Точка доступу нагородила авторів кращих історій, пов’язаних з Кропивницьким (ФОТО)

  • Редакція Точки Доступу
  • watch_later 28 грудня 2017, 16:40

  • visibility 168 переглядів

Редакція Точки доступу підбила результати конкурсу на кращу історію, пов’язану з Кропивницьким, оголошеного на початку грудня. Перемогли такі користувачі Фейсбуку, як Наста Терешечка з історією під умовною назвою «Благородний розбійник», Надія Паливода («Воля до життя») та Олександра Гонтар («Перформанс для бідних»). Всі три дівчини отримали в подарунок термокухлі з новим логотипом Точки доступу. Пропонуємо вашій увазі історії усіх трьох авторок.

#1

Благородний розбійник

Далі – мовою оригіналу

Наше місто дивує нас кожного року більше й більше. Точніше не місто, а люди, які в нас живуть. Моя історія стосується злочинності в Кропивницькому, а саме одного з яскравих представників цього прошарку суспільства. Для мене це був, мабуть, найкращий квест у житті, з гарним і кумедним фіналом.

Локація – зупинка, дійові особи – я, такий-собі пан і мій гаманець.

Якось я чекала маршрутку на одній із зупинок нашого міста. Була дуже втомлена й, загалом, ні на що не звертала увагу. Підійшовши до маршрутки, дістала гаманець, аби розрахуватися за проїзд і одразу ж поклала його назад у сумку, яку не закрила, адже знала, що покладу назад решту.

Навколо було багато людей, котрі також збиралися заходити в громадський транспорт. Несподівано, моє шосте чуття, як то кажуть, таким собі цікавим місцем, відчуло дивне тепло біля мене. Певний добродій почав тулитися до мене, ніби шукаючи прихистку. Але тут він раптово взяв і пішов. Я зрозуміла, що трапилося щось недобре, тому повинна була розгадати причини дивної поведінки чолов'яги. Пішла за ним і здогадувалася, що скоріш за все, він вирішив змінити власника мого гаманця. Можливості зупинитися й перевірити сумку не було, адже чолов'яга йшов досить-таки швидко.

Наста Терешечка

Трохи згодом, мені вдалося наздогнати добродія і схопивши його за руку, я запитала:

- Ви забрали мій гаманець?

- Да, а шо? – здивовано відповів бідолашний.

Я розгубилася не менше за нього й кажу:

- Тож, віддайте мені його.

А він дивиться на мене й щось знервовано перебирає у кишеннях. Я злякалася, бо думала, що там може бути ніж чи пістолет. Коли ні! Дістає мого гаманця, віддає його мені і йде собі далі.

Я повернулася на зупинку, сіла в маршрутку, а в думках моїх було:

У Кропивницькому навіть злодії чесні й відверті.

Звісно, в іншому місті своїх речей ви б назад не отримали, але в нас навіть злодії відгукнуться на ваші прохання. Просто попросіть, і вам усе повернуть.

#2

Воля до життя

В цій чудовій історії невід’ємне місце посідає кропивницька набережна. Та сама, яка раніше була пустирем, а тепер на ній Алея Миру – липи, висаджені комунальними службами, та ще кілька десятків різних дерев, висаджених волонтерами.

Росла собі там катальпа – десяток цих дерев висадили в нестримній боротьбі за здоров’я працівники тютюнової компанії Phillip Morris-Україна. Причому 3-метрові дерева привезли з Києва, на них навіть цінники позалишалися – 650 грн за штуку.

За два роки катальпи непогано прижилися і вкорінилися. Аж ось цього літа – це було якраз 1 червня, спека стояла вже добряча – ми прийшли поливати різні дрібні саджанці. А на місці однієї катальпи – порожнє місце... і кілька коренів стирчить із невеликої ямки.

Це було схоже, ніби 3-метрове дерево просто вирвали з коренем. Або – швидше за все це так і було – вибили сильним ударом автомобіля. Нетверезих на набережній, на жаль, вистачає. І справді, метрів за 20 звідти ми знайшли деревце в кущах. Точніше, це вже була велика суха палиця, бо воно пролежало там днів три і висохло.

Надія Паливода

Але трохи кореня вціліло, і дивлячись на цей корінь, ми все ж наважилися...

З собою в нас була тільки садова лопатка розміром з пів-долоні. І от ми почали рити в сухій землі яму. Ми – це я і Віталій Сапроненко. Рили практично руками. Рили довго і натхненно. Вирили, вставили в ямку деревце, присипали, залили кількома відрами води. Воно не виглядало так, ніби нам є на що розраховувати. Але ми вірили. Бо це катальпа. Катальпа з латинської перекладається як "життя всупереч усьому".

Потім я через 1-2 дні приходила туди і поливала її. Катальпи найбільше у світі люблять воду – вони її п’ють відрами і просять ще. Але ця ознак життя не подавала. Місяць я до неї ходила, місяць заливала... але. Жодних змін – сухий штурпачок та й усе.

Ми переключилися на інші саджанці, цю катальпу поливали хіба що раз на тиждень – більше для галочки. За неї забули.

А потім одного дня вона ожила – через 2 з половиною місяці після того, як всохла. В середині серпня я побачила, що вона зазеленіла і вкрилася листочками. Заявила, що буде жити всупереч усьому.

Ми назвали цю катальпу Гаррі Поттер – дерево, що вижило. Якщо ви захочете коли-небудь посадити якесь деревце – обирайте катальпу. Кропивницький – суворе місто, де виживуть тільки найсильніші. Прийшов час сильних дерев.

#3

Перформанс для бідних

Коли починаєш згадувати яскраві спогади – на думку спадають події, які траплялися з тобою не в рідному місті. Принаймні, у мене так. У чужих містах дозволяєш собі більше, відчуваєш себе вільніше і, як результат, маєш яскраві/дурнуваті/трешакові спогади.

Сприймаєш Кропивницький пунктом відправлення та пунктом прибуття. Але крім всього цього, він є пунктом, де відбувається твоє життя. Тлом, на якому вимальовуються усе те, що відбувається з тобою у інших містах. Але і в рідному місті є що згадати (якщо трохи подумати).

Дещо егоцентричний спогад про світанок моїх двадцяти двох років.

Це був ранок мого дня народження, який я зустрічала як новий рік. І мова йде не про бенгальські вогні та олів'є, а про початок пиятики з ночі.

Десь вже близько п'ятої ранку я разом зі своєю подругою та людьми, з якими ми познайомились протягом ночі і імена яких я геть не пам'ятала, пили шампанське на АТБ біля центрального ринку. Дивні люди підіймали за мене тости, ніби ми старі-добрі друзі. Хтось пив просто на автоматі, вже не усвідомлюючи, що відбувається. Якийсь чувак читав реп, інший підмінював його, граючи на гітарі. Хтось думав, що це караоке, і замовляв "Девочку-пай". Можливо, це була і я.

Олександра Гонтар

І на фоні всього цього народжувався перший світанок моїх двадцяти двох. Біля ринку з'являлись двірники і голуби.

Вже близько шостої ми пішли з подругою додому, по порожньому місту з прозорим небом. О шостій лягли спати, потім я не чула жодного будильнику. Прокинулась від дзвінка матері, який почався не з привітання а з "ти шо, ще не на роботі?". Не думала, що ця фраза може так бадьорити. Ця фраза і усвідомлення того, що святкування вдалося, бо я запізнювалася на дві години (чого зі мною не було ніколи). А, ну і не хотілося жити.

Пізніше мене з роботи відпустили додому, бо толку від мене, як від працівника, не було. Крім того, розійшлася змійка на моїй спідниці, яка застібалась спереду. Полагодити її не вийшло, тому я якось "застібнула" її степлером. Йдучи через весь центр на зупинку, від спідниці відпадали скоби і я влаштувала еротичний перформанс для бідних. Але зрозуміла, шо у такому випадку краще не подавати вигляду, що щось пішло не так. Тому я йшла впевнено, з гордо піднятою головою, і ненав'язливо світила спіднім.

Ввечері був запланований мій поетичний вечір "Алкоголь та інша романтика".

Ну шо, назву його я виправдала з лишком. І алкоголь, і інша романтика вдалися.

Читайте також: Від безвізу до міхомайдану: головні зради та перемоги України-2017 (ФОТО)