Андрій Богданович та Сергій Мамаєв: життя по іншу сторону екрану (ФОТО)

Черговими гостями проекту «Dva Coffee Public Talk» стали дві непересічні особистості, стовпи кропивницького та й українського медіапростору, лауреати національної телевізійної премії «Телетріумф» — Андрій Богданович та Сергій Мамаєв.

Нaгaдaємо, в рaмкaх прoекту булo прoведенo кiлькa зустрiчей: з вiзaжистoм Нaтaлiєю Aлiфaнoвoю, телеведучим Дмитрoм Кренделем, iдеoлoгoм прoекту «SelfMadeGroup» Гaннoю Зaрiчнoю, медia-менеджерoм i пoлiттехнoлoгoм Oлексaндрoм Дaнуцею, хoреoгрaфoм i керiвникoм бaлету «Три з пoлoвинoю» Єгoрoм Пoхиленкoм, зaснoвникaми реклaмнoї групи «Center Media», прoекту квест «AКС» тa квест-кiмнaти «Синдрoм Дрaкoнa» пoдружжям Кoзaчинських, пoпулярним стoличним фoтoгрaфoм Юлiєю Мaмренкo та власником галереї «Елисаветград» Миколою Цукановим.

Про що говорили та якими інсайдами ділилися — читайте далі в інтерв’ю.

Кор.: Розкажіть, як ви познайомилися. Як розпочиналась ваша кар’єра?

Сергій Мамаєв: Ми працюємо разом уже понад 20 років — познайомились на телеканалі «ТВ-Центр». Я був тоді дуже молодим, звичайним студентом факультету журналістики. Пам'ятаю, як одного разу підходить до мене веселий хлопець і запитує: «Це ти Сергій Мамаєв? Я буду в тебе ведучим». Так, власне, і познайомились.

Андрій Богданович: Так, ми разом працювали над створенням різних програм, кримінальних хронік, новинами в цілому. Ми експериментували, я би навіть сказав «естетували»: наприклад, створили аналітичну програму «Цейтнот». Хто взагалі тоді розумів, що означає це слово?

Кор.: Розкажіть про свої перші заробітки. Мабуть, на телеканалі зарплата була не дуже високою?

А.Б.: Заробітна плата на каналі складала кілька сотень гривень. Мені в пам’ять врізався один показовий момент: ми із Сергієм сиділи у звичайному барі, і під пиво розмірковували над питанням: «А що ж можна купити на 1000 гривень?» Я сказав, що придбав би телевізор. До речі, я тоді його таки купив. Мрії не залишилися лише мріями — з розвитком кар’єри розмір зарплатні лише збільшувався.

С.М.: Першу солідну суму в 40 у.о. я заробив під час роботи на виборах за зйомку рекламного ролика, вже й не пам'ятаю якого. На ці кошти я купив собі справжній електронний годинник «Casio». Це було справді бажаним придбанням! Після виборів нам почали платити по 100 у.о., що було, в принципі, непогано. Але дуже скоро інфляція зменшила мої доходи більш ніж утричі.

Працював разом із Миколою Вереснем та Андрієм Шевченком

Кор.: Коли і чому ви вирішили підкорювати столицю?

А.Б.: Я поїхав навчатися в телешколу «Internews». Після завершення працював в польсько-українському проекті. Заробив 300 у.о., і нарешті відчув себе справжнім чоловіком. Після цього я повернувся до Кіровограда. Але я чітко розумів, що ні творчих, ні фінансових перспектив у рідному місті не існує, тому поїхав підкорювати столицю. Там, щоправда, на мене ніхто не чекав — кілька місяців просидів без роботи. А потім влаштувався в «UMC». Житло орендували разом із Антоном Лірником та Сергієм Поліщуком. Коштів вистачало виключно на квартплату, сиркову масу один раз на день та пачку цигарок. Цікаві були часи. 

Кор.: Сергію, а чому ви вирішили підкорювати столицю? На вас там хтось чекав?

С.М.: Я дуже скучив за Богдановичем. Взагалі-то було відчуття, що в Кіровограді я вже досягнув максимуму. Піком моєї кар’єри була посада виконуючого обов’язки генерального директора «ТВ-Центру». Після цього я досить короткий час попрацював прес-секретарем регіонального відділення партії «Яблуко». І в якийсь момент  замислився: а що на мене, власне, чекає тут через 5 чи 10 років? Я розумів, що мій максимум – це робота на обласному телебаченні. А я цього не надто хотів. Хоча, як виявилося згодом, шляхи господні не відомі.

Я дуже любив телебачення і прагнув розвитку. Хоча в Києві потрібно було все починати заново, я все одно наважився на цей крок. У столиці також почав працювати прес-секретарем, правда, вже із заробітною платнею в 270 у. о. проти 30 в Кіровограді.

Якось у ефірі 5-го каналу я побачив рекламу вакансій випускових редакторів та журналістів. Мене досить швидко запросили на співбесіду. І через два дні вже мав першу зміну в якості випускового редактора.

Я був надзвичайно щасливим. У мене було таке враження, ніби я потрапив до команди мрії — аякже, працював разом з Миколою Вереснем та Андрієм Шевченком! Темп роботи випускового редактора дуже швидкий, але це так загартовує!

Не будь я таким меркантильним, можливо, був би дует імені Чехова зі мною

Кор.: Зачекайте, а коли ж у вашому житті був КВН?

А.Б.: Грати я почав ще на першому курсі університету. Виступав за команду «Гольфстрім». У Києві вже грав у складі команди «Аляска». Саме з нею я підкорив Вищу українську лігу, Слобожанську лігу, виступав у Вищій лізі КВН у Москві.

Кор.: Сергію, а ви грали в КВН?

С.М.: Так, я виступав за кіровоградську жіночу команду «Сакура». Кілька разів майже пробивались до фіналу, але завжди нас «зносив» «Гольфстрім». Міський клуб КВН «СКІФ» зробив у місті дуже багато: він, по суті, відкрив для України таких непересічних особистостей, як Андрій Богданович, Антон Лірник, Гарік Бірча, Дмитро Баркар. А найголовніше, ця гра додала впевненості у собі. Пам’ятаю, як наступного дня після першої ж гри ми з Антоном Лірником заходимо у двір університету, а нас зустрічають оплесками! Це була просто фантастика!

Кор.: А КВН взагалі приносив якийсь прибуток?

А.Б.: Тільки за умови, що ти з’являєшся у телевізорі. І частіше всього, гроші отримуєш за виступи на корпоративах, концертах, або якщо тобі вдасться потрапити до якогось телевізійного проекту. На КВН заробляють у Вищій лізі:  Олександр Масляков, який продає проекти на ТВ, редактори та автори жартів. Наприклад, написання пісні коштувало 2000 у.о., один жарт – 100 у.о, сценарій «Привітання» – 2000-3000 у.о.

Також гарним варіантом було мати спонсора. Наприклад, щедро спонсують політики перед виборами. Потім якось не дуже. Щодо наших спонсорів, то пам’ятаю, що один  допомагав нам транспортом. Ще один давав горілку. Взагалі-то, планувалося, що ми її продамо, а отримані кошти заберемо собі. Але якось так виходило, що весь «спонсорський пакет» ми залишали собі.

С.М.: Сама по собі ця справа неприбуткова. Проте гра дає можливість розвиватися творчо та інтелектуально. Ти «світишся» на телебаченні, а твої жарти можуть оцінити продюсери та замовляти тексти для скетч-шоу вже у тебе. А от апофеозом кар’єри в КВН є персональні гумористичні шоу типу «Дизель», «Квартал», «Уральські пельмені», «Мамахохотала» тощо.

Кор.: Андрію, ви стояли біля витоків українського «Comedy Club». Розкажіть, як це було?

А.Б.: Це був 2006 рік. Я разом з Лірником, Бірчею, Бахматовим та ще кількома хлопцями грав у команді КВН «Аляска». Ми готувалися до виступу на московській сцені. Гра пройшла, м’яко кажучи, не дуже – ми  морально не були готовими до такого рівня. Але, як виявилось, головною метою поїздки в Москву була не гра, а перемовини із фундаторами «Comedy Club», який на той час вже був надзвичайно успішним проектом.

Максим Бахматов, Антон Лірник, Антон Молочний просто відчували, що треба створювати такий формат в Україні, поки ніша вільна.

Проект потрохи почав розвиватись і, якби не меркантильність, можливо, був би одним із учасників дуету імені Чехова – Антон пропонував мені виступати разом. Але на той момент я досить успішно і стабільно працював у «UMС», тому мені були потрібні гарантії стовідсоткового прибутку. Звісно, Антон такого гарантувати не міг. Коли дует «вистрілив», я кусав собі лікті.

Разом із тим, був запрошений до проекту як автор. Писав тексти для Бахматова, дуету імені Чехова, Бурими та інших резидентів. Але я хотів на сцену. І в той же час, дуже сумнівався в собі. Коли актор рік-два не виходить на сцену, він втрачає впевненість.

Я пішов у період розпаду першого складу. Тоді був такий буремний час – відбулися зміни в керівному складі, актори були недооцінені та демотивовані. В цій сфері наче і крутились великі гроші, але до нас вони чомусь не доходили.

Кор.: Чи не відчуваєте ви себе менш успішними, аніж ваші колеги – Антон Лірник чи Гарік Бірча?

А.Б.: Ми успішні кожен у своїх нішах. Вони зробили ім'я в гумористичному жанрі, але не зможуть подати новини так, як це вмію я. Андрій Богданович більш відомий у тренерській ніші. Звісно, був час, коли я ображався на них та заздрив, але потім переосмислив своє ставлення. Я дивився в дзеркало і питав: «Що ти робиш для того, щоб стати таким же затребуваним, як вони?» А потім сам собі відповідав: «Нічого». Але зараз це все в минулому. Я знайшов себе на телебаченні – в навчанні, управлінні, в ролі ведучого.

Коли ми працюємо в прямому ефірі, я відчуваю шалений драйв

Кор.: Розкажіть, будь-ласка, людям, які дуже віддалені від ТБ, про механізм створення новинної програми.

А.Б.: У структурі новинної програми задіяні журналісти, випускові редактори, головний редактор. Та, власне, ведучий, який працює в кадрі.

Головний редактор визначає стратегію. Я, наприклад, всюди, куди приходжу працювати, пишу так звану «Біблію». В цьому документі прописую, що може вважатись новиною, і в яких форматах її потрібно подавати. Випускові редактори працюють тиждень через тиждень. На неефірному вони займаються плануванням ефірів. Бачать анонси, заплановані заходи, вчаться передбачати і розуміти, як будуть розвиватися події. Я, наприклад, планував мінімум три сюжети на день. Найголовніше –«сплануватись» та бути спокійним.

Випусковий редактор розподіляє завдання між журналістами, говорить, що і в якому форматі знімаємо. Ввечері вони повертаються та надсилають мені сюжети. Я їх вичитую, щось дописую. Говорю ведучому, що буде у випуску та в якому порядку. Він, у свою чергу, прописує собі тексти. Потім починається монтаж. За 30 хвилин, що у мене залишаються до прямого ефіру, я розписую зйомки на наступний день.

Коли ми працюємо в прямому ефірі, я відчуваю шалений драйв. І для глядача це добре. Адже він відчуває, що його не обманюють.

Кор.: А тренерська робота – це навчити драйву та чесності?

С.М.: Наша головна мета – відбудовувати та переформатовувати роботу телеканалів. Зазвичай не просто проводимо тренінг про те, як правильно робити програми  та керувати каналом – ми займаємо керівні посади на телеканалі та починаємо його реформувати. При чому, реформи охоплюють усю сферу: від глобальної стратегії до окремих технічних моментів. Андрій працює з ведучими з точки зору роботи в кадрі. Буквально за три місяці на каналі відбувається повне перезавантаження.

А.Б.: Нам дуже приємно бачити успіхи своїх учнів. Приємно за Світлану Катренко, яка веде ранкове щоу на ТРК «Україна», за Дар’ю Романську, яка готує «Говорить Україна», Катерину Бичкову, Яну Писареву, які працюють на «СТБ». Після того, як ми плідно попрацюємо з людьми, у них змінюється світогляд, вони активізують свої внутрішні ресурси та роблять успішні кар’єри.

Ми без зайвої скромності вважаємо: те, що вулиця Дворцова стала пішохідною – наша заслуга

Кор.: Саме з місією ребредингу обласного телебачення вас і запросили знову в Кіровоград?

А.Б.: Тоді губернатором області став представник «Партії регіонів» Сергій Ларін. Він захотів зробити так, щоб обласне телебачення дивилися. Він долучив до роботи Вадима Мурованого, який, у свою чергу, вже вийшов на нас. Перш ніж на щось погоджуватися, ми одразу попросили про особисту зустріч з Ларіним для того, щоб одразу окреслити принципи нашої роботи: висвітлюємо новини чесно, збалансовано, даємо альтернативні погляди, не робимо сюжетів на замовлення, виносимо «джинсу» в окрему програму. На всі наші вимоги ми отримали «так».

С.М.: Коли ми зайшли в редакцію, то зрозуміли, що за 9 років нічого не змінилося. Прогресу не було. І почалися зміни: з’явилась нова техніка, декорації. Змінилась програма «День за днем», стартувала підсумкова аналітична програма «Погляд», яку вів Богданович, а я був редактором.

Ми робили ці зміни не для себе, не для губернатора, а для міста, всієї області. Врешті-решт канал почали дивитися та довіряти йому. Так, наприклад, рейтинг довіри «День за днем» складав 65%, «Погляду» – 50%. Було змінено ставлення самих жителів до рідного міста. Наприклад, ми без зайвої скромності вважаємо: те, що вулиця Дворцова стала пішохідною – наша заслуга. Десятки сюжетів було відзнято на цю гостру тему. 

На жаль, існувало безліч проблем, які ми не в змозі були вирішити. Наприклад, багато сил було витрачено на те, щоб добитися очищення будівель від пластикового рекламного непотребу. Місто б розквітло. Але маємо те, що маємо...

А.Б.: До речі, я вже більше не працюю на обласному телебаченні – потрапив під скорочення. Точніше, я добровільно увійшов у ті перші 10%. Це було для мене справою честі. А далі буде ще 30% скорочення. Взагалі, зараз складається абсолютно незрозуміла ситуація з обласними телеканалами. Суспільне телебачення і те, на що воно має перетворитись у процесі реформуватиння, суперечить моєму розумінню адекватного розвитку. Як мені відомо, буде один новинний центр, а всі програми робитимуть київські продакшн-студії.

С.М.: Якби я впроваджував цю реформу, то створив би регіональні фонди, куди надходило б фінансування. Призначив би туди наглядову раду з досвідчених медійників, менеджерів, фінансистів. І вже вони на тендерній основі розподіляли б кошти серед продакшн-студій, які б, у свою чергу, вже створювали якісний продукт, релевантний регіональному середовищу.

Ми приділяємо особливу увагу тому, щоб плекати вітчизняну культуру та позитивне ставлення до України

Кор.: У 2015 році ви отримали дві заповітні статуетки «Телетріумфу». За які проекти вас відзначили? 

С.М.: Із середини грудня 2014 року ми розпочали переформатування запорізького телеканалу «ТВ5». Ми зробили програму «Тиждень. Підсумки» – це інформаційно-аналітичний випуск новин, яку веде Андрій та його співведуча, а я – шеф-редактор.

У нас уже був досвід номінацій на цю нагороду – Андрій подавав наші регіональні передачі. Я потрапляв у шорт-лист з програмою «Агенти впливу». Але ми жодного разу не вигравали. Коли номінували «Підсумки», ми, звісно, знали, що робимо якісний продукт. Але у нас були потужні конкуренти – телеканал із Дніпра та «Донбас».

Я не міг повірити, що перемогу віддали саме нам, тому дуже хвилювався, коли отримував нагороду. Це надзвичайно яскраві емоції.

Другу статуетку телеканал отримав за документальний проект «Донбас сьогодні». Але це виключно заслуга ведучої Євгенії Мельник – тендітної дівчини, яка регулярно їздить на Донбас, щоб висвітлювати в Запоріжжі реальні події на Сході. Для цього міста дуже важливо показувати, що там відбувається насправді. 

Також ми приділяємо особливу увагу тому, щоб плекати вітчизняну культуру та позитивне ставлення до України. Це наш особливий «внутрішній» внесок до стабілізації ситуації.

Кор.: І наостанок: дайте ключові поради тим, хто прагне досягнути успіху на телебаченні. 

С.М.: По-перше, ви маєте дійсно любити журналістику та телебачення. Цим потрібно жити. І ваші рідні мають розуміти, що віддаватись справі інколи доведеться і вдень, і вночі. Потрібно багато читати, бути в курсі всіх новин. Бажано знати кілька мов. Потрібно гарно та презентабельно виглядати. Ніколи не зупинятись у розвитку та прагнути нових знань.

А.Б.: Я б ще додав, що потрібно цього дійсно хотіти та бути готовим «їсти землю» кілька років поспіль. Ну і, звісно, чесно відповісти собі на питання: «Навіщо воно мені  потрібно?» Якщо знаєте відповідь, тоді – у бій! І все обов'язково вийде.