Якби ми могли, узяли б усіх сиріт. Але наші можливості не безмежні…

  • Редакція Точки Доступу
  • watch_later 17 жовтня 2014, 13:21

  • visibility 40 переглядів

Пригорнути дітей, обділених материнською ласкою та батьківським теплом, наважилася сім’я Нечепоренків із Бережинки Кіровоградського району. Маючи двох власних дітей, Едуард та Люба вирішили подарувати сімейний затишок і тепло ще шістьом діточкам. Кажуть, якби могли, пригорнули б усіх сиріт, але їхні можливості обмежені.

Маючи своїх дітей, Едуард та Люба часто говорили про поповнення. Мріяли про ще одного сина. Проте з певних причин це було неможливо. Тоді подружжя частіше почало замислюватися над тим, аби взяти хлопчика з дитячого будинку.

Ми читали багато інформації, з нами працювали прапредставники служби дітей і, врешті, ми зважилися взяти до себе в сім’ю хлопчика, – розповідає Любов.

Спочатку подружжя придивлялося до дитини, відвідувало його, знайомилось із ним ближче.

Якийсь час ми спілкувалися, їздили до нього в гості. Він тоді ходив у перший клас, хоча Вові було вже дев’ять років. Сім’я в нього була неблагополучна, тому і позбавили батьківських прав. Дитина була без нагляду, – розповідає жінка, пояснюючи, що через наслідки «виховання» у неблагополучній сім’ї, хлопчик опинився в Новомиргородському інтернаті.

Період адаптації малого Володі у Нечепоренків пройшов доволі легко. Хлопець одразу знайшов спільну мову з рідними дітьми Едуарда та Люби.

Він хлопчик активний, швидко адаптувався до нових умов, – стверджує жінка, додаючи, що загалом усі дітки, яких вони взяли до себе в сім’ю, швидко звикли до нової рідні. – У нас шестеро діток і в жодного не було проблем з адаптацією.

Коли в родині з’явився Вова, подружжя навіть не замислювалось над тим, що вже за кілька років сім’я збільшиться удвоє і вони виховуватимуть не трьох, а вже шестеро прийомних дітей.

Якось у службі у справах дітей зовсім неочікувано сім’ї Нечепоренків запропонували взяти маленьку дівчинку на короткий період. Їм пояснили, що поки дитя не мають куди подіти, а як знайдуть місце, одразу заберуть.

Був такий період, коли скрізь був карантин по грипу, пам’ятаєте? Так от, у цієї дівчинки закінчився термін перебування у дитячому притулку, а ні в який інтернат у зв’язку з карантином її не брали, – пригадує Люба.

Насправді ж, зізнається жінка, вже тоді, коли вони з чоловіком брали трирічну Аню до себе на тимчасове перебування, знали, що вона стане їхньою донькою.

Вона побула у нас трішки, куди ж її віддавати? Вона маленька, їй лише три роки... Ми одразу почали оформлювати документи. Розумієте, жорстоко буде, якщо візьмеш крихітку, а потім віддаси її… Ми вирішили так: нехай у нас буде ще дівчинка, – ділиться Любов Анатоліївна, додаючи, що вже за кілька років їхню сім’ю поповнила і Аніна сестричка – десятирічна Оленка.

Ми знали, що в Анечки є сестричка, але місце її перебування було невідоме. Та одного разу нам повідомили, що вона знайшлася в Київському реабілітаційному центрі. Ми вже й не планували нікого брати, але Олені теж потрібні були батьки. Сестричок розлучати не можна. Таким чином наша родина поповнилася ще однією дитиною, – каже жінка.

Складні дитячі історії Люба та її чоловік дізнавалися від соціальних працівників. Коли чуєш про чужий, а особливо дитячий біль, одразу виникає непереборне бажання забрати дитину в родину.

Так жінка перейнялася й історією Лізи, яку воліє не виносити на загал. Ліза – найменша з прийомних, з нею довелося добре поняньчитися, пригадати, як воно бути молодою матусею з крихіткою на руках. Та оскільки в Лізи ще була старша сестричка Настя, тож вирішили і цих сестер не розлучати.

Остання дитина, яка потрапила у прийомну сім’ю Нечепоренків, хлопчик Вітя. Коли подружжю розповіли його історію, вони нею прониклися, як власною.

Тоді йшли розмови, що розформують Шостківський інтернат. Про Вітю ми чули гарні відгуки, що він здібний, гарно малює, а ще – якщо в нього не буде родини, то загубиться у житті. Тож ми взяли цього хлопчика і він у нас уже другий рік, – розповідає мама шістьох прийомних дітей.

Кожна дитина, яка виховується в інтернатному закладі, має власну особливу історію, свій біль, страждання.

Наші всі дітки з неблагополучних сімей. З хороших родин дітей не забирають. Якщо в дітей щось сталося з батьками, тоді частіше за все знайдуться родичі, які допоможуть. А коли неблагополучна сім’я, то родичі не зовсім охоче беруть дітей, схоже, що і самі такі. Діти розповідають, що були в них і тьоті, і дяді, і бабусі, – розмірковує Любов Нечепоренко. – Словами це не поясниш, чому ми так робимо. Дехто думає, що через гроші, чи з якихось інших причин. Якщо чесно, то ми і самі не знаємо, щось всередині змушує допомагати дітям.

Кожна дитина, яка прий­шла в прийомну сім’ю, має свій куточок. І хоча раніше, коли Нечепоренки будували будинок, одразу була задумка зробити його великим і просторим, ні в кого з них навіть не було припущення, що невдовзі він наповниться щирим дитячим сміхом.

Всі ми любимо, щоб місця було багато. Коли будували будинок, планували, щоб було більше кімнат, то для гардеробної, то ще для чогось. Але потім, коли з’явилися діти, довелося ще добудовувати. У кімнаті зараз живе по двоє діток, їм зручно, кожен має свій куточок. Кімнати великі і просторі, – каже Люба.

Усі дітки, яких виховує сім’я Нечепоренків, творчі, розумні і талановиті. Наприклад, усі шестеро відвідують танцювальний гурток, крім цього, дехто з них – гарно малює, хтось – захоплюється спортом.

У Вови вся стіна в кімнаті завішана різними грамотами. Він у нас ходив і на стрибки, і на шахи, і на боротьбу, і на футбол. Зараз – на танці. В мене всі діти танцюють... Вітя і Настя їздять у ДЮЦ на малювання. Вони і в конкурсах брали участь, їх плакати друкували. У них багато нагород, вони зайняті у мене постійно. Якщо я бачу, що в них з’являється вільний час, який вони можуть витратити на щось нехороше, одразу шукаю, чим би їм корисним зайнятись. Живемо у селі, нам тут важче. У місті всі секції поряд, а нам треба добиратися. Батько заманює дітей займатися то риболовлею, то чимось іншим корисним, загалом чоловічими справами. Я ж з дівчатами займаюся різними поробками, – розповідає Любов Анатоліївна.

Прийомна сім’я Нечепоренків відрізняється від інших тим, що тут розробили цілу систему для стимулювання дітей до навчання, порядку, захоплень, дотримання правил і так далі. І хоча в родині власне ноу-хау називають грою, насправді ж підхід дуже серйозний.

Так, ми стимулюємо діток. Без кінця розробляємо якісь системи. У нас графіки, схеми. Раніше у нас була бальна система, зараз інша. Постійно придумуємо щось нове, удосконалюємо. Я постійно свій час приділяю дітям. Два-три рази на тиждень відвідую школу, дізнаюся про успіхи. Я така непосидюча мама, намагаюся їх зайняти, кожен має свої обов’язки, – розповідає жінка.

Перша система виховання в прийомній сім’ї полягала в тому, що діткам необхідно набрати відповідну кількість балів, а потім обміняти їх на гроші.

За ці гроші можна було поїхати і щось купити, крім того, що ми купуємо одяг і все приладдя до школи. Все одно в кожного з них є свої бажання. От Настя назбирала на телефон. У неї був звичайний телефон, а вона захотіла сенсорний. Діма теж телефон купив, а Настя планшет придбала. Хто терплячий, той збирав. Ми ж бачимо, як дитина збирає гроші на щось, то докладаємо ще як подарунок до дня народження і купуємо. Хто нетерплячий, той назбирає 20-30 гривень, може накупити цукерок і на цьому все. Вова у нас може накупляти цукерок і роздати всім. Він добра душа. Йому ні гроші не треба, ні цукерки. Все, що в нього з’являється, він роздає. Намагаємося його вчити дещо стримуватись, – розповідає Любов Анатоліївна.

Система, яка практикується в сім’ї нині, відрізняється від попередньої. Тепер увага звертається на дитячі помилки, щоб діти відповідальніше ставилися до своїх обов’язків, навчання, поведінки. Батьки кажуть, що ця система змушує діток задуматися над помилкою, адже вони за неї будуть певним чином покарані, і тому в подальшому намагатимуться не повторювати. Покарання ж полягає в тому, що дитина позбавляється деяких привілеїв.

Зараз дещо по-іншому виховуємо. Ми не нагороджуємо, а позбавляємо привілеїв. Називається «Сходинки рівня життя». Якщо дитина поводиться гарно, то життя у неї дуже приємне. Коли дитина зробила шкоду, поганий вчинок або не виконує своїх обов’язків, то вона позбавляється певних задоволень, наприклад, солодкого або гри на комп’ютері. Якщо ми кудись їдемо, то дитину із собою не беремо, якщо вона знаходиться на певній сходинці. Вони розуміють, якщо поводитимуться неправильно, то на певний період позбуваються якихось привілеїв у житті. А вони дуже цього не хочуть. Позбавити дитину привілеїв – ми вважаємо більш дієвим. Всього в нас десять сходинок. Остання сходинка – це відсутність на зборах. Збори – це коли вся родина збирається разом і обговорює здобутки та невдачі кожної дитини. У нас щонеділі проходять сімейні збори. Діти їх люблять і чекають. На зборах ми граємо в ігри, роздаємо призи, кишенькові гроші, плануємо розваги на тиждень та інше, – розповідає Люба.

Якщо у дитини день пройшов без серйозних зауважень, то вона підіймається на сходинку вище. Зараз, за пропозицією дітей, ми плануємо додати сходинки вгору, де будуть знаходитись певні маленькі винагороди. Наприклад, кожного дня додаткова цукерка, одна гривня, або щось інше, – уточнює багатодітна мама.

Нечепоренки віддають все своє тепло і любов дітям. За п’ять років, відколи створили прийомну родину, подарували надію на краще майбутнє шістьом діткам. Можливо, кількість цих дітей і збільшилась би, але не зараз, може, згодом.

Ми завжди про це думаємо. Розуміємо, якщо з’являться ще діти, для цих буде менше часу і уваги, тому ми вирішили почекати, щоб ці діти підросли трішки, – пояснює Люба, а потім схвильованим голосом додає: Але як подумаєш, скільки ще діток потребує материнського тепла і батьківської турботи, на серці важко… А в зв’язку з теперішніми подіями в Україні, кількість осиротілих дітей збільшується… Становище в інтернатах дуже важке. Я навіть не знаю, як про це говорити. Якби могли, ми б узяли всіх сиріт. Але наші можливості небезмежні…