Яке майбутнє очікує село, де до школи ходить 40 дітей, а саме питання про її існування залишається відкритим – бо як тільки реорганізують, люди потягнуться до інших населених пунктів? Мабуть, більшість українців скаже, що таке село приречене. А яке майбутнє очікує на хутір біля такого села, де живе кілька родин? Кореспондент Точки доступу відвідала екопоселення біля села Цвітне, що в Олександрівському районі. Тут люди живуть за власними правилами. І їх мало цікавить, що вважається перспективним у зовнішньому світі.
На двох хуторах села Цвітного проживає близько десяти родин, які переїхали сюди з міст. Наприклад, молоде подружжя Величків до того, як наважилося на кардинальні зміни у своєму житті, у селі бувало лише в гостях. Віолетта виросла в Києві, а Володимир – одесит. Надихнули їх на переїзд у сільську місцевість книги Володимира Мегре. Олександрівщину обрали тому, що тут уже проживали їхні друзі. А згаданий хутір просто порекомендував місцевий житель, який дуже хотів продати тут хату, одержану в спадок.
Світлана Величко – мама Володимира – наважилася на переїзд у цю місцевість разом з чоловіком Іваном не відразу. Тим паче, при переїзді було спалено всі мости: щоб закупити кілька будинків, провести у них реставрацію, створити всі зручності, закупити найнеобхідніші для села речі – наприклад, мотоблок – Велички продали трикімнатну квартиру в Одесі. І розпочали нове життя.
«Ми живемо у раю…»
У селі люди не цінують того, що мають, – зазначає Володимир Величко. – Найпростіше – можливості працювати тоді, коли є натхнення. Село – можливість жити для себе й для родини. Місто – це життя в системі. Фактично людина витрачає сили, час, здоровʼя, а можливість жити має тільки на вихідних. Скільки грошей і часу йде на дорогу, просто щоб дістатися на роботу і з роботи? І якщо гроші можна заробити, то час – це ресурс, який неможливо поновити. Ми хочемо жити по-іншому. Скільки людей 20-30 років працюють і мріють переїхати з часом у спокійну сільську місцину поближче до природи? Ми ж вирішили не чекати, а жити тут замолоду, створити родинне гніздо, виростити дітей у максимально сприятливих умовах. Усі скаржаться на неякісні продукти в супермаркетах, на погіршення екологічної ситуації. Але не всі наважуються щось змінити.
Місто – це певний осередок нещирості, – розповідає про своє бачення різниці між містом і селом Віолетта. – Людина повинна відповідати стандартам. Це все починається з макіяжу – перед виходом з дому треба надіти «пристойне» обличчя. Це починається з одягу – чимало городянок, щоб купити річ, яка створить позитивний імідж, місяць голодуватимуть, але зображатимуть, що у них «все окей». Це починається з вибору професії. Я займалася в художній школі петриківським розписом. Але батьки сказали, що з творчості не проживеш, тому вчитися я пішла за фахом, за яким працювали моя мама й бабуся – на бухгалтера-економіста. Той диплом мені досі жодного разу не знадобився. А от петриківський розпис приносить і задоволення, і гроші. Я вже три роки є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, мої роботи презентують на виставках, мене запрошують розписувати оселі.
Городяни – це люди, не готові до відповідальності, – пояснює свою позицію Світлана Величко. – Вони неспроможні взяти відповідальність навіть за себе. У городян поганий стан будинків – винні працівники ЖЕКів. Городяни мають погане здоровʼя не тому, що не бережуть себе, а тому, що лікарі їх погано лікують. У них проблемні діти – і в цьому винні вчителі. Тільки після переїзду в село ти починаєш сам про все дбати, сам розставляти пріоритети, і робити те, що тобі дійсно треба.
З багатьох сіл молодь виїжджає, а ми вважаємо, що живемо в раю, – зазначає Володимир Величко.
Хоч потрапив у рай, про насущне не забувай…
Класичне сільське господарство – посадити гектар картоплі, вигодувати кількох свиней і продати – поселенці вважали неефективним. Коли дізналися, за яку ціну селяни продають молоко великим підприємствам, жахнулися і зрозуміли, що звичними справами займатися не будуть ніколи. Але ж жити за щось треба?
Одним з перших вдалих проектів стала козина ферма. Кіз (чималеньке стадо, до речі, близько 30 голів) тут тримають, щоб з їхнього молока виготовляти бринзу. Споживачі на екологічно чистий молокопродукт знайшлися у Черкасах та Києві.
Треба зазначити, що й кози в екопоселенні живуть теж в райських умовах – для них огородили зону пасовища та доріжку, якою рогаті красуні бігають на випас і назад, коли самі того забажають. З породистим поголівʼям не склалося – чистопородні кози коштують досить дорого, тому доводиться відбирати кращих із тих, що є.
Другий вдалий проект – пасіка. Володимир вже навчився сам робити корпусні вулики. Пасіка – це й можливість побавити всіх корисними солодощами (бо родина не споживає звичних для нас магазинних ласощів), і джерело надходження до сімейного бюджету.
Оригінальним способом заробітку стало вирощування екзотичних рослин. Наприклад, хтось на город купує розсаду помідорів, а у Величків надворі стоять ящики з розсадою батату. І смачно, і, як і кожна екзотика, коштує батат досить дорого.
Віолетта, як ми вже зазначали, не лише господарює вдома, але й розписує на замовлення, наприклад, приміщення.
Джерелом нових і нових ідей став інтернет. І реалізовувати тут можна найрізноманітнішу продукцію. На момент нашого візиту Світлана шукала покупця на партію сушених пелюсток чайної троянди. 10 грамів такого товару коштує 30 гривень, а у розарію Світлани тільки чайної троянди – 40 кущів! І врожай пелюсток – відповідний.
Той же інтернет допомагає організовувати групи людей, зацікавлених у одержанні нових знань, нового досвіду. Віолетта періодично виїжджає, щоб проводити майстер-класи. А у самому поселенні мають намір розвивати зелений туризм, причому сюди їдуть не просто, щоб заховатися від суєти великого міста, але й для того, щоб одержати нові знання і вміння. Велички називають цей різновид відпочинку освітнім туризмом.
Ми втратили дуже багато знань, які були щодня необхідні нашим предкам, – розповідає Світлана. – Не перший рік втрачаємо актуальні для сьогодення технології. Наприклад, коли ми жили в Одесі, біля аеропорту були такі собі фінські будиночки – дуже теплі, комфортні. Почали розколупувати стіни – зʼясувалося, там всередині очерет. У нас очерету дуже багато, чому ж ніхто не думає про використання цього цілком доступного матеріалу? От у нас проводився майстер-клас зі створення очеретяної покрівлі, а наша молода родина після народження другої дитини добудовує до хати ще одну кімнату – і стіна буде наповнена очеретом. На наш хутір буде приїжджати гончар та інші майстри народних ремесел. Уже не раз тут влаштовували фестивалі, на які приїжджали 50-60 людей, для яких наш спосіб життя є цікавим і актуальним. Щоб мати змогу приймати великі групи туристів, зараз реставруємо старі глиняні хатинки, створюємо бані, душові та інші приміщення, завдяки яким люди будуть почуватися у нас комфортно. Нашою родзинкою є так зване «правило» – старовинний апарат для витяжки хребта. Зараз люди вже про таке приладдя забули. А дарма, на спину навантаження велике було як 200 років тому, так і зараз.
З впевненістю – про завтрашній день
На запитання, яким поселенці бачать майбутнє своїх дітей, Світлана Величко відповідає з посмішкою – по-перше, її онуки матимуть змогу відвідувати загальноосвітню школу. По-друге, більшість мешканців цих двох хуторів мають по дві вищі освіти – тут є і вчитель музики, і вчитель іноземної мови, і навіть астроном! Тому ще питання, які діти одержать більш ґрунтовну освіту – ті, які живуть в селі чи хуторяни?
Від світу поселенці, як вже зрозуміло, не відриваються. Віолетта певний час на волонтерських засадах займалася прикладною творчістю з сільськими дітьми, а тепер готується здобувати другу вищу освіту, щоб мати можливість робити те саме вже на офіційному рівні.
Яка з ідей буде реалізована і яким буде результат – покаже час. Але найголовніший показник діяльності – щасливі обличчя родини. Ну, і той факт, що нерухомість поблизу, за словами Світлани, активно розкуповують… Що ж – всім хочеться пожити у раю.
Читайте також: Юний, буйний і «заляканий» або що знайдуть на Кіровоградщині любителі зеленого туризму (ФОТО)