20 червня 2017, 14:00
Прогулюючись теплими літніми вечорами по вулиці Дворцовій, ви, напевно, хоч раз зустрічали компанію молодих музикантів, які, сидячи прямо на бордюрі, співають для перехожих свої улюблені пісні. У компанії цієї талановитої молоді можна зустріти й нашу героїню Олександру Бур’яненко, яка з самого дитинства захоплюється грою на гітарі.
Дивлячись на цю усміхнену і життєрадісну дівчину, складно здогадатися, через які труднощі їй довелося пройти. Це зараз вона має багато друзів та знайомих у Кропивницькому, займається творчістю та планує своє майбутнє. А ще кілька років тому Саша разом з батьками була змушена виїхати з рідного Антрацита (Луганська область) в нікуди, тікаючи від війни. Про те, як їй у 13 років довелося покинути рідну домівку та починати життя з чистого аркушу, дівчина розповіла кореспонденту Точки доступу.
Навесні 2014 року у невеличкому містечку Антрацит Луганської області, як і в деяких інших містах на сході країни, почали організовувати антиукраїнські мітинги. Саша пригадує, що тоді вона мало розуміла, що відбувається, і серйозно до цих зібрань не ставилась. Однак згодом у місті почала з’являтися військова техніка і люди у формі, і з кожним днем їх було все більше. Вже у травні батьки вирішили відправити Олександру у гості до рідного брата у Ярославль. Як і багато інших сімей, тоді Бур’яненки думали, що за кілька тижнів усе закінчиться, і вони зможуть повернутися до звичного життя. Сама ж Олександра була впевнена, що свій день народження (29 червня) вона святкуватиме вдома з друзями.
Спочатку я не розуміла, що відбувається, я не думала, що так далеко все зайде. Але коли батьки стали говорити, що я буду їхати до брата, то мені дійсно стало страшно, бо я розуміла, що їду одна, а вони залишаються. Ми всі думали, що це триватиме не більше місяця, бо тоді, як і зараз, це назвали антитерористичною операцією, а такі, зазвичай, тривають ну кілька днів, ну тиждень. Однак пройшов місяць, другий, а ситуація погіршувалась – почались бойові дії, – розповідає вона.
У брата дівчині довелося залишитись до серпня, в цей час її батьки перебували на окупованій території. Коли Бур’яненки зрозуміли, що бойові дії завершиться не скоро, також вирішили виїхати. Сім’я перебралася до найближчого міста, яке було під контролем України і де вони мали друзів – до Харкова. Однак надовго вони там не затримались. Вже за тиждень безрезультатних пошуків роботи та житла з помірною орендною платою Бур’яненки зрозуміли, що їм потрібне менше місто. Тоді Наталія, мама Олександри, згадала, що у неї в Знам’янці є родичі, тому сім’я й вирішила поїхати до них.
В цей час у Саші почалося загострення епілепсії, тому їй разом з батьками довелося їхати у лікарню до Кропивницького. Там Олександру залишили на стаціонарне лікування. А батьки почали шукати житло, щоб бути біля доньки. В результаті Бур’яненки так і залишились у місті.
Вже за кілька днів їм вдалося орендувати частину будинку, де ми жили весь цей час, аж до квітня цього року. Нам пощастило, ми знайшли хороших власників, які допомогли нам не лише з житлом, а й речами – дали нам подушки, простирадла, посуд, і взагалі дуже добре до нас поставились, – розповідає Олександра.
сім'я Бур'яненків
Сім'ї Бур'яненків не вперше довелося змінити місце проживання. На початку 90-х у Антрациті, як і в багатьох інших містах України, через кризу почали закриватися підприємства, тому знайти роботу було нелегко. Татові Олександри, щоб забезпечити сім'ю, довелося вирушити на заробітки. Маючи гарну фахову освіту, він поїхав у Москву, а вже за рік до нього приєдналися і Саша з мамою. Там сім'я прожила до 2011 року. Ставши на ноги і заробивши достатньо коштів, вони повернулася до рідного Антрацита, щоб реалізувати свою давню мрію про великий затишний будинок.
Саме повернення до рідного міста Олександра з іронією називає найяскравішим періодом життя. Бо переїзд з мегаполісу, де вона займалась музикою, танцями та мала друзів, до невеликого містечка, яке вона покинула у 4 роки, був непростим.
Дівчині у 6 класі довелося заново взятись за українську мову, яку вона у російській школі не вивчала взагалі, і шукати спільну мову з однолітками. Останнє їй вдалося не відразу – однокласники глузували з неї та її вимови. Зараз Саша згадує цей період з посмішкою, бо з часом спілкування все ж налагодилось, і вона знайшла справжніх друзів, з якими підтримує зв'язок і дотепер.
Саша розповідає, що останній рік перед вимушеним від'їздом з Антрацита був для неї дуже щасливим. Вона займалася у театрі пісні, який став для неї другою домівкою, грала у музичному гурті й нормалізувала своє життя. Все те, що так складно їй спочатку давалося, і чого в результаті вона досягла, довелося залишити.
Було дуже складно їхати, бо тільки почалось нормальне життя, цікаве спілкування й тут різко все закінчується, – говорить Олександра.
З деякими старими друзями Саші вдалося зберегти спілкування, хоч це було непросто. Як зізнається дівчина, в той період багато її однолітків почали підтримувати Росію. Коли дівчина не погоджувалась з їхніми думками, їй доводилося вислуховувати чимало образ. Однак дехто з старих друзів з часом зрозумів свої помилки і навіть вибачились за свої слова.
Коли це тільки починалося, у березні 2014 року, у нас з моєю подругою виник конфлікт у – вона образила мене і мою сім'ю. Говорила, що ми вбиваємо тут людей і прийдемо вбивати і її. Зараз ми вже помирились, і коли я їй показувала ці повідомлення, вона дивувалась – «як я могла таке писати, що було у моїй голові». Вона дуже вибачалась за це, – пригадує Саша. – Людина навіть не розуміє, звідки у неї взялися ці думки.
Залишала рідний Антрацит сім’я Бур’яненків лише з кількома сумками у руках. Згодом татові Олександри вдалося з’їздити на окуповану території, щоб забрати частину речей, які він зміг вмістити в легковий автомобіль. Переважно це був теплий одяг та дещо з необхідної техніки, але більшість нажитого все ж довелося кинути.
Про речі, які залишились в її рідному місті, дівчина розповідає із сумом в очах. Як вона сама зізнається, сумує не стільки за ними, скільки за спогадами, що вони символізують. Однак багато про які вже навіть складно згадати.
Нещодавно батьки були в Антрациті і заїжджали до нашої квартири, щоб забрати деякі речі. Я намагалася пояснити їм, де що лежить, але, якщо чесно, вже багато чого не пам'ятаю. Коли мама присилала фото кімнати, я зрозуміла, що взагалі забула про деякі з речей, – розповіла дівчина.
Та поїздка батьків змусила її переживати. До рідного міста Бур’яненкам довелося повернутись через смерть бабусі.
Батьки довго думали – їхати чи ні, але тато сказав: «Щоб там не було, я собі не пробачу, якщо не попрощаюся з матір'ю». Вони прийняли остаточне рішення, коли я була в школі – зателефонували мені й сказали йти додому прощатися. Я одразу в сльози, одразу емоції, плакала і не могла зупинитися, – пригадує Саша. – Я не уявляла, що робити, мені було страшно. Просто нам говорили, що нашу сім'ю внесли до чорного списку, і звідки мені було знати, правда це чи ні. А якби вони приїхали б і їх затримали?
Такі події в житті людини не можуть пройти безслідно, особливо коли це стосується дітей, нехай навіть вже майже дорослих.
Ця ситуація змінила мене кардинально, бо я колишня – це зовсім інша людина. Цей період змусив мене переоцінити себе і тих людей, які оточували мене раніше. І тут (у Кропивницькому, – Ред.) я стала дивитися на людей зовсім по-іншому. Особливо у мене змінилося ставлення до алкоголю, куріння і всього такого, бо особисто для мене є якийсь зв'язок між тим, що відбувається там (в Антрациті, – Ред.) і цим. Бо всі ті ополченці, які ходять там з автоматами – це поголовно алкоголіки і наркомани. Це люди, які ведуть саме такий спосіб життя. Тому для мене це велике табу.
Крім того, я, мабуть, стала значно менше довіряти людям, і значно спокійніше відношусь до втрат і зрад людей. Я навчилась по-іншому до цього ставитися і пробачати їх, бо раніше для мене це було досить болісно.
Хоч знайомство з Кропивницьким в Олександри почалося з лікарні, але вже тоді, як вона згадує, місто і люди її приємно здивували. Бо у медзакладі до їхньої сім'ї, та ситуації, в якій вони опинилися, поставилися з розумінням.
Що мене вразило – нас дуже гарно прийняли, я думала, будуть навішувати якісь ярлики, але ні – мене безкоштовно поклали до палати, дали ліки, зробили всі аналізи. Я й досі ходжу до цього лікаря, – розповідає Саша.
З розумінням поставилися до сім’ї Бур’яненків і у школі, до якої віддали Сашу на навчання – «Вікторії П».
Дуже хороша школа, я щаслива, що туди потрапила. Педагогічний склад – на вищому рівні, вони дуже лояльно поставились до мене, особливо до проблем з українською вимовою. Допомагали навіть однокласники – коли я не знала, як слова перекладали, пояснювали, – розповідає Олександра.
З однокласниками дівчині вдалося не тільки знайти спільну мову, а навіть стати близькими друзями. Олександра тепер – не лише частина колективу, а й активна учасниця життя цього навчального закладу. Вона бере участь у шкільних заходах як ведуча, фотограф і навіть організатор.
Спочатку було непросто, але це швидко минуло. Бо я себе показала, – пригадує дівчина. – Я для себе вирішила, що не буду проявляти слабкість, як це було в Антрациті. Адже це нове життя і мене тут ніхто не знає, тому я покажу себе так, як мені того хочеться. І це дійсно мені допомогло. У нас чудовий клас, я навіть стала старостою, ми всі дуже зблизилися, багато спілкуємось.
Ставши у 14 років переселенкою, Олександрі довелося справлятися не лише з соціальними труднощами, а й з підлітковими. Як і більшість дітей цього віку, вона шукала себе – кілька разів змінювала колір волосся, зачіски, боролася з внутрішніми комплексами, навіть схудла на 12 кг. В підсумку, як зізнається дівчина, вона знайшла себе у натуральності й насолоджується тим, якою вона є.
Знайти себе й адаптувалися у новому місті їй допомогло оточення – люди, яких вона зустріла у Кропивницькому. Саша з теплотою розповідає про вчителів, однокласників та друзів, яких дівчина набула, займаючись кількома хобі.
Місцем, яке в перший рік життя у Кропивницькому стало для неї другим домом, був обласний дитячо-юнацький центр, де вона займалася улюбленою справою – грою на гітарі. Звернутись туди їй порекомендували в одному з музичних магазинів, коли вона разом з батьками купувала нову гітару замість тої, яку довелося залишити в Антрациті. Зараз, як зізнається Саша, хоч вона вже і закінчила навчання в ДЮЦі, але радо туди заходить в гості до своїх викладачів.
Окрім гри на гітарі, вона серйозно захоплюється фотографією, поезією та, як і батьки, займається волонтерською діяльністю.
Саме волонтерству, від перших днів життя у Кропивницькому, сім’я Бур’яненків приділяє значну частину свого часу. Вони допомагають, чим можуть, переселенцям і військовим. Наталія, мама Саші, вже кілька років активна учасниця «Кулінарної сотні», готує та фасує пайки для військових, шиє білизну та інше. Олександра ж, беручи приклад з батьків, допомагає громадській організації, яка займається підтримкою дітей з особливими потребами. Ця ГО свого часу підтримала і її.
Олександра Бур’яненко страждає на епілепсію, тому потребує постійного лікування і регулярного прийому дороговартісних ліків. З цією хворобою дівчина живе вже сім років, а нещодавно отримала статус інваліда. Саша розповідає, що спочатку вона не хотіла цього робити, але зрозуміла, що її сім’я не має можливості так часто купувати необхідні ліки.
Дівчина розповідає, що отримавши цей статус, вона на власному досвіді переконалася, як жахливо в нашій країні ставляться до таких людей, особливо це стосується водіїв у громадському транспорті.
Я інвалід, і на собі відчула ставлення до нас кропивницьких маршрутчиків. Вони нас ображають і принижують. Достатньо просто зайти і показати посвідчення, і на тебе посиплеться одразу купа неприємних слів, – говорить Саша. – Я нещодавно сідала у маршрутку, і переді мною заходили люди, у цей час я діставала посвідчення з кишені, водій його побачив, закрив двері й поїхав, а я залишилась стояти на зупинці.
В таких випадках вона часто фотографує транспорт, пише скарги, щоб якось змінити ситуацію. Дівчину хвилює те, якими байдужими залишаються люди до проблем інвалідів, не бажаючи елементарно хоча б поступитися місцем у транспорті.
Окрім лікування епілепсії, наразі Саша потребує й операційного втручання через деформацію грудної клітини. Лише на це потрібно 22 тисячі гривень, яких у сім’ї немає. Тому подруга сім’ї Бур’яненків – волонтерка Тетяна Сила – ініціювала збір коштів. І завдяки цьому вже вдалося накопичити близько 10 тисяч. Цю суму зібрали всього за тиждень, що й вразило Сашу. Вона переконана – так багато людей відгукнулися, бо їхня сім’я вже не перший рік займається волонтерською діяльністю, і це добро їм зараз повертається.
Я думаю, це зіграло якусь роль, бо недарма говорять: «Якщо ти хочеш, щоб до тебе добре ставились, то стався до людей також добре, і це до тебе повернеться». І воно повертається – це дійсно радує, – говорить Саша.
Не дивлячись на проблеми зі здоров'ям, Олександра не втрачає оптимізму і життєрадісності. Зараз вона влаштувалася на роботу, щоб допомогти батькам зібрати кошти на операцію, а також готується до вступу у виш. Вона вже успішно здала ЗНО і планує вступати в ЦДПУ на факультет іноземних мов:
Я хочу піти вивчати мови, хочу вступити на німецьку філологію у ЦДПУ, щоб далі або поїхати з країни, або залишитись і досягти чогось дуже великого. Якщо я залишусь, але зрозумію, що не можу тут реалізуватись, то поїду, якщо тут будуть такі можливості – залишусь. Я не хочу жити в країні, яку не вдасться хоч трохи змінити і реалізувати себе, – говорить дівчина.
Але Олександра не виключає, що залишиться жити у Кропивницькому, який, зізнається вона, встиг стати для неї домом:
Я звикла до Кропивницького. Багато хто стверджує, що це місто – діра, але я завжди говорю – то ви в Антрациті не були, ото діра, а Кропивницький – чудове місце. За своє життя я встигла побувала в багатьох мегаполісах. Тому можу стверджувати, що Кропивницький – дуже затишне місто, тут чудові привітні люди. Тут немає засилля багатоповерхівок, які мозолять очі, багато цікавих історичних місць, за містом дуже гарно. Загалом, я вже вважаю Кропивницький своїм домом.
Повертатися до Антрацита дівчина не планує. Зізнається, що її батьки з часом планують повернення до рідного міста, щоб реалізувати давню мрію про будинок. Сама ж Олександра готова їздити туди лише у гості.
Читайте також: Юній дівчині з Кpoпивницькoгo теpмінoвo пoтpібні кoшти нa oпеpaцію
Фото з сторінки Олександри і Наталії Бур'яненко у Facebook.
Головне сьогодні
