«Гніздо горлиці»: нетипова історія української заробітчанки (ФОТО)

  • Валентина Набока
  • watch_later 15 грудня 2016, 19:30

  • visibility 299 переглядів
  • thumb_up 4 лайка

Римма Зюбіна пригадує, що ідея  «Горлиці» почала обговорюватися незадовго до побоїщ на Майдані. Коли повз старе місто, ані на мить не зупиняючись, щоб роззирнутися на його забудову, сновигали не туристичного вигляду люди з наплічниками за спиною, і зала модного столичного театру збирала усього лише 40-50 глядачів.

У мене в термосі холоне чай, а там за вікнами все чутно, там вирує життя. І я у ньому: відіграла –  ну й бігом на барикадку спустилась, – розповість актриса на каналі «SKRYPIN.UA». – І знову бігом на сцену. У мене все вже сплановано. А вони (режисер Тарас Ткаченко, художник Ігор Філіппов та продюсер Андрій Суярко (Авт.) розповідають, як ми поїдемо до Італії, як ми там будемо знімати. Який в нас бюджет буде, які гонорари. Я слухаю і думаю: «Авантюристи!»

За головною бідою України зважати на незручності 5-7 тисяч наших жінок на «великому чоботі Середземномор’я» тоді було ніколи. Бо й дійсно, це не косить нації навідліг. Бідніші завжди шукали щастя в країнах, що процвітали; у кожному з таких випадків обмежене в правах становище наймита оберталося травмуванням суб’єктності цілого народу. Але й не позбавляло чогось важливішого – наприклад, самоназви і державності.

Вже за три роки спроба омовлення проблем українських емігранток у кіно буде відзначена Золотим Дюком Одеського фестивалю та спеціальним призом міжнародного кінофестивалю Мангейм-Гальдельберг. Десятки презентацій по найбільшим містам України, обговорення в мережі. Що за цим стоїть передусім? Аванси глядацьких очікувань? Чи клас акторів, що за відсутності притомного  кінематографу, досхочу обтерлись на сцені? А, можливо, поталанило з творчою групою? Переконана, і перше, і друге, й десяте, плюс – дуже показні персонажі італійців.

Зюбіна так схожа на верткого горобчика Джульєтту Мазіну (музу режисера Федеріко Фелліні), підкрутить пальники своєї емоційності одразу на кілька поділок. Їй належить зіграти дуже закриту, залежну від думки чоловіка  буковинку на межі віку, коли живуть «хіба заради дітей». А через те, що розуміння щастя західняками здебільшого прив’язане до образу нової просторої хати поруч батьківської хижі – в ній після весілля мають жити молодята, туди ж капіталізуються думки та праця кількох поколінь сім’ї, – Дарину-Зюбіну виряджають заробляти на нове «гніздо». До Європи, де є попит на жіночі руки.

Переорієнтування зарубіжного ринку заробітків задорого коштуватиме героям. Без нагляду матері залишиться дівчина-підліток, понурий Митро (Віталій Лінецький) захищатиме свій статус сваркою. Не зарадить навіть облаштування нового будинку під потреби зайшлих туристів, щоб із часом усім було з чого заробляти вдома. Ми побачимо, як у збитому ритмі  рефлексувань та образ здешевлюється смисл стосунків у парі, як холоне ліжко (в нього не хочеться повертатись задля чогось, що нагадує совання худоби в хліві). І питання зради в черзі інших негараздів стане двадцятим.  Ні в чому не виказуючи театральної робленості, дуже натурально і дуже голо, дует Лінецької-Зюбіної підведе глядача майже до краю шлюбу, потовчеться на його згарищах, щоб неочікувано повернутися до початку. Народиться ще одна дитина.

Захищаючи свою правду про роль, над якою випало працювати досить-таки тривалий період, Римма Зюбіна підсумує:

Мені не дуже подобається, коли все зводять до теми заробітчанства. Для мене це – тема вибору, вибору жінки. В сотий раз уже повторююсь. Всі носяться з кризою середнього віку чоловіків, а у жінок, повірте, теж є запитання. Кожного разу в якомусь віці. Чи добре вона живе? Чи з тим вона живе? Чи так вона дітей виховала, чи так на терезах зважила професію і дім? І це теж болить не менше. Просто у чоловіка превуалює інстинкт самозбереження, а в жінки – передусім материнський інстинкт. Заради цього жінка народжує, виходить заміж, бо бачить в цьому чоловікові те, що передасться її дітям, або думає, що передасться, ми теж можемо обманюватися… Мені кажуть: мовляв, от в Дарини зародилося кохання до італійця. Немає там кохання.

Сюжетний час стрічки охоплює близько трьох років поміж двома поїздками Дарини до Італії. Із першого дня за кордоном, коли на бруківку багатомільйонного міста опустилася її дорожня сумка, жінка зміниться ззовні і у поведінці. Замість ріденького хвостика – широкі підкручені пасма; відтепер і в найменшому вона карбуватиме легкість світосприйняття городянки. Трохи вихлясту інакшість Дарини одразу ж зауважує сусід (Микола Боклан). Його дружина вирядилась на заробітки набагато раніше від героїні, за якийсь час переставши зв’язуватися з батьківщиною. Згодом, повз хід церковної виправи, жінку, що помолодшала й збадьорилася на вигляд, осудливо оглядатимуть старожили села.

Нащо ж так хвалитися! – засичить під лікоть якась бабця, побачивши як Дарина кладе до кошика з пожертвами складену купюру номіналом 500 євро.

Зміни в Дарині дратуватимуть усіх, вони сприйматимуться як зашвидкі – не те, щоб разючі, але ніби не до місця. Та поки що вона повертається додому зі своєї першої  «ходки». І вікно автобусу тасує на обличчі відсвіти знайомих картин – вулиці в багнюці міжсезоння, рештки зупинки,  людські будинки, щороку вищі, зведені з дорожчих матеріалів…

Якісна операторська робота – одне з головних достоїнств фільму. На цьому наголошує виконавиця головної ролі та більшість оглядачів-колонкістів. У розгорнутому інтерв’ю  для «Директор медіа» продюсер «Гнізда горлиці» Володимир Філліпов розповість, що вектором творчого пошуку для українців стала класика  італійського неореалізму.  

Тяжкі обставини після Другої світової війни, американська окупація, країна розпорошена на різні захоплені чужинцями зони. Італійці вирушають на заробітки до Америки, Канади… Українській аудиторії це відомо зі значної кількості італійських фільмів на цю тему. У той поствоєнний період італійці почали знімати кіно про себе. У центрі уваги авторів неореалізму була «маленька людина». І тепер в Україні час оповідати про пересічну людину, оповідаючи таким чином про себе.

 У постановці кадру читається відмова від прямих, таких, що влучають просто в обличчя, фокусів. Небажання героїв прийняти правду життя, відтак – освоїтися у своїй новій ролі та чесно взяти відповідальність за зроблене, передається своєрідною розмовою спин. Коли сусід на мотоблоці запитує Дарину, чи, бува, не закрутила його Галя з кимось в Італії, мовчазна згода жінки показується саме з-за спини, через вражений болем погляд її співрозмовника. Сцена розмови Дарини з деканом факультету –  від його сина завагітніла Мирося (Олександра Сизоненко) – у візуальному плані вирішено як шахівницю наставлених одна проти одної спин. Спершу відвертається й біжить Мирослава. Дарині незручно виторговувати доньчине весілля ось так, майже з порогу беручи поважного чоловіка «на живіт». Тоді як для чиновника  в освіті ж це – хоча дещо й театральні, але цілком «ходові» поза з маскою. З їхньою допомогою він навчився позбавлятись прохачів у приймальні. Спиною Дмитро зустрічає звістку про позашлюбну вагітність Дарини. Тому цілком передбаченим символом віднайденого порозуміння, а з ним і повернення чоловіком своєї суб’єктності, стануть обійми:

Хто в нас буде – хлопчик чи дівчинка? – Хлопчик. – Хм, це добре. Повернись і спи так, щоб йому не зашкодити.

Так ламається головна комунікативна загата у парі – залежність від успадкованих стереотипів щодо меж чоловічої/жіночої ролі та її участі в сімейній історії.

Якщо ви цінуєте в кіно колорит, увагу до художньої деталі, прицмокувати над знахідками «Гнізда горлиці» можна хоч упродовж всього перегляду. До гріха без особливої вини режисер на пару з оператором-постановником підводять Дарину тонко. Здається навіть, зі знанням донжуанської справи. Хатній робітниці, що весь час живе у стресі, інколи випадає плюхнуся носом в м’яку вовну на грудях адвоката Алесандро (Мауро Чіпріані). І що тут такого? Мужчина в себе вдома – чого б не обмежитися халатом? Але ми вже здогадалися: соромітська курчавість його тіла неодмінно вирине ще в одному кадрі. Саме там, звільнена від ґудзиків і халату, вона перекриє  його по горизонталі, у такий спосіб закільцювавши історію про інтелігентне приятелювання  італійця з українкою.

Праця під косими поглядами господарів, мовний бар’єр, домагання (тут вони, щоправда, спонтанні, без злого рахунку), переховування від карабінерів й нові напитування роботи – явища, що поглиблюють транзитне, з усіх сторін незахищене  становище заробітчанок. Диспозиція чужини з рідною землею передається і в колориті, і характером вписаності персонажа у пейзаж.

Удома  Дарина-горлиця, як проворна праля, сама висновує свій світ знизу догори. Від неї прокладається план перспективи, переплітаючись в деталях інтер’єру, по соломинці   втягуючи у себе природу, вивершує над головою щось на кшталт зеленого шатра. «…І жити в щасті, як у віночку» – зичуть молодятам на весіллі… Тож ледь обтершись з далекої дороги, жінка береться «причісувати» своє гніздо-віночок. Виходить, щоправда, так собі...

Сцена великоднього розговіння. Обідній стіл винесено на подвір’я. Випічка під рушником, печеня й щось з домашніх закрутів контрастують із темним нутром кухні – камера зсередини стежить за останніми штрихами готувань. Десь в акварельній розмитості фону, майже з-під ручки глека, промальовується здуте обличчя Митра. Вже розметали квіткові грона вишні, півень видерся на огорожу і співає з-за хазяйського плеча. На гілках похитується яскраво «припараджене» опудало. Мирося – також сумна й наїжачена – совається на стільці. Їх не порадують ні святкові гроші, ні обіцяна допомога у добудові котеджу для туристів. Красива композиція розвалюється на очах – Дарина не встигне переключитися із зовнішнього на щось важко промацуване, щось, повернуте від неї спинами.

Після другого повернення з Італії  наслідки тривалого неговоріння у родині загоюватимуться рішеннями «про людське око». Дарина візьме на себе всі витрати щодо весілля доньки з сусідським Михайлом (бо «про її дівку на селі баби всяке пащекують») і закличе на обряд короваю найбільш шанованих жінок; примирення з Митром забуксується через  відверто пересолоджене  догоджання у дрібницях.

Що ж до чужини, залітних українських пташок близько до своїх принад Італія не підпускає. Дарина рідко покидає квартиру Алесандро та його матері. Зустрічі з односельчанкою Ліною-Галею  (Наталія Васько) відбуваються у завулках, які навряд чи внесені до брошур туристичних путівників. Ми нічого не знаємо про походження змін у зовнішності жінки або те, як обиралися подарунки рідним, – жодної монтажної склейки з бодай-якогось шопінгу. Тутешня пропозиція задоволень не про неї. У сцені вивішування білизни на господарській терасі місто, розкреслене поверхами нижчих і вищих будинків, зависає над Дариною, поглиблюючи враження внутрішньої невлаштованості. Фігурка заробітчанки з мискою в руках при цьому зміщена вбік. Над усім головує місто – велике, відкрите вітру і свободі,  й готове будь-якої хвилини тобою злегковажити. І навпаки – триматися при дорозі Дарину намовляють краєвиди порту («італійські» епізоди фільму знімалися в древній Генуї),  до якого її «прибиває» у годину безвиході.

Як відомо, виробництво стрічки кілька разів припинялося, і згодом починалося знову – після n-нного переписування сценарію. Постійно бракувало грошей, виконавець головної чоловічої ролі помер. Тож за пропонованих долею обставин творці «Горлиці» зробили все, що могли. Все-таки фільм відбувся! Можливо, збільшення кількості національного кінопродукту  з часом втихомирить голод за своїми, неодмінно якісними, прокатними речами. Видимі недоробки обговорюватимуть без загрози роздерти на подушки мізерію того, що взагалі знімається, й поступово українські прізвища приживуться на закордонних афішах.

Читайте також: «Порожнеча» у Кропивницькому або Про що мовчать медсестри із пологових будинків (ФОТО)

keyboard_arrow_upkeyboard_arrow_down