Козак з палітрою – амбасадор Провансу

  • Людмила Макей
  • watch_later 27 серпня 2014, 15:36

  • visibility 82 перегляда

Ми п'ємо чай на розі вулиць Гоголя і Тарковського в Кіровограді. Розмовляємо про мистецтво та хитросплетіння долі, яка дарує безліч несподіванок кожному з нас. Мій співрозмовник — художник Віктор Орлі — розповідає: «Коли я переїхав до Парижа, знав лише два слова по-французьки: дякую та будь ласка. Не загубитися й вижити в незнайомій країні мені допоміг Тарковський. Андрій, син поета Арсенія Тарковського, який народився в Єлисаветграді — Кіровограді».

Ось такі паралелі. Кіровоградець Геннадій Гребньов, який багато років тому переїхав до Франції, взяв собі творчий псевдонім Віктор Орлі. За манерою письма він — послідовник видатних імпресіоністів Дега, Моне, Пісарро (до речі, моїх улюблених художників із зачитаної до дірок «Історії імпресіонізма» Револда). За світоглядом — громадянин світу, який сьогодні в рідному місті, а завтра вже на Тибеті чи в Акапулько. Картини Орлі прикрашають кращі музеї та приватні колекції в різних країнах. Час від часу художник, як перелітний птах, повертається до міста, в якому народився й виріс. От і нещодавно в художньому музеї відкрилась виставка «Віктор Орлі – амбасадор Провансу», яку одразу оцінили кіровоградці. А невдовзі після відкриття майстер пензля завітав до редакції Точки доступу.

- Яким було дитинство майбутнього художника? Лазили по деревах, ганяли м'яча, чи годинами просиджували за книжками й мольбертами?

- Я був типовим кіровоградським хлопцем і в дитинстві нічим не відрізнявся від своїх ровесників. Любив вуличні ігри, футбол, носив піонерський галстук і комсомольський значок.

А живопис мене цікавив завжди. Коли жив в Україні, ще не зовсім розумів: як відбувається ця магія на полотні? Аж поки не потрапив до Франції. Художник Андрій Шаповалов, якого я вважаю одним із своїх учителів, дав мені розуміння пастозного мазка й експресії. Саме він дав мені поштовх до імпресіонізму, і я пишаюся цим. Це стало в нагоді, коли я потрапив до Франції. Там багато можливостей для реалізації творчих здібностей, та й для самоосвіти. Для художника дуже важливо постійно вдосконалюватися, знаходити щось нове, яке потім трансформується у творах. Потрапивши до Франції, я отримав можливість доторкнутися до полотен Ван Гога, Мане, Делакруа та інших представників плеяди імпресіоністів. Вони якраз і сформували напрямок, в якому я рухався далі. Потім я створив свій власний світ, який об'єднав наше класичне з імпресіоністичним, що й стало основою мого стилю. Франція особливо відкоригувала його основні елементи.

- Важко було інтегруватися у незнайоме середовище?

- Все відбувалося досить просто. В мені поєдналося коріння трьох козацьких родів (запорізьких, донських, і кубанських козаків). А для козака першооснова — це шабля, люлька, воля. Пересування мене не обтяжує, я вільно подорожую по планеті. Тому переїзд до Франції для мене не був проблемою. Мовний бар'єр легко долається, коли є бажання, мотивація та певні амбіції. Коли я приїхав до Франції, мав у своєму запасі лише «бонжур» і «мерсі». Це промовлялося з характерним слов'янським акцентом, який неабияк тішив французів. Але потім все уладналося. В принципі, мовного бар'єру у спілкуванні й не було, бо була мова жестів. Серед моїх друзів сьогодні багато французів.

- Хто допомагав вам освоїтись на новому місці?

- Ви не повірите, але мені допоміг Андрій Тарковський. Коли я приїхав до Франції, перш за все, направився на кладовище Сент-Женев'єв-де-Буа під Парижем, де поховано багато знаменитих росіян. Знайшов могилу свого улюбленого кінорежисера. Ми поспілкувалися. Я поклав на його могилу букет чорнобривців і сказав: «Андрію, ти такий талановитий, успішний. Допоможи мені стати таким же!». В цьому ж році я вже мав виставку в Парижі. Так що земляки допомагають.

Згодом я познайомився з багатьма художниками, галеристами, бізнесменами та пересічними французами, які переймалися темою українства. Їм імпонувало, що я завжди позиціонував себе українцем, а не «хомо пост-совєтікус».

- Мабуть, на відстані легше вдається зберегти свою національну ідентичність?

- Ні. У моїй родині прийнято розмовляти українською, ми досконало володіємо багатьма мовами і вважаємо себе носіями української культури.

- Колись незабутня професор філології Світлана Барабаш зізналася, що розмовляє «маминою» мовою, коли приїздить у село…

- Дійсно, кіровоградська говірка дуже специфічна через традиції різних народів, що здавна населяли цю територію. Це такий собі діалект. Я пишу літературною українською мовою, а розмовляю нашою рідною «маминою» мовою, яку знаю з дитинства. Світлана Барабаш разом із Леонідом Куценком та Володимиром Панченком належить до когорти близьких друзів нашої родини. Моя дружина теж, як і вони, викладала в педагогічному університеті. Ми дружили, ходили компанією в ліс по гриби, зустрічалися на березі ставка, разом їздили до моря, водили «козу»... Сьогодні ні Світлани, ні Леоніда вже немає серед живих, але вони завжди в нашій пам'яті. Спілкування з такими людьми — велике щастя, яке випадає в житті. Взагалі, щоб полюбити когось, треба, в першу чергу, полюбити себе. Цей біблейський принцип я трансформував для себе у життєве кредо. Якщо ти себе не поважаєш — ти не може поважати іншого.

- Не можу не запитати у вас іще про одну важливу річ. Як сприймаєте ви те, що відбувається сьогодні в Україні: анексію Криму, неоголошену війну на Сході?

- На мою думку, це гра. Дуже серйозна гра політиків, яка випробовується на теренах України, як на плацдармі. Випробовуються нові засобі і способи ведення війни. На жаль, ця війна пішла від слов'янського народу, який завжди був для нас ніби братнім. Мені здається, за це послідує неминуча розплата, і вона буде дуже жорстокою. Сумно й боляче бачити те, що відбувається в Україні. Але вихід із цієї кризової ситуації можна й потрібно шукати за столом переговорів.

- Чи є у вас особистий рецепт, як художнику і людині виходити з кризи?

- Я позбавлений емоцій безвиході, бо знаю, що мені потрібно працювати. Чим більше я працюватиму, тим більше принесу користі для себе, для родини, для країни. Кожній людині, і не лише художнику, потрібно не впадати в паніку, щоб не потрапляти в величезну ментальну кризу. Це залишає слід, але потрібно рухатися вперед — кожному у своїй справі з великою самовіддачею. Тільки тоді буде результат, який призведе до розквіту. І мир, і розвиток взаємно пов'язані. Якщо країна не розвиватиметься, вона стане полем, що заросло бур'яном.

- Чи вірите ви в те, що можна змінити обличчя Кіровограда, і чи бачите свою роль у цьому процесі?

- Звичайно, навіть думка кожного є рушійною силою в цьому процесі. Я маю свою думку. Вважаю, що попри всі процеси, які відбулися в державі, при сучасних методах ведення бізнесу й інших недолугих речах Кіровоград, на щастя, зберіг свій шарм. Я був негативно вражений, наприклад, побаченим у Києві нинішнього літа. Я дуже довго шукав те слово чи образ, які зможуть засвідчити зміни, що відбулися зі столицею. А потім знайшов: кіровоградський ринок у 90-х роках — обличчя Києва сьогодні. Мені дуже боляче бачити такий Київ — понівечений, який втратив свій шарм. Якщо стулити докупи всі бігборди, що є у столиці, за ними не буде видно не тільки Києва, а й й сотні кілометрів території навколо будуть закриті. Це хаос, нагромадження дорогих і дешевих авто, сміття і якої начищеності парадних, без смаку зроблених дверей. Будинки сучасних офісів, вплетені в якийсь архітектурний ансамбль 19-20 століття — все одно, що пляма від кави на новому костюмі.

Я навіть навмисно не ходив на Майдан, не дивився на те, що відбувається на Площі Незалежності, щоб мати уявлення про те, що відбувається за межами Майдану. Сумно.

А Кіровоград все-таки зберіг свій шарм.

- Ви маєте на увазі його архітектурне старовинне серце?

- І старовинне серце, і дух, притаманний минулим епохам. Він зберігся. Спокійні, уважні, виважені люди. При тому, що дуже багато таких, які не можуть собі дозволити дороге вишукане вбрання, вони гарні, стильні й умиротворені.

- Мабуть, на ваше враження впливає й факт народження в цьому місті..

.

- Ні, я завжди абстрагуюсь від таких речей, які можуть суб'єктивно впливати на формування думки. І це абсолютно без впливу патріотичних ноток «бо я народився тут». Це думка стороннього глядача.

- Французи славляться своїм особливим почуттям гумору. З вами трапляються курйозні ситуації, як із героями фільмів за участі Луї де Фюнеса ?

- Кожної весни я чекаю моменту, коли починає цвісти мигдаль. Я шукаю ці сади, щоб попрацювати там і зафіксувати момент краси. Одного разу я вперше виїхав в одну місцевість вперше і ніяк не міг знайти потрібний сад. Мені всі кажуть: «Тут їх багато, їдь туди!». Моя машина екіпірована, як і годиться, етюдниками, фарбами, але не знаходжу! Коли бачу — попереду їде машина жандармів. Я їх доганяю, авто різко гальмує біля іншої авітівки, в якої повністю відчинені двері. Виявляється, то був якраз момент затримання злодіїв. Але ж я був на своїй хвилі і думав тільки про сади мигдалю, які чомусь не знаходилися. Це завадило мені проаналізувати ситуацію. Поліцейські були схожі на левів, які підкрадаються до своєї здобичі. Аж тут я різко їх обганяю, гальмую, відчиняю двері і здалеку кричу: «А де тут мигдальні сади?» Жандарми повихоплювали свої револьвери і приготувалися палити в мене. Зрозумівши, я кажу: «Хлопці, я не за тим!». Вони, звісно, були перелякані. Так я налякав французьких жандармів.

- Справді, весело. Наостанок хочу запитати у вас, як у громадянина світу: чи знаєте ви сьогодні, в якій точці земної кулі опинитесь завтра?

- Ну, не завтра, а за кілька днів я буду знову в Марселі. З 5 вересня я буду в Пекіні, потім Макао, Шанхай, Шеньчжень, Гуаньчжоу. Потім я планую поїхати до Америки. Нинішній рік і частина 2015 вже повністю розписані.

- Нічого собі тайм-менеджмент!

- Це обов'язково, бо треба й писати, і брати участь у виставках, і подорожувати.

- Що ж, бажаю вам успіху й натхнення. І до нових зустрічей!

- Дякую. Приїду обов'язково!

Віктор Орлі: - Я завжди позиціонував себе українцем, а не «хомо пост-совєтікус»

2