«Із тих пір, як розпочалася війна, собака з'являється щоночі...»

  • Олег Бондар
  • watch_later 22 вересня 2014, 11:24

  • visibility 166 переглядів

Основним чинником зародження почуття страху, безсумнівно, є темрява. Пояснювати, чому, сенсу немає, все і так зрозуміло. А от асоціативно кошмари найчастіше уособлюються з образом лютого звіра. Що теж не дивно.


Звірі — реальна небезпека, яка чатувала на наших предків у гущавинах лісів, у безкрайніх степах.


Вовки, ведмеді... Вони в людській уяві трансформувалися у вовкулаків, песиголовців, перевертнів тощо. Набирали містичних образів, їх боялися, ними лякали...

Цей страх, як уже писалося раніше, передавався з давніх давен на генному рівні, і його не спромоглися здолати ні технічний прогрес ні освіченість. Можливо, в дещо пом'якшеному вигляді він дожив і до наших часів.

***

Днями зустрів знайому, не бачилися років із десять. Не можу сказати, що вона не дружить із головою, в кожному із нас живуть свої таргани й розрізняються лише за розміром і активністю. Знайома завжди була занадто емоційною, жалісливою й, скільки пам'ятаю, легко впадала в депресію. Говорячи мовою психологів - яскраво виражений меланхолік.

Тому й не здивувався, що вигляділа вона пригніченою, з темними колами перед очима і внутрішньо знервованою. Загалом, нічого дивного, такою вона була завжди, скільки її пам'ятаю, і час у цьому плані нічого не змінив.

Розговорилися за чашкою кави про те про се, про дітей, про сім'ї, про те, що робиться в світі...

Звичайна розмова, яка ні до чого не зобов'язує й ведеться лише заради заповнювання незручних пауз. Бо, коли й раніше у нас виникали мало спільних тем, то через десятиліття їх стало ще менше.

І раптом.

- Знаєш, а до мене вночі собака приходить. Чорна, велика, волохата і очі в неї сумні-сумні...

Я ледве кавою не захлинувся. Невже недооцінив розмір тарганів, і все набагато складніше? Але подальша розповідь зацікавила. Хоча й позбавлена глузду з точки зору людини із здоровою психікою, все ж у ній було щось інтригуюче, таємниче, від чого так просто не відхреститися.

- Я її й раніше бачила. Вперше вона з'явилася, ще коли була дитиною. Можливо, навіть, приснилася, хоча, як зараз, пам'ятаю її до болю сумні очі. Те, що я тоді відчула, не можна назвати страхом: душевний неспокій на межі з відчаєм. Чомусь хотілося плакати. І в собаки теж у великих бездонних очах блищала волога... А вранці я дізналася, що помер батько...

За словами дівчини, далі собака з'являлася у її снах (можливо, не снах, все здавалося надто реальним) зрідка, через великі проміжки часу.

- Я відчувала її запах, інколи гладила її кучеряву, немов у баранця шерсть. І завжди собака своєю появою віщувала біду, нещастя. Вона приходила, сумувала разом зі мною, немов намагалася втішити, а з її бездонних очей витікали сльози... До ранку плакали з нею вдвох, а потім я дізнавалася про горе, яке спіткало сім'ю, і вже плакала сама...


Потім собака надовго зникла із життя дівчини, поступово вивітрилася з пам'яті, і весь негатив, пов'язаний із нею, почав сприйматися, як фантастичний витвір надмірно збудженої уяви. Доросле життя підкидало дорослі проблеми й згадувати дитячі вигадки було ніколи.


До минулого року.

- 30 листопада, мене немов підкинуло в ліжку. Тіло колотилося, неначе від холоду, хоч я вся змокріла від поту. Серце тіпалося в грудях, мов навіжене. Чомусь страшно було розплющувати очі. А коли наважилася, на мене дивилися темні очі величезного волохатого пса. Такого жаху, я, напевне, ніколи раніше не відчувала. Усі дитячі відчуття повернулися одразу, приголомшили й розчавили мене. Я розридалася вголос, обійняла собаку, ткнулася в неї лицем. Плакала, не знаю скільки. Потім схопила мобілку й набрала номер дочки. У відповідь - «абонент поза зоною зв'язку». Дочка моя навчалася в Києві, а тоді в столиці таке творилося... Не знаю, як дочекалася ранку, увімкнула телевізор, а там показують, як розганяли студентський майдан. Почала обдзвонювати знайомих, подружок дочки, але ніхто нічого певного сказати не міг. Я ледве з глузду не з'їхала, була налаштована на найгірше, вже майже повірила, що втратила дочку назавжди, і що більше її ніколи не побачу. Коли ввечері — дзвінок: «Мама, зі мною все гаразд! Я потрапила до лікарні, але вже все добре!»

Одразу немов гора з плечей звалилася, я зітхнула на повні груди. Погляд мимоволі ковзнув на ліжко. Там сидів великий кудлатий пес, і мені здалося, що він посміхається...

Після того випадку, знайома ще кілька разів бачила по ночам собаку. Але нічого поганого з рідними більше не траплялося.

Можливо, вважає жінка, вона попереджала про щось більш значиме, глобальніше. Віщувала біду й нещастя не тільки для неї, а для всього народу, для всієї країни?

- Із тих пір, як розпочалася війна, собака з'являється щоночі, дивиться на мене мовчки сумними очима, а мені вити від туги хочеться. Я вже боюся ночами лягати, тримаюся скільки можу, тільки ж не завжди виходить...

***

Ще одну історію про собаку раніше чув від знайомого. Вона не така страшна, але не менш загадкова. Знайомий переїхав із сім'єю в нову квартиру. Ремонт не робили, вирішили займатися оздобленням нового житла поступово, по мірі надходження коштів.

Трирічній донечці відвели окрему кімнату. Вранці дівчинка сяяла від захоплення й розповідала, що в неї з'явився новий друг - великий собака. Він вночі катав її на спині далеко-далеко по дуже цікавих місцях, немов у мультику.

Батьки посміялися, вважали дівчинці все приснилося. Але наступного дня все повторилося, а далі знов.

- Де ж він живе твій собачка?

- У стінці біля мого ліжка. Він звідти виходить, коли темно і коли всі сплять.

Увійшли до кімнати. Біля ліжка старі обшарпані шпалери з незрозумілим візерунком. Ще, напевне з радянських часів лишилися.

- Зараз ви його не побачите. Вдень він відпочиває, - з дитячою безпосередністю пояснювала дочка.

Батько зацікавився. Нишком, коли дочка спала увійшов до її кімнати. Довго дивився на темну стіну, і якоїсь миті, здається, дійсно побачив обриси велетенського собаки. Можливо - тінь чи раніше не помічена пляма...

Наступного дня переклеїли з дружиною шпалери. Про ніякі плями на стіні вже не могло бути й мови. Однак, коли дочка після ремонту перебралася до своєї кімнати, розповіді про собаку не припинилися.

Знову батько вночі сторожував біля ліжка, і знову якоїсь миті побачив на стінці знайомий обрис.

Довго думав, що з цим робити, поки, врешті-решт, не змирився і не махнув рукою.

Нічого поганого собака не робить, дочка задоволена спілкуванням із новим уявним другом, тож нехай розважається. Шкоди від цього ніякої. А коли підросте, все стане на свої місця...

***

Звісно, не всі страшні історії пов'язані з собаками. Інколи дієвими особами стають й інші звірі, подеколи екзотичні.

Так, дехто вважає, що образ песиголовців (про них ми розповідали в минулому номері) поповнив фольклор після того, як представники цивілізованого світу вперше зіткнулися з велетенськими людиноподібними мавпами (чи то горилами, чи орангутангами).

Не минула своєрідна тваринницька екзотика й нашого краю. Наступні дві історії безпосередньо пов'язані з Кіровоградщиною. І, якби не кілька «але», могли б стати справжньою прикрасою так званого жанру «horror».

Ця жахлива пригода сталася в Маловисківському районі. Її мені розповів колега Андрій Лисенко.

В одному з сіл, чи то Лозуватці, чи то Андрусівці, відкрили сільський бар. Господар, щоб залучити клієнтів пообіцяв, що першого дня обслуговуватиме всіх безкоштовно. Звісно, до нового культурного закладу зібралася вся питуща частина населення не тільки названих, а й сусідніх сіл.

Гулянка «на халяву» затягнулася до пізньої ночі.

Наступного дня один із учасників презентації завітав до свого кума.

- Ну що, йдемо до бару?

- Ні, я туди більше не піду, - пролунала категорична відповідь, від якої в запрошуючого очі на лоб полізли.

- Чому, - запитав, ще не вірячи й не усвідомлюючи почутого.

- Куме, ти тільки не смійся, на мене вночі на містку чорт напав.

Оце допився, - майнула думка.

Намагався і так, і сяк вплинути на давнього випробуваного не за одним застіллям товариша по чарці, тільки — марно. Того немов замкнуло. Не піду і — все!

Довелося чоловікові йти самому. Вранці знову приходить до кума: збентежений, взагалі ніякий, і зовсім не від надмірної пиятики.

- Знаєш, - каже, - я тобі не повірив, а щось там таки є.

І розповів:

- Йду я вночі через місток, раптом щось по плечу — лясь! Обертаюся, а там — чорт! Справжнісінький! Я ледь не зомлів...

Далі такі випадки почали траплятися й з іншими. Селами поповзли недобрі чутки про нечисту силу, яка чатує біля місточка на необачних нічних перехожих.

Дійшло до того, що люди стали боятися ходити вночі, рівень вживання алкоголю впав до рекордного мінімуму, а доходи першого і єдиного в окрузі бару звелися нанівець.

У найвищому ешелоні районної влади занепокоїлися. Галасу робити не хотілося, в область повідомляти, якось не з руки, можуть неправильно зрозуміти. Та й як тут зрозуміти, ніхто ж не повірить, що в районі об'явився чорт і ночами лякає людей. Скажуть: ви, хлопці, або багато п'єте, або щось не те курите.

Священника запрошувати, теж, начебто, не годиться. Було це в ті часи, коли науковий атеїзм уже почав втрачати монополію на мізки основної частини населення, але з голів владних мужів іще вивітритися не встиг.

Дилема ще та. Як її вирішити — незрозуміло. А люди хвилюються, їх заспокоїти треба, бо, не приведи Господи, хтось через голову в область поскаржиться. Спробуй потім доведи, що нічого спільного з паровозом не маєш.

Думали-думали, нічого не надумали. У владному кабінеті — розпач навпіл з безнадією.

Аж раптом, відчиняються двері, заходить жінка, бліда, знервовано, мало не плаче.

- Допоможіть, - благає зі сльозами в очах. - Я працюю в пересувному звіринці, у нас кілька днів тому кенгуру втекла. Шукаємо, з ніг збилися, а знайти не можемо...

***

У зв'язку з цією історією згадалася інша, дуже схожа й не менш «жахлива». Вона трапилася в Кіровограді, років з тридцять тому. Головними її дійовими особами стали журналісти тоді ще головної обласної газети.

Трійка провідних майстрів пера (прізвищ із зрозумілих причин не називатиму) добряче затрималася в редакції після закінчення робочого дня. Хоча, чому — після, адже в журналістів робочий день ненормований, а напружена розумова діяльність інколи потребує радикального зняття стресу.

Після своєрідної «планірки» дорога пролягла за звичним маршрутом до підвальчика на розі Луначарського й Шевченка. Зараз він гордо йменується «Богема», раніше називався скромніше - «Перлина степу». Але, незважаючи на назву, він тоді користувався не меншою, можливо навіть більшою, ніж зараз популярністю у місцевої інтелігенції.

Справа була взимку. Вийшли з підвальчика, коли вже стемніло й поволі пішли по Луначарського вгору. Щось жваво обговорювали, настрій був чудовий, слабенький морозець тішив добряче зігріті алкоголем душі.

Так, сміючись, дійшли до проспекту Комуністичного. Повернули за ріг і вклякли. Мову відібрало, шапки на головах попіднімалися.

У блідому світлі нічних ліхтарів, потьмареному маревом дрібного снігу, вулицею йшли... слони.

Допилися до слоників... Таке й у жахливому кошмарі не привидиться. Добре, коли звична й майже рідна білочка. А слони... Якось занадто... Не наш менталітет. Перебір навіть як для макросприйняття.

Так, мабуть, подумав кожен із трійці, якщо, взагалі хтось здатний був про щось подумати.

А згодом учасники історії зізнавалися один одному, що тієї миті кожен твердо вирішив навіки зав'язати зі спиртним і до скону тримати марку взірця тверезості.

І, напевне б, дотрималися даного слова (чоловіки ними так просто не розкидаються, навіть якщо клянуться подумки і лише самим собі), якби наступного ранку містичне підґрунтя нічної історії не розвіяла невблаганна реальність. Жорстока правда перетворила страшну історію в анекдотичну й дала законний привід обмити цю справу, аби вдосталь посміятися над самими собою та над власними страхами.

А скринька відкривалася просто.

Як з'ясувалося, напередодні до Кіровограда приїхав цирк. І його працівники, аби не шокувати мешканців міста зайвою екзотикою, вигулювали тварин ближче до ночі.

***

Дві останні історії по суті ближчі до кумедного, ніж до страшного. Та, погодьтеся, якби правда не випливла назовні, вони, безумовно, б стали чи не найзагадковішими й найдивовижнішими, і гідно прикрасили б собою строкатий і різноманітний містичний світ нашої Кіровоградщини.