«Микола Цуканов». Портрет, олія, Кропивницкий, 2016 рік (ФОТО)

  • Катерина Резніченко
  • watch_later 10 серпня 2016, 20:00

  • visibility 528 переглядів
  • thumb_up 1 лайк

На чергову зустріч в рамках проекту «Dva Coffee Public Talk» прийшов власник галереї «Елисаветград», кoлишнiй секретар мiськoї та заступник мера, відомий меценат Микoла Цуканoв. Розмова з ним виявилася настільки цікавою, що просто таки не вкладалася в рамки звичайного інтерв’ю. Тому його відповіді автор цих рядків вирішив викласти у вигляді монолога. А Микола Миколайович вміє розповідати цікаво, буквально захоплюючи слухачів.

Нaгaдaємо, в рaмкaх прoекту булo прoведенo кiлькa зустрiчей: з вiзaжистoм Нaтaлiєю Aлiфaнoвoю, телеведучим Дмитрoм Кренделем, iдеoлoгoм прoекту «SelfMadeGroup» Гaннoю Зaрiчнoю, медia-менеджерoм i пoлiттехнoлoгoм Oлексaндрoм Дaнуцею, хoреoгрaфoм i керiвникoм бaлету «Три з пoлoвинoю» Єгoрoм Пoхиленкoм, зaснoвникaми реклaмнoї групи «Center Media», прoекту квест «AКС» тa квест-кiмнaти «Синдрoм Дрaкoнa» пoдружжям Кoзaчинських тa пoпулярним стoличним фoтoгрaфoм Юлiєю Мaмренкo.

Ескіз про початок

Я народився в Кіровограді, але все дитинство та юність провів з двома братами та мамою в Ізмаїлі. В 17 років я вирішив, що дуже хочу познайомитись зі своїм батьком, який проживав у Кіровограді. Приїхавши сюди, я зрозумів, що він мій друг, частина мого життя, яку треба берегти. Тому вирішив залишитись тут. Роботу знайшов швидко. Просто проходив повз гарну будівлю, біля якої стояло безліч автомобілів. Я подумав, що тут, напевне, є життя. Зайшов у відділ кадрів, поклав документи і кажу:

Візьміть мене на роботу!

Інспектор сказала, що я їм підхожу і запросила пройти до генерала. Я навіть злякався – «О боже, це що якийсь військовий об’єкт?» Виявилось, що запросили мене до генерального директора меблевого комбінату. Так розпочався мій карьерний шлях. На цій роботі я почав займатись громадськими справами, які плавно вивели мене на політичну діяльність. Вперше я став депутатом міської ради в 1991 році. Я думав, що зараз все переверну, все покращу та зроблю наше місто успішним та процвітаючим.

Найгірші штрихи

Я п’ять разів обирався депутатом міської ради, працював заступником мера, секретарем міської ради. І весь цей час я розумів, що це не моє. Це був найгірший період мого життя – коли з ранку до вечора ти маєш робити вигляд, що тобі подобається твоя робота та люди, які тебе оточують. Ти дійсно хочеш щось змінити, зробити життя міста кращим, але не можеш. Занадто багато перепон, а брехати людям зовсім не хотілось.

Хоча звісно, це багато чому мене навчило. Коли я працював секретарем міськради, мені доводилось регулювати роботу 120 депутатів, які мають різні політичні погляди та власні амбіції. А мені потрібно було їх всіх об’єднати. Це мене дуже зміцнило.

Але кожна людина має знайти своє власне зерно, яке проросте в гарну квітку, на яку люди будуть дивиться и казатимуть «Це прекрасно». Я своє знайшов – випадково.

Народження натхнення

Я завжди хотів зробити в місті щось прекрасне, що могло б об’єднати нас, що б мало свою унікальну родзинку. Я озирнувся, а навколо – лише бари, ресторани, кальяни. Не було такого місця, де б у наших дітей можна було б виховувати потяг до прекрасного.

Одного дня я прийшов в гості до Олександра Миколайовича Табалова для вирішенням деяких політичних питань. Але розмова перейшла в інше русло. У нього в будинку я побачив справжні шедеври живопису. Це вразило мене в саме серце. Ми почали говорити про мистецтво. Я попросив у нього каталоги виставок, в тому числі і аукціонів «Сотбіс» та «Крістіс». Всю ніч я гортав сторінки та закохувався в це мистецтво. Так я вирішив створити галерею.

Звісно, не всі підтримали мене в моєму бажанні. Багато друзів відмовляли. Питали навіщо воно мені, краще б банк відкрив. Скільки прибутку я втратив! А я їх питаю, дивлячись на мою галерею, якій у цьому році виповнилося п’ять років та на мого 10-річного сина:

А кільки б я втратив, якби не зробив цього?

В Україні всього 3% людей цікавляться живописом, в Европі цей показник сягає 20%. Я подумав, що це прекрасно, адже який великий ринок не охоплено!

Також, мене дуже підтримала моя дружина Світлана. Я бажаю кожному мати таку Світлану, яка не питатиме, навіщо воно вам треба, а підтримає і на словах, і на ділі.

Мистецтво в люди

Наступного року я видам свою книгу «Як відкрити галерею», тому що коротко розповісти про це важко.

Звісно, потрібне фінансування. У нас зі Світланою є бізнес. Ми були одними з перших у місті, хто відкрив продуктовий магазин. Цей бізнес швидко розвивався, приносить прибуток і зараз. Зараз всім цим керує Світлана.

Приміщення для галереї ми купили за невеликі гроші. Це було кілька комунальних квартир. Ми їх повністю перепланували, добудували виставковий зал. Робили все так, щоб галерея відповідала стандартам європейського рівня.

Але всі ці технічні моменти – не найголовніше. Щоб відкрити галерею, нею потрібно захоплюватися. Ми із сім’єю об’їздили всю Україну, побували в сотнях галерей та майстернях художників.

Ми зіткнулись з труднощами – художники не хотіли у нас виставлятися. Не знали, де цей Кіровоград, питали, чи побачить хтось їх картини, чи захоче придбати. Зараз таких проблем у нас уже нема. Нас знають і нам довіряють. Багато людей перед тим, як відкрити галерею, приїздять до нас, щоб повчитись.

Уже немає проблем з тим, щоб запрошувати художників. У нас побувало багато видатних людей і ще від багатьох талановитих майстрів ми отримали згоду на експозиції.

Наприклад, у нас виставлялась американська художниця українського походження Христина Катракіс. Я довго її вмовляв – вона дуже затребувана. Але коли вона приїхала, то просто закохалась і в галерею, і в наше місто, і в Світланині сирники.

Митці та гроші

Треба розуміти, що художники – дуже особливі люди, які живуть своїм життям. Вони можуть роками працювати, вкладати в себе і не знати, чи принесе їх творчість прибуток хоч колись, чи буде хтось захоплюватись їх роботами, чи ні.

Колись я був у майстерні видатного українського художника Михайла Кокіна. Він дуже затребуваний і в грошах потреби не мав. Ще на той час його картини коштували від 5000 у. од. Ми довго спілкувались і коли я збирався йти, він запитує мене:

А ти, що для себе нічого не купиш?

Михайло Олександрович, я не маю таких грошей.

А звідки ти знаєш, скільки мої роботи будуть коштувати для тебе?

Я запам’ятав цю фразу на все життя. З художниками потрібно говорити по-іншому. Вони мають відчувати в твоїх словах щирість, а не комерцію.

Зараз, художники, яких ми запрошуємо, вже не запитують нас, чи придбає хоч хтось їх картини. Вони знають, що ми – некомерційна організація. Ми даємо жителям та гостям Кропивницького можливість насолоджуватися мистецтвом, а митцям –показати свої картини.

Нещодавно ми побували в майстерні Миколи Гроха, йому 80 років. У вересні він приїде до нас із виставкою. Так ось, він абсолютно самодостатній, заробляє на викладанні живопису. А про свої картини каже:

Я не хочу, щоб вони продавались. Я хочу, що вони висіли в музеях, на виставках, галереях. Щоб їх бачили люди.

А комерційних художників зараз безліч. Їм байдуже, що творити – аби продалось. Якось ми були в Українському домі, де одночасно проходило дві експозиції – видатної української художниці Наталії Яблонської та виставка сучасного мистецтва. Так ось, там, де сучасне мистецтво – купа народу аплодує витвору, який представляє собою унітаз, де під кришкою обличчя Мони Лізи.

На мою думку, справжній художник ніколи не буде ганятись за прибутком. Якось я побував у видатного художника, який дуже скромно жив – Петра Марго. Прихожу, а він сидить і плаче. Каже, що кілька його картин підробили. Я кажу:

Так це ж класно!

А він:

Але ж так неякісно зробили, так паршиво!

Для них головне – мистецтво.

Плани та перспективи

Звісно, як і будь-яка організація, ми плануємо свою роботу. Але я людина імпульсивна, і коли відчуваю, що ідея народжується, одразу хапаюсь за неї. На початку вересня ми планували виставку учнів Куінджи з Маріуполя. Але, коли ми побували у Миколая Гроха, він сказав, що кожен день – важливий. Йому ж уже 80! І якщо з ним щось трапиться, я собі цього не пробачу. Тому виставку учнів ми вирішили перенести.

З вересня у нас стартує другий конкурс дитячого малюнка «Щаслива дитина, квітуча Україна». Під час першого ми отримала понад 750 малюнків, більшість з яких зараз виставляються в США, Англії, Німеччині, Швейцарії, Болгарії, Польші. Із США нам прислали 20 творів, які намалювали їх діти. Цей проект унікальний тим, що переможців визначають самі митці, та дарують їм свої роботи. А кожна дитина-учасник конкурсу отримала торік диплом та календар зі своїм малюнком.

Також скоро стартує конкурс шкільного реферату «Художник, що живе поруч». Ми навіть виділили гранти для переможців. Дітям приємно буде відчути, що значить отримати за свою роботу фінансову винагороду.

Зараз, до речі, у нас проходить експозиція «Гроші як мистецтво». Там зібрано багато рідкісних купюр. Ми написали листи до 21 музею світу грошей з проханням надіслати на грошові знаки їх країн, щоб представити їх культуру через призму грошей. Поки чекаємо на відповіді.

Впустити в себе мистецтво

Ми всі так бажаємо відвідати Лувр, хоча свої луври ігноруємо. У нас в місті є прекрасні музеї – краєзнавчий, художній, наша галерея, цікаві експозиції в бібліотеці ім. Д. Чижевського. Три роки поспіль ми проводити експеримент – роздавали по 1000 запрошень на школи для вчителів. Першого разу прийшло 18 вчителів, минулого року – вже 36. Хоча все одно тенденція позитивна! Зараз нашу галерею і музей міста в ньому відвідує значно більше людей, ніж раніше.

Буквально місяць назад ми відкрили творчу студію «Муза», навчаємо дітей і дорослих мистецтву. Проводили навіть майстер-класи у СІЗО.

Якщо ви хочете розбиратись у мистецтві, то почніть відвідувати музеї, галереї. Їх сотні по всій Україні! Читайте книжки, а не Фейсбук. Книга – це вже півдороги до картини. Вивчайте каталоги, дивіться різні витвори мистецтва. Пропускайте їх через себе, впускайте мистецтво у свої душі!