Випробування війною: як АТО змінила життя добровольців з Кіровоградщини (ФОТО)

  • Ольга Зима
  • watch_later 13 березня 2018, 19:30

  • visibility 305 переглядів

Неоголошена війна на Донбасі триває вже майже 4 роки, через що багато молодих українців пішли захищати свою Батьківщину. Нині вже відбулося шість хвиль мобілізації чоловіків, які пішли воювати за повісткоюАле починалося все саме з добровольців – із втомлених чоловіків, які поїхали на Донбас прямо з Майдану, які почули про окупацію Криму і не змогли відсиджуватися вдома, які відчули, що зобов'язані й можуть захистити свою країну від лиха. А згідно указу Президента України від минулого року, 14 березня офіційно відзначають День добровольця.

Двоє добровольців із Кіровоградщини розповіли Точці доступу, чим вони займалися до конфлікту на Сході та чому вирішили піти на війну, не очікуючи на повістку.

Мені б хотілося, щоб Україна залишилася в тих межах, в яких вона є, – Василь Косяченко

Василь Косяченко брав активну участь у Революції Гідності, а з початком війни пішов добровольцем на фронт. Служив у 5-му батальйоні добровольчого українського корпусу «Правого Сектора» під керівництвом легендарного «Барса» –одного з тих захисників ДАП, кого сепаратисти вперше назвали кіборгами. Там Василь отримав позивний «Ріддік», за яким його знають багато ветеранів.

Василь Леонідович розповів, що за освітою він ветеринар. Після смерті дружини почав цікавитися духовністю. До війни займався психотерапією, як сам говорить «перевихованням людей».

Розуміння того, що потрібно йти на війну, прийшло ще під час Майдану:

Я стою на Майдані й говорю людям, що потрібно бути сильними. І відчуваю в цей момент, що потрібно їхати на війну. Адже знав – перебуваючи там, я точно зможу допомогти. Був абсолютно переконаний, що ми швидко заберемо Донецьк і Луганськ та візьмемося за Крим. 

Я переконаний –  прийде той час, коли хтось мене спитає: хто ти такий, де ти був? І я матиму що відповісти.

То ж, не вагаючись, у 2014 році Василь відправився на фронт. Пройшов чимало випробувань: Іловайський котел, Піски, Донецький аеропорт. Говорить, головне – зберігати спокій та мислити позитивно:

На фронті пішли на завдання, сидимо з товаришем, а там колона рухається. Він і скаржиться "От Ріддік, втягнув мене". На що я йому відповів: "Та не переживай, на честь нас вулицю або школу назвуть" (сміється, – Ред.).

Захищати країну Василь забрав також рідного брата, який проживав на той час у Новгородці.

Коли тільки був сформований батальйон «Донбас», став заступником командира роти, потім – командиром підрозділу.

У січні 2015 року Василя поранили, через що чоловіку довелося пережити довгий курс лікування та реабілітації.

Людина, яка була на війні, не могла довго залишатися серед цивільних. Восени 2015 року Василь пішов працювати у волонтерський проект "Польова пошта" – возив вантажі бійцям на передові позиції в Авдіївці, Мар'їнці, їздив на Шахту Бутівка.

З дев'ятого травня 2016 року числився послушником в монастирі Федора Студита Бобринецького району Кіровоградської області.

Після чергової сходинки – посвячення в диякони – він почав залишати стіни монастиря, виїжджати в зону АТО. Незабаром Василь попросив про переведення «на Схід», тому що не може сидіти, склавши руки. Поділяючи патріотичні пориви свого нового клірика, Єпископ Кіровоградський звернувся до єпископа Донецького й Маріупольського Сергія. Василя перевели, то ж він зайнявся тим, що постійно їздив до військових, фактично виконуючи обов'язки волонтера-капелана.

Нині отець Василь поїхав до Краматорська і зараз є настоятелем храму.

Людей приходить небагато: чоловік 10-15. Інколи навіть з однією людиною службу веду. Священики тут між собою об'єднуватися не хочуть.

За словами Василя, якщо розпочнуться наступальні дії, без роздумів повернеться до побратимів:

Мені б хотілося, щоб Україна залишилася в тих межах, в яких вона є.

Крім того, Василь Леонідович планує написати книгу про один день із Іловайського пекла, яка матиме назву "Один день Мопеда і Ріддіка". Це історія двох побратимів, які вивозили з оточення поранених.

Про те, коли, на його думку, закінчиться війна, лише відповів:

Коли я побачу лідера, який прийде, і скаже – давайте нехай спочатку священник помолиться, а потім щось будемо робити, тоді є надія на майбутнє. Тому що немає нічого потужнішого в об'єднанні народу, ніж релігія.

Дружина з донькою чекають, але розуміють, що так треба. І по-іншому бути не може, – військовий Сергій

Військовому Сергію (на прохання чоловіка ім’я змінено) лише 25 років, але, незважаючи на свій молодий вік, він уже встиг більше року відслужити добровольцем, та ще півтора роки – за контрактом в зоні АТО. Бачив на власні очі війну, але ні на хвилину не пошкодував, що обрав для себе цей шлях, бо обороняє свою Батьківщину.

На момент початку війни Сергієві було лише 22 роки. Коли йшов добровольцем, вдома залишилися дружина та дворічна донька. Звичайно ж, жінка була проти, але по-інакшому він зробити не міг. Рішення про те, що піде на фронт, прийняв одразу після початку збройного конфлікту на Сході.

Весною в першу хвилю мобілізації до служби призвали брата. Сергій теж пішов до районного військкомату записатися в добровольці, але почув там відмову, адже мав маленьку доньку. Та й не можна було із однієї сім’ї забирати двох молодих хлопців. Після довгих очікувань відповіді від військкомату у серпні 2014 року хлопець не витримав та поїхав до Миколаєва прямо у військову частину, де протягом дня записався в добровольчий батальйон. Зібравши вдома речі, вже наступного дня був під військовою частиною.

Я ще на Майдан хотів поїхати, але дружина була проти, і в той момент ще піддався на її вмовляння залишитися вдома. А стримати від фронту вона вже не змогла. Добровольцем пішов через громадянську позицію, адже хто, як не ми? Та й виховання таке. У моїй сім’ї всі були на війні – ось лише нещодавно тато демобілізувався.

Через тиждень навчань хлопців відправили в зону бойових дій. Перший місяць Сергій був помічником навідника, а потім потрібен був водій, тож до кінця служби чоловік керував військовою машиною.

Разом із побратимами десантно-штурмовою бригадою, до складу якої входив, чоловік побував у найгарячіших точках Донбасу: Артемівську, Горлівській трасі, Пісках, Донецькому аеропорту, Волновасі… Забезпечував військових боєприпасами, продуктами, вивозив поранених.

Після року служби в добровольчому батальйоні Сергій повернувся до сім’ї. Не пробувши вдома й місяця, вже знову загорівся бажанням повернутися на війну. Останньою краплиною стали збори бригади у вересні 2016 року, після яких хлопець приїхав додому, зібрав речі та пішов на контрактну військову службу в 3-ій полк спецпризначення, де перебуває вже півтора роки.

Бувають такі моменти, коли все дістає. В армії розчарувався. В порівнянні з тим, що було в 2014-15 роках, різниця суттєва. Система знову повертається до колишньго, – сумно визнає чоловік. – Після закінчення контракту планую продовжити військову службу, але не в цій частині. Можливо, навіть в іншому місті.

Розповідає, що люди змінюються на війні, але кожен по-різному:

Змінюються пріоритети в людей, життєві цінності. Особисто в мене теж змінилися погляди. І в першу чергу – ставлення до сім’ї, яка стала основним пріоритетом. Дружина з донькою постійно чекають мене живим та здоровим, хоч і дуже хвилюються. Але розуміють, що так треба і по-іншому бути не може.

Сергій стверджує, що чоловіча дружба в умовах війни міцнішає. Незважаючи на особисте ставлення один до одного, в критичних ситуаціях воїни завжди рятують і допомагають один одному.

Такі історії наших добровольців. У чомусь, можливо, неоднозначні. Але це, в першу чергу, – історії простих людей, які воювали й продовжують воювати за свою країну й щиро хочуть їй добра.