«Максим просив передати, що його заарештували», або Перевірка на біду

  • Оксана Гуцалюк
  • watch_later 27 січня 2015, 08:00

  • visibility 651 перегляд

Цей день рівно рік тому, 27 січня, я та мої рідні не забудемо ніколи. 

Він став перевіркою на міцність для нас та на біду – для десятків людей, номери яких я тримала у своєму телефонному записнику. Про існування багатьох з цих номерів я давно забула, інші хотіла б і не згадувати, а кілька – тримала «на чорний день», на найголовніше прохання, на найбільшу біду.

Але…

Рівно рік тому, йдучи на площу, яка потім стане площею Героїв Майдану, я й гадки не мала, як вже через кілька годин буду розпалювати лихоманковим натисканням телефонні кнопки.

Під будівлею адміністрації розгорнувся антимайдан, який волав з мегафонів про мир, а невеличка колона майданівців після недільних подій, не бажаючи провокувати «жовті рукавички», гуртувалася скраю, біля дороги, щоб потім з підкресленою чемністю покрокувати на Богдана…

Тоді мене наче вберіг мій малий семирічний школяр, який мимоволі, зі шкільною амуніцією за плечима, супроводив маму до того місця, де він зазвичай звик кататися на машинках: «Давай не будемо туди підходити, це не для дітей»…

Ще одним «дзвіночком» (у прямому розумінні) став тоді ж, на площі, дзвінок від відомої, шанованої та поінформованої людини: «Геннадій (Рибченков – чоловік, якщо хто не знає) вдома? – Якщо ні, терміново хай йде додому, бажано – не один». Дзвінок був з незнайомого номера, питань задавати було ніколи та й співбесідник не дозволив, як і називати його на ймення. Сказано було лише, що нібито чоловіка мають спровокувати на бійку та зрештою «закрити».

Зазбиралися додому, трохи провели майданівців – у компанії з братом-свободівцем. Сказав, що піде зі своїми на Богдана, попрощалися…

макс2

А вже через пару годин – дзвінок від доброго друга-побратима родини (його ім’я теж багатьом відоме, але зараз це не принципово): «Максим просив передати, що його затримали». Телефон брата-активіста вже мовчав… Але через півгодинки – такий бажаний дзвінок та півхвилинний потік (бо дали подзвонити лише раз та не більше хвилини, треба було встигнути): забрали, везуть за місто. Короткі гудки…

Перша думка: чому за місто? Невже десь в Лісопаркову? Бити? Тоді ймовірними здавались найнеймовірніші версії…

А далі почалося. Зранку. Роботу закинуто. Телефон як найчудодійніший засіб, за допомогою якого сподівалася добитися дива.

Звичайно, соцмережі. Дзвінки друзів. На віру сприйняла навіть повідомлення поінформованих товаришів – мовляв, чекай дзвінка, скоро відпустять. Але коли затримання активістів буквально «посипались» одне за одним, стало зрозуміло – не відпустять.

Далі довелося розриватися – між лихоманкою пошуків та намаганням заспокоїти наших літніх батьків. Адже робити вигляд, що нічого не сталося та приховувати від них біду вдавалося лише кілька годин – у ці буремні дні вони по кілька разів на день спілкувались з нами телефоном.

Саме остання обставина змусила скористатися тими найзаповітнішими номерами: адже кожна година невідомості (точніше, на той час вже відомості) могла коштувати найдорожчим людям серця, а то й життя…

Але перед цим свого майданівця потрібно було ще знайти. На це пішло майже дві доби та до півсотні телефонних дзвінків. В якийсь момент руки опустилися: не допомагали ані прохання, ані 15-ти річний досвід спілкування з посадовцями та правоохоронцями, ані – як до цього здавалося – приязні стосунки з тими, хто реально міг би допомогти. Руки опустилися, але відкрилися очі. А ось вуха слухати не хотіли: «Не знаю», «Я перетелефоную», «Подзвони пізніше», "Ну, ви розумієте…"

Пошуки сягнули за межі Кіровограда – туди, де теж є грати, у райони. Зрештою, мій в’язень совісті знайшовся…у міськвідділі, де його так довго «не могли» знайти навіть, здавалося б, особисто приязні до його сестри правоохоронці.

Чи варто говорити про те, що ніхто так і не повідомив родичів затриманого (як того вимагає закон) ані про затримання, ані про місцезнаходження заарештованого?

На щастя, на пошуки адвоката пішли лічені хвилини – від державного затриманий активіст зі зрозумілих причин відмовився. Дякувати Богові та щирим друзям, які зголосилися допомогти. Та навіть втручання господарів отих заповітних номерів не звільнило мого рідного підопічного від лави підсудних: адже Ленінський райсуд (пані Льон, привіт вам від «ваших» майданівців) спрацював блискавично. Максима Гуцалюка та ще кількох активістів судили відразу після затримання, о дев’ятій (!) вечора. Моєму впаяли два тижні, здається…

Високі порадники наполягали: терміново готуйте та подавайте апеляційну скаргу, у вас є лише кілька годин. Це виявилося теж непросто, бо в суді ознайомитись з матеріалами справи адвокату, який вже мав видану мною як родичкою довіреність, … просто не давали.

макс

Апеляцію було призначено та розглянуто (на фото – з адвокатом Сергієм Кучмаром). Чи варто переповідати весь анекдотизм звинувачення та судового рішення Ленінського? Де четверо документів, складних двома операми, що затримували хлопця, містили діаметрально різні свідчення – то про загальну «підозрілість» його особи в камуфляжі, то про злісний спротив? «Брєд» про якісь матюки, які самотній перехожий з велосипедом нібито розкидав у перехожих, свідчень яких у справі й близько не було? Адже такі «фігурні» аргументи містило майже кожне склепане проти десятка місцевих активістів «дєло»…

Зрештою, голова колегії суддів (в однині) зробив на той момент неймовірне – ховаючи співчутливий погляд та іронічну (на адресу «колеги» з райсуду) посмішку, дав штраф.

Після цього було головне заплатити 136 гривень: штраф та судові витрати. Щоб за це до буцегарні не повернули.