Останній притулок у Кропивницькому або Самотня старість у казенному домі (ФОТО)

  • Валентина Набока
  • watch_later 11 жовтня 2016, 20:00

  • visibility 1590 переглядів
  • thumb_up 1 лайк

Напевно, не через лиху вдачу вони обертають на велику прощу за гречкою будь-які вибори. Й усе ж, наше бажання змінити країну за далекі горизонти відкидає той-таки триклятий «фактор бабусь». Стервозні, нудні і до виску в печінках повільні. Хто не співчував знайомим, яким випало жити в одному під’їзді з одиноким «кошатником»? Проте існує й інший вимір знання про цих «нестерпних стариганів». З горищами, вистеленими абрикосовою сушкою, пухким м’якушем великодньої випічки і відчуттям холодних голок під одежею, коли дід кличе тебе порибалити з ним у човні…

«Точка доступу» обійшла робочі будинки для літніх людей у Кропивницькому та дізналася, які питання доводиться залагоджувати жінці, яка збирається облаштувати свій прихисток для людей віком за 70 років. Ми довідались, що найнеобхіднішою і, на жаль, найдорожчою  річчю у будинку, де мешкають старенькі, є пакунки підгузок для дорослих, найбажанішим гостинцем – чашка домашньої ряжанки. І ще багато чого дивовижного, багато прикрого, того, що перекреслює набутки людського сумління.

Самотня старість на Кущівці

Найбільший в місті контингент старих кволих людей – 95 осіб – зосереджується в геріатричному відділенні Кіровоградського обласного психоневрологічного інтернату. На 9 гектарах площі за таємничою брамою на перехресті Водоп’янова-Чернишевського (район Кущівки, маршрути 126, 128)  ви побачите кілька житлових корпусів, розділених між собою алеями просторого парку, пральню, лазню, котельню, ангари для зберігання сільгосптехніки і грядки присадибного городу. Територію знадвору прикрашають фонтани. В клумби з дешевенькими сортовими трояндами забралася модна нині пошесть на скульптуру зі сміття: округлі шиї лебедів із велосипедних покришок підпирають гноми-пеньки в одягнутих набакир капелюшках – точніше, емальованих мисках якихось життєрадісних кольорів. Як на українську мірку – навіть дуже мило і доладно.

Підопічні виходжують туди-сюди невеличкими групками – доброзичливі, вмиті-втерті, і – о диво – їх дозволяють фотографувати без попереднього дзвінка директору. У переддень суботнього свята заклад атакують депутати різного калібру, тож ознайомлення кореспондента з тутешніми порядками здійснюються позмінно – кількома представниками адміністрації. Починає директор.

Я – не лікар, інженер за фахом, – розповідає Олександр Коваленко (трудовий колектив величає його не інакше як Карповичем). – Заступником директора працював з 1987 року,  вже восьмий рік, як обіймаю посаду директора. Найчастіше сюди везуть людей з психічними порушеннями – деменцією (або «старечим слабоумством»), шизофренією, коли родичі не можуть залишити їх удома самих, організувати належний догляд. Останнім часом побільшало безпритульних – людей, що тривалий час пили, прогуляли все на світі, й хтось із добрим серцем взявся поновлювати їхні паспорти… Також дуже багато почали привозити з ускладненнями після інсульту. Особливо багато  паралізованих. Раніше так не було – всі підопічні з третього корпусу ходили. Зараз лежать, і там обладнали сестринський пост. Ну, і з переломами шийки стегна. Це в нас повально – лежачі інсультники й ті, що з переломами шийки стегна.

Справа в тому, що ми – не лікувальна установа, а саме інтернат, – розмову підхопила Вікторія Сазонова, старша медична сестра. – Місце, де людям належить проживати. Так, у нас є лікар, медсестри, але на базі такого закладу не проводяться лабораторні дослідження. У разі необхідності, наприклад, як з онкохворими на останніх стадіях, за сильнішими знеболювальними звертаємось в онкодиспансер або ж викликаємо швидку. Тільки вони мають дозвіл на використання наркотичних речовин. Ветеранам Вітчизняної Війни – у нас ще й такі є – раз на три місяці чи півроку призначене лікування у міському шпиталі. Безкоштовне. То вони їздять. «Ацинус» пропонував безкоштовне обслуговування особам після 70 років. І торік абсолютно безплатно наших підопічних протезував один приватний стоматолог. З медикаментів на місці тримаємо елементарні, найбільш доступні речі – анальгін, цитрамон, краплі очні і вушні. Тому що на одного такого пожильця держава витрачає 2 гривні 50 копійок у день. Тоді доводиться викручуватися, якщо оформили до себе хворого на діабет, скажімо, третьої стадії. А комусь нічого не треба – аби тільки тиск вчасно заміряли. Інколи Карпович домовляється в обласній лікарні про безкоштовне оперування когось із наших, і на онко дзвонить, щоб якісь процедури без грошей зробили, в «Ацинус» – вже по МРТ. В обласний департамент охорони здоров’я телефонуємо, коли необхідна допомога з транспортуванням лежачого хворого. Адже в нас такої машини немає. Не скрізь допомагають, і все ж, якось живемо-крутимось...

Щоб оформити ліжко-місце в державному закладі, літній людині або її родичам (сусідам) необхідно звернутися із заявою до центру соціального захисту населення за конкретним місцем проживання, доклавши документи про нарахування пенсії, довідку з БТІ щодо наявної житлової площі, довідку про інвалідність та медичну картку. Відповідно до закону, 75% щомісячних виплат пенсіонера стягуватимуться закладом на потреби його ж утримання, рештою він може розпоряджатися, як заманеться. Ніяких витрат у зв’язку зі своїм переходом на «казені харчі» не нестимуть особи, яким призначено спеціальні пенсії заслужених працівників різних галузей, героїв праці, заслужених та народних артистів, героїв війни і т. д.

Читайте також: Особливості перехідного періоду або Чому вони тікають з України

Якщо проблеми з лікуванням ще вдається вирішувати методом старого доброго дозвону, залагодження особливих потреб скутого неміччю організму вимагає готівки. Щодня. Наразі інтернат спроможний оплатити лише 27 пакунків памперсів на місяць. Вдень спорожняють одну –  на таку кількість лежачих це, звісно, мізер. Особливо, коли враховувати небезпеку перепрівання шкіри під вологим абсорбентом.

Останні два місяці свідки Ієгови передають нам абсорбуючі пелюшки, – коментує Вікторія Сазонова, – влітку одну. Раніше нам у цьому питанні ніхто не допомагав.

Порівняно з минулим, праця доглядальниць полегшала хіба в одному моменті – ходячим підопічним почали виписувати доволі зручні стільці-туалети. Старенькі міряють коридор ходунками, у сліпців  у руках з’явилися тростини. Кожного четверга підопічних, які пересуваються самостійно, скликають на місцеву дискотеку – принаймні це обіцяють на словах. Дехто не відмовляється й від оздоровчої трудотерапії тривалістю 2-4 години на день – в основному, порпання у квітниках.

Був у нас один дідусь – таких, звісно, одиниці, – то він і сіно косив, і дерева плодові прищеплював, навіть вирощував для закладу лимони. З родичів нікого не мав, а до нас його перевели із Власівки. Кажуть, там навіть кращі умови, ніж у нас, бо люди інколи просяться, щоб їх туди переводили, – розповідає Вікторія Сазонова.

Сьогоднішній вибір підприємств-постачальників дозволяє задовольняти добову потребу  стареньких у м’ясних продуктах та молочці. За словами Людмили Вікторівни, головного кухаря інтернату, щодня тут переробляється близько 25 кілограм свіжого м’яса. Для хворих певної групи розробляються окремі меню на тиждень, які називають номенклатурно – столами. Приміром, інсультники відносяться до 9-го столу: з м’ясного їм показані тільки парові котлетки чи тефтелі. Тричі на місяць готують сирну запіканку, через кожні три дні – гречану кашу.

Маючи запит духовного усамітнення, для освячення святкової випічки чи розмови з духівником мешканці інтернату навідують ось цю світличку поруч з актовим залом. Вважайте, щось на кшталт каплиці.

Читайте також: «Порожнеча» у Кропивницькому або Про що мовчать медсестри із пологових будинків (ФОТО)

Місцеві бібліотечні фонди нараховують близько 6 тисяч томів. Останнім часом вони поповнюються виключно стараннями персоналу, із книг, зачитаних удома. Найбільшим попитом користується жанр класичного англійського детективу. Із нового тут тільки преса, яку навіть регулярно передплачують. Кілька підшивок популярних газет-щотижневиків викладені на загальний огляд перед м’яким куточком в кімнаті-читальні.

Але не всі старенькі сумирні й охочі до читання. У палатах неврології можуть і костуром у спину запустити,  облаяти «по материній лінії». Якщо таке трапилось не із душевно хворою людиною, – пояснює старша медсестра, – санітарки також втихомирюють буянів за допомогою принесених презентів. Вирішуємо за ситуацією –комусь, можливо, цукерку кортить за щокою потримати, а іншому – цигарку. Наша професія не дозволяє сприймати такі випади на віру, як агресію саме проти тебе. І, чесно кажучи, я навіть дивуюсь характеру дівчат, які постійно контактують з буйними.

Люди-легенди, старожили… Як без них? На першому поверсі головного корпусу, в чистенькій кімнатці на два «панцерника» мешкає така собі баба Надя. Невідомо якого року народження, але точна дата зарахування її до контингенту підопічних інтернату – 1947 рік. Жінка народилася без рук і майже весь свій вік злітувала тут, будучи переправленою з повоєнного сиротинцю. Від природи жвава й беручка, баба Надя навчилася не лише якось давати собі раду в побуті, а й тішити подарунками знайомих. Шалики, ажурні хустки, светри, кофти, шарфи – все це добро випліталося пальцями ніг на звичайних кільцевих спицях. Не склалося тільки зі шкарпетками, тому що конструкція цього виробу потребує аж чотирьох спиць.

А ще у нас проживає полковник авіації, один з керівників АРЗ, – продовжує перелік місцевих знаменитостей директор. – Приїхав лежачим після інсульту, невпевнено розмовляв, але дякуючи роботі масажиста й самодисципліні, доволі швидко піднявся на ноги. Ймовірно, незабаром він повернеться у звичайне своє життя. Зараз аж із Криму до нього на побачення приїздить невістка, а рідний син загинув. Так-от. Колишній директор школи на Волкова – не говоритиму якої саме: цю людину в місті досі добре пам’ятають… І викладачка педуніверситету. Як бачите, всі з різними історіями, різними статками та стосунками з ріднею. Одна бабуся, не раз бита своїм сином-п’яницею, оговтавшись від домашніх скандалів, ділила свої порції навпіл, щоб і того сина підгодувати. Якось я це побачив, і їй, мабуть, дуже ніяково було. Але ж мати є мати, хай би що ми їй не говорили… Думайте про старість, ставте себе на місце цієї людини, і побачите – злиднів та безнадії навкруг істотно поменшає.

«Милосердний самарянин»

Приватний притулок для людей похилого віку «Милосердний самарянин» (район залізничного вокзалу, акурат через дорогу від лікарні св. Анни) ось так, за однією вивіскою, з дороги не одразу побачиш. Іван Галушка пристосував до потреб гуртового проживання стареньких будівлю колишнього тресту. Вийшло що вийшло, позаяк планування приміщення комерційної організації передбачає наскрізний коридор з прохідними кімнатами-«вагончиками». І разом з тим, вже 25 років «Самарянин» забирає до себе тих, кому не знайшлося місця в рідних сім’ях.

Все почалося у 1990 році, коли я пішов на пенсію – розповідає чоловік, – працював ливарем, а потім механіком на суднах дальнього плавання, й взявся рятувати церкву, що на Ковалівці. Незадовго до розпаду Союзу в ній працювала прийомка склотари, якийсь час ремонтували трактори, а потім заговорили про знесення – щоб на її місці зробити танцмайданчик. Куди тільки не писав. Й нічого в мене не вийшло: країна розпалася, і питання збереження храму якось саме відпало… А тут три бабусі з 6-го ЖЕКу звернулися. Вже не могли про себе подбати, попросили організувати притулок тут, на Ковалівці.

Станом на сьогодні контингент пожильців «Самаритянина» налічує 24 особи, з яких лише 6 можуть пересуватися самостійно, 8 здебільшого сидять, решта – не підводиться з ліжок. Не зважаючи на тісноту в кімнатах, ще 6 чоловік записані в чергу на своє ліжко-місце. Нові підопічні прибувають звідусюди: хтось не може забрати додому онкохворого на стадії розвитку метастаз, із 4-ої міської лікарні протягом одного місяця доправили три людини, приїздять з неврології 3-ої лікарні та  шпиталю на Фортечних Валах. Перелік документів, які необхідно зібрати для оформлення, не відрізняється від вже вказаного, але доведеться докласти ще 600 гривень вступного внеску. І ці кошти  одразу ж проковтнуть численні нестачі закладу.

Оформлені як некомерційна благодійна організація, але комуналку платимо за тарифами населення, – розповідає бухгалтер, – добре, що «Червона зірка» з «Гідросилою» ці витрати на себе взяли. І ми боїмося  втратити їхню підтримку, навіть узимку стараємось не перепалювати – видаємо підопічним по дві вовняні ковдри на руки. Птахокомбінат раніше підвозив крильця з гомілками, зараз лише м’ясо на кісточках – то дівчата навчилися гарненько його так переварювати-пересмажувати, от і виходить підлива, чи там макарони по-флотськи. З молочкою допомагало Могутнє, тепер більше розраховуємо на знайомих продавців з ринку, родичів наших підопічних, просто людей з вулиці, що, буває, сюди заглядають. Є такий Юра з Центрального ринку – його більше Іванович знає, – торгує молочним, і нам щось передає. Іван Іванович по селам коли й круп напросить. І вже цілий рік, кожного нового місяця, до нас приходить молодий хлопець на ім’я Микита. Питає, чого найбільше потребуємо і чим можна догодити, кожного разу скупляючись на тисячу гривень.

Штат «Милосердного самарянина» в основному складають парафіяни православних храмів. До важкої праці, пов’язаної з обслуговуванням паралізованих літніх людей, тут ставляться буденно і терпляче. «Хто ще, як не ми», – здається, щось таке й почула, переступаючи поріг кухні. У коловерті тарілок, ще необмитих тіл та носів, які доводиться щоразу втирати, часу для супроводу на прогулянках майже зовсім не залишається. Тому ті старенькі, які ще годні підвестися на своїх двох, курсують єдиним обкатаним маршрутом «поріг – навіс для білизни (своїм коштом зробив місцевий депутат) – клумба – ворота».

За словами доглядальниць, лише до однієї жінки-підопічної регулярно навідуються доньки, одна з яких постійно заробляє в Італії. З їхньою допомогою персонал закладу відремонтував житлову кімнату, вікна якої виходять на вулицю. Решті мешканців доводиться чекати великих свят.

Ми б не ображалися, якби йшлося лише про сім’ї, які винаймають житло, мусять, окрім батьків, ще й маленьких дітей підіймати. Тобто незаможні. Але коли бачиш, що в людини з грошима все нормально, а до матері чи батьки лише раз на півроку приходить, і чогось такого нанесе, що не можна їсти – важливо ж дотримуватися дієти, звісно, злишся, – говорить Іван Галушка.

Тут також бережуть кожен нерозліплений підгузок, радячи відвідувачам даремно не перегодовувати стареньких – кисломолочні продукти мають послаблювальний ефект. Витрати на ліки стосуються лише найнеобхіднішого, дантиста викликають хіба щоб дорвати останні болючі пеньки. Довго роздумувати, на чому б ще заощадити, не доводиться у випадку заготівлі овочів на зиму: весь колектив, включно із 78-річним директором, вибирається на поле, щоб позривати і обчистити від бадилля буряк, моркву та цибулю й викопати картоплю. Так, вперше Івана Галушку у товаристві бухгалтерки його закладу я побачила саме в кузові вантажівки з капустою.

Читайте також: Незнищенна амброзія Кропивницького або Як врятувати алергіків міста (ФОТО)

«Затишна оселя»

Одинадцять років свого життя Валерія Кривошапка присвятила «Милосердному самарянину», беручись за будь-яку роботу на засадах безоплатної допомоги нужденним.

Я доглядала за цими людьми, обмивала їх, а трохи згодом була там кухаркою. Паралельно шукала ще якісь підробітки вже для своїх потреб і родини. Не можу точно визначити свій фах: на бухгалтерку вивчилась, але нічого в тому не тямлю, працювала оператором комутаторного зв’язку на шахті, вихователькою у садочку, у їдальні знову ж таки. І ось, вже два роки займаюсь тільки цим – втілюю задум щодо створення притулку для літніх людей, у якому б відобразилось моє бачення цієї справи. Так робила і моя мати. З дитинства пам’ятаю: куди б ми не переїхали, в яких умовах не жили, мама завжди розпитувала сусідів, де по нашій вулиці мешкають хворі люди, що потребують проворних рук і турботи. Називайте це, як завгодно, особисто для себе я знайшла пояснення. Щоб народитись, немовляті потрібні вміння акушерки, правда ж? Тим паче така повитуха має бути поруч із людиною, яка готується відійти.

Пошуки більш-менш зручного приміщення в обласному центрі не дали бажаного результату, але жінці погодились віддати в розпорядження занедбану будівлю у селі Аджамка (за 21 кілометр від Кропивницького), в документах позначену як гуртожиток. Наприкінці літа у чергу на ліжко-місце в поки що необлаштованому притулку під назвою «Затишна оселя» записалося 20 осіб, зараз їх майже вполовину поменшало – зокрема й через чиюсь смерть. Кривошапку, з головою занурену в клопоти реконструкції, ця обставина аж ніяк не забуксувала.

Мені не вдалося переконати владу, що потреба в таких закладає таки є, і навіть не уявляєте, наскільки значна, але я зумію це зробити, коли нарешті запущу в роботу свою «Затишну оселю». Державні будинки для літніх людей беруть лише одиноких або ж вмовляють родичів офіційно відмовитися від прав на опіку. Тоді як ми з Галушкою погоджуємось доглядати за батьками людей, які, приміром, не мають можливості весь день сидіти з паралізованим. Не слід усіх зопалу називати недостойними, позбавленими співчуття. Часто-густо діти цих старців теж давно не молоді, давно не здорові, і допрацьовують останні роки до пенсії, або ж навпаки – через матеріальні труднощі не наважуються піти з роботи. Бабусь-дідусів запроторюють на дачу, коли одружується старший син й одне за одним з’являються свої онуки. У ситуації, коли на нове житло практично неможливо назбирати, це – не така вже й рідкісна практика. Зрештою, доволі багато людей виїздить за кордон на заробітки. Мусимо переглянути наше ставлення до таких притулків, навчитися по-іншому організовувати розпорядок життя в них, спланувати цікаву терапевтичну програму, щоб оформлення туди рідної людини не вважалося за гріх.

Відчуваючи відповідальність за кошти спонсорів (у тому числі й двох тамтешніх фермерів) та допомогу власної родини, пані Валерія взялась проводити комунікації до затвердження проекту.

Полагодили крівлю – 25 тисяч, на 40 тисяч затягли земельні роботи, пов’язані із відведенням води із колодязя, а також монтуванням водомережі й каналізації. У вікна вставила нові склопакети, розчистила територію навкруг. Не можу чекати, доки залагодяться всі бюрократичні нюанси, тому що в мене повірили – необхідно показати, на що всі ці гроші пішли. З місцевих до мене вже підходили жінки, які не лякаються роботи санітарок. Отже, наперед слід подбати ще й про формування ставок зарплат: за добре слово на добову зміну ніхто працювати не вийде.

Згідно українського законодавства, похилий вік людини лише на рік випереджає настання віку пенсійного. Іншими словами, пенсіонер – це той самий стариган, тільки з більшим гонором. І у нас таких щонайменше 10 мільйонів, або чверть населення країни. Споживання продуктів, що містять трансжири, вкупі з вкрай нестабільною соціальною ситуацією з’їдають ще 10-15 років бадьористості, на яку справедливо розраховували наші 50-річні діди. Не зі стелі ж медики беруть факти про діагностування інсульту в осіб 47, 42, і навіть 21 років! Ми нервуємо, заганяємо себе на роботі, і от, уже знесилені падаємо на передні, не встигаючи озирнутися на рідних. Можливо, розвиток приватної ініціативи в галузі надання послуг догляду за літніми та важкохворими людьми колись-таки змінить погляд на старість, яку випадає зустрічати не вдома.

Читайте також: Хабар чи провокація на селищі Новому: п'ять запитань, на які мають відповісти правоохоронці Кропивницького