нашій країні йде запекла війна не з наркоманами, а з онкологічними та іншими безнадійними хворими. Наркомани, які кололися на задвірках, так і колються, а у людей, яким реально потрібно за медичним призначенням, великі проблеми. Якщо ми говоримо про уколи, то ми не маємо права дати хворому шприц із ампулою, щоб він сам собі зробив ін’єкцію. Обов’язково потрібен виїзд онкобригади. Термін напіврозпаду морфіна — 4 години, тому призначати його менше ніж 4 рази на добу немає сенсу. Причому потрібно колоти його навіть тоді, коли болю немає, для постійної концентрації в крові. А онкобригада з її вічними проблемами з бензином зможе виїхати двічі, у крайньому випадку — тричі на день, та й то нечасто. Чотири ж рази на день нікого не колють, і це знущання над хворими. Хоспісу немає, де можна було б підібрати нормальну знеболювальну терапію. Слава Богу, відкрили паліативну палату в першій міській лікарні, але це вирішило лише десять відсотків проблеми. Зараз іще одна проблема – закупка ліків відбулася, договори з постачальниками підписані — і піднявся курс долара. Ціни піднялися, переплатити ми права не маємо, тому що відбулися тендери. І не зрозуміло, що буде далі – чи вистачить наявних препаратів для забезпечення знеболювальними. Іноді звучать фрази, що потрібно економити морфін, але ж, люди добрі, хворим він реально необхідний!

— Якщо у пацієнта остання стадія раку і він майже безнадійний, то чи є сенс сказати йому про це?

— Не завжди четверта стадія раку означає безнадійність — деякі можуть десятиліттями з нею жити. Ця градація на чотири групи раку дуже умовна. Буває, що людина з першою стадією живе менше, ніж людина з червертою: наприклад, після операції та серйозного лікування може відбутися рецидив, утворення нової пухлини, стійкої до терапії, і людина через деякий час помирає. І буває навпаки, рак четвертої стадії, приміром, у молочній залозі, і метастази тут же біля пухлини неподалік – провели курс хіміотерапії, зробили операцію — і все, людина живе ще двадцять років. Буває, що дійсно жоден метод лікування не дає ефекту. Тоді ми обов’язково повинні сказати людині про це, і вона зможе вимагати якісну паліативну допомогу, знеболювальне, і хоч трохи, як би грубо не звучало, розпланувати своє життя.

— Що робити, якщо у хворого немає коштів на лікування?

— Це не вхід в турнікет, де ти заплатив тисячу — тебе полікували, не заплатив — ні. Завжди можна обирати: є препарати, які у всьому світі коштують колосальних грошей, а є схеми хіміотерапії, які застосовуються ще з часів СРСР, вони дешевші. Часто ми підбирали курс хіміотерапії з тих препаратів, які закуповує держава, для тих, у кого взагалі не було коштів. Звертатися потрібно у будь-якому випадку, може, й небагато зовсім знадобиться.

— Який відсоток людей із онкохворобами виліковується повністю?

— Невиліковними є більшість хвороб: цукровий діабет, гіпертонія, ішемія... Туберкульоз — виліковний на ранніх стадіях, але ж хто в нас на ранніх стадіях звертається? Я веду до того, що на ранніх стадіях рак із великою вірогідністю можна вилікувати, хоча не варто забувати, що в кожному окремому випадку він відрізняється і за локалізацією, і за місцем ураження, і за тим, як піддається лікуванню.

— З якого віку потрібно починати профогляди?

— З народження. Коли ми навчаємося у школі, то регулярно проходимо медогляди, робимо проби Манту на туберкульоз, здаємо аналізи крові тощо. Коли дитина в садку-школі, то вона під наглядом, хоче вона того чи ні. А коли людина закінчує школу чи вищий навчальний заклад, то огляди закінчуються, і вона сама коїть злочин проти себе. Рак — це така хвороба, що поки пухлина не доросте до третьої — четвертої стадії, то проходить непомітно, хіба що в молочній залозі очевидну пухлину можна помітити раніше. А коли йдеться про рак шлунку, кишечнику, передміхурової залози чи нирки, то це не помітиш, аж поки він не виросте і не передавить щось, що заболить. Заступник із медичної частини одного з онкологічних диспансерів в області померла від раку шлунку четвертої стадії. Це не та людина, яка не знала, що таке рак — це професіонал, онколог вищої категорії. Це показує, наскільки підступна ця хвороба, наскільки непомітно вона може розвиватися. Але якщо людина регулярно обстежується — приблизно раз на рік, то в неї високі шанси більше «зловити» рак на початкових стадіях.

 

Я сам щороку здаю кров на аналіз, прохожу обстеження, роблю рентген легенів. До речі, коли вам пропонують флюорограму — не погоджуйтесь. Потрібна рентгенографія легенів, бо «флюшка» вигадана як дешевий метод масового обстеження на туберкульоз і на її знімку може бути не видно навіть розповсюджений рак. Думаю, гривень п’ятдесят раз на рік за рентгенографію — це не ціна за життя людини. Головне — навчитися слідкувати за собою.

 

У мене була пацієнтка, яка реально думала, що її поховають ще у 2008 році — в неї четверта стадія лімфоми Ходжкіна, асцит, плеврит. Вона у дуже важкому стані була, навіть не могла говорити, лежала в позі ембріона, вся сірого кольору. І от від курсів терапії згодом їй стало набагато краще…

— Чи правда, що багато пацієнтів ходять на обстеження в онкодиспансер замість поліклінік за місцем проживання?

— Наш заклад дійсно перевантажений потоком пацієнтів. Це приносить суттєвий дискомфорт і страждання пацієнтам, які вимушені лікуватися. Крім того, там значна частина реально не профільних людей. Кабінет УЗД за нормами має приймати, здається, по 20 чи трохи більше людей на день, а вони обстежують по 100. Була спроба хоча б систематизувати черги — тобто спочатку йдуть профільні пацієнти, в яких встановлений діагноз «онко», потім — консультативні, а потім — уже ті, хто просто чомусь вирішив прийти і подивитися вагітність. Не робота початкової ланки – це велика проблема. Багато питань можна було б вирішити просто у свого дільничного терапевта, який знає ваші проблеми зі здоров’ям.

— Як ви ставитесь до евтаназії?

— Категорично проти — я не розумію, яке я маю право вбивати людину. Так, забезпечити їй якісну хоспісну допомогу, покращити якість життя і прибрати бажання померти — дорожче, «геморойніше» і всіх «напрягає». Набагато легше зробити так, щоб вона сама померла і не турбувала ані лікарів, ані чиновників. Коли людині геть погано, сильні болі, то, звичайно, їй захочеться померти, і вона підпише все, що завгодно. До того ж, у нас, у далеко не правовій державі, може бути, що людина «напише» прохання про евтаназію, сама про це не підозрюючи. Зловживань буде купа. Убивство можна буде легко списати на це. Думайте, товариші, над якісною хоспісною допомогою, і проблема евтаназії відпаде сама по собі.

Бліц ТД

— Якщо б вам пропонували хабара, в якому випадку ви б не відмовились?

— Хабар — це суворий юридичний термін. Один із моїх «пунктиків» — я дуже агресивно і з неприйняттям відношуся до того, що саме люди називають хабарем. Це все одно, що убивством називати те, що не є убивством. Убив я комара, наприклад, — давайте в усіх газетах напишемо, що я убивця, або коли я їм яєчню, що я вживаю немовлят на сніданок. Так ось, хабар — це незаконне отримання посадовою особою винагороди при виконанні адміністративних функцій. Хабар я не візьму ніколи. Я не хочу кримінальної відповідальності. І не вкраду ніколи. Ми от, буває, кажемо про те, що пацієнт захотів віддячити і приніс, приміром, курку. Якщо я в нього цю курку не вимагав, якщо я не казав: «Не принесеш курку — я тебе лікувати не буду», то це не злочин ні з його, ні з мого боку. Якось було: проморочив я голову хлопцям в «Інтертелекомі» через модем, який у мене не хотів працювати. Я тоді дуже був засмучений — ледь не всю тодішню зарплату віддав за той модем, але неправильно підключив його. І після того, як півдня всі там марно ламали голову, я знайшов причину, приїхав до них, сказав, що це була моя провина, вибачився і привіз їм пива. А якщо лікар вимагає щось, то таке вимагання — це також не допустимо ні в принципах моралі, ні в принципах законів.

— Якби вам запропонували очолити управління охорони здоров’я, то чи залежало б це від того, хто на той момент був би при владі в області?

— Мабуть, усе-таки залежало б. Якщо губернатор — розумна людина, яка розбирається у суті справ або хоча б намагається зробити цю «машину» робочою. Хоча мені важлива клінічна робота. Президент, прем’єр, губернатор — це все тимчасові посади, сьогодні є, а завтра — ні. Більшість із них, звичайно, потім себе не гублять у житті. І ось я знайшов ту роботу, ту посаду, на якій я можу бути корисним. Але наскільки корисним я опинюся на посаді управлінця? Поки у нас в країні злидні, поки немає можливості фінансувати сферу охорони здоров’я, то ви хоч святого поставте начальником чи генія — нічого він тут не зробить. Зараз і так зробити з країни хоч більш-менш працюючий агрегат — на рівні неможливого. І те, що у нас відкриваються різні МРТ, то там ремонт, то тут ремонт — це також на рівні неможливого, бо держава не фінансує. А я не вмію цим займатися, я все життя навчаюся, як говорити з онкологічним хворим, як правильно лікувати, що ще нового можна запровадити – і я лише починаю набувати реальних навичок. І ось я все покину та почну займатися абсолютно іншою діяльністю. Це мені ще 10 років потрібно буде розбиратися в справі, і поки я це буду робити, весь народ мене зненавидить і вижене через півроку — воно мені треба?

— Вам соромно за ваших земляків із Луганська?

— Не всі луганчани – сепаратисти, і не всі кричать: «Росія! Росія!» За тих, хто так кричить, мені якраз соромно. Я вважаю це реальною зрадою своєї країни, державною зрадою. Якщо ти відгукуєшся ганебно про країну, в якій ти живеш, то реально повинен бути механізм позбавлення такої людини громадянства. Якщо ти все ж тут живеш і ненавидиш країну, то ти не громадянин: люби собі на здоров’я іншу країну, але не бери участь у житті моєї країни, не май права обирати її, тому що хоча б мінімальну повагу до неї ми повинні мати попри всі негаразди та її не ідеальність. В мене в Луганську залишились і батьки, й однокласники, і багато друзів. Серед них багато порядних людей. І якщо, не дай Боже, буде це напівросійською територією, як Крим, я б не хотів, щоб мої друзі попали під роздачу через тих покидьків.

— Чи надали б ви медичну допомогу Віктору Януковичу?

— Так. Жоден порядний лікар не може відмовити у медичній допомозі через політичні чи моральні переконання будь-якій людині, будь то Янукович, чи Путін, чи Гітлер. Я не опинявся в такій ситуації, і мені важко уявити, що б я відчував на той момент. Ментально я не уявляю собі таку картинку і сподіваюся, що не виявлюся в такій ситуації повним нікчемою, а буду адекватним лікарем. А потім уже нехай їх судять люди, яким це належить робити.

— Нинішня політична обстановка в країні вплинула на вашу творчість?

— Я пишу рідко, і не можу сказати, що політична ситуація не впливала на мене раніше. А зараз важко, мені не вдається знайти вірний шлях. Я десь всередині згорнувся калачиком і намагаюся зрозуміти, що насправді відбувається. Ти зараз нікому не довіряєш. Іноді з людьми працюємо чи живемо по сусідству, два роки вважаємо їх порядними людьми і потім вони виявляються покидьками. Мені поки не пишеться...