Місто трьох «без»

  • Андрій Лисенко
  • watch_later 8 серпня 2014, 15:05

  • visibility 110 переглядів

Кіровоградець Дмитро Скрипник супроводжував групу вихованців дитячого будинку з Сумської області до італійської Падуї. Пробув там півтора місяці, повернувся — і поділився враженнями з Точкою доступу.


Спочатку хотілося назвати інтерв’ю — а гра слів так і напрошувалася — «Неймовірні пригоди українців в Італії». Але що там неймовірного? Звичайна європейська країна, що живе за давно усталеним ритмом.


— Десь року з дев’яносто третього вихованців дитячих будинків із України (сиріт, напівсиріт) італійські благодійні організації влітку беруть до себе. Діти там живуть у сім’ях, учать мову, розважаються, оздоровлюються, якщо треба. В Україні цим займаються кілька організацій. Я супроводжував дітей у поїздці, яку організувала київська фірма «Корда». Було двоє супроводжувачів і двадцять дев’ять дітей — від п’яти і до сімнадцяти років. Паралельно ще щонайменше дві групи летіли. Всі — на Північ Італії.

— А з Кіровоградщини були діти?

— У моїй групі — ні. Вони летіли в іншій.

— Скільки часу триває політ?

— Ми спочатку летіли до Риму — це близько двох із половиною годин. Годину чекали там на літак до Венеції. А звідти вже автобусами — до місць проживання. Група розділилася на дві, у моїй лишилося тринадцятеро дітей. Ми разом у басейни ходили, в Мірабіландії побували — це парк атракціонів, своєрідний італійський Діснейленд.


Італійці — дуже експресивні. В емоційній розмові можуть пригадати всіх святих. А найбільше «страждає» свиня — це слово (porca) відмінюється і вживається як завгодно.


Між іншим, у Венеції ...смердить. Каналізація зливається у славнозвісні канали. Уяви собі: спека, канали, гондоли... Краса неймовірна... І сморід. Мені ще пощастило — я там лише раз був, і то після дощів. Але все одно відчувались «аромати».

— Всі діти вперше в Італії були?

— Ні. Є такі, що років вісім уже літають. Були й такі, що вперше, звичайно. От моя мама, яка давно живе в Італії і займається благодійністю, взяла цього разу в сім’ю п’ятирічну — найменшу в групі — Юлю. Дівчинка спочатку дуже соромилась, боялась усього, замикалася в собі. Але потім — нічого, відійшла.

— І яка реакція була в тих, хто вперше потрапив до Італії?

— А яка вона могла ще бути? Великі здивовані очі. «А чому тут усі так дивно говорять?» — «Бо ми в Італії». — «А хіба тут не українською спілкуються?»

— Коли виходиш із літака, відчувається, що це зовсім інша країна? Якщо не враховувати, звісно, мову.

— Ну от у Римі ми в саме місто не виходили, просто перейшли з терміналу в термінал. Але вже відчутно було — масштаб набагато більший, ніж у Борисполі.

А сповна відчулося, що ми не в Україні, вже в автобусі — дорога хороша. Правда, я особисто чекав на щось ідеальніше. Виявилось: дорога як дорога — яка і має бути. На узбіччі трапляються бур’яни нескошені, ще там щось. Але при цьому немає враження, що воно все закинуте. Ну, не встигли скосити — завтра скосять.


Падую називають «містом трьох "без"»: кафе без дверей, лука без трави і святий без імені. Вона розташована на відстані близько 400 км на північ від Рима та 36 км на захід від Венеції.


— В Італії багато українців. Є якесь особливе ставлення до них із боку місцевих?

— Ходять чутки, що наша діаспора в Італії скоро перевершить за чисельністю канадську. Ставлення до українців при цьому важко охарактеризувати як якесь особливе, хороше чи погане. Адекватне. Українці там не жебракують, не продають на пляжах якісь китайські сумочки під маркою «Гуччі». В основному цим займаються марокканці, камерунці, інші нелегали — от до них і ставлення відповідне.

Люди там дуже відкриті й доброзичливі. Сервіс на висоті. Заходиш у магазин — тобі ніколи ніхто не скаже: «Ану бігом давай, бо в мене чай холоне». У продавця — посмішка від вуха до вуха: «Доброго дня! Як ваші справи? Чим можу вам допомогти? А дозвольте порадити вам...» І він ще й примудряється — не знаю, як — не бути нав’язливим!

При цьому італійці — дуже експресивні. В емоційній розмові можуть пригадати всіх святих. Найбільше «страждає» свиня — це слово (porca) відмінюється і вживається як завгодно.

Є у них і близькі нам речі. Щось на зразок: «Жовте світло... Та я встигну!» Чи: «Ніхто не бачить — можна недопалок на тротуар викинути». Там, до речі, дуже багато курять — усюди. Якщо у нас є спеціально відведені місця для паління, то в них — для тих, хто не палить.

— Курити там, напевно, дорогувато...

— Якщо брати до уваги українські зарплати, то дорого. Найдешевша пачка цигарок коштує три з половиною — чотири євро. Я там уперше в житті побачив пачки по десять, а не двадцять цигарок у кожній — вони дешевші наполовину.

Сім’я з п’яти осіб при одній людині, яка працює і заробляє півтори тисячі євро, непогано живе. Не занадто розкішно, але принаймні є будинок (за нього ще кредит платять і комуналку), автомобіль, їжа, яка захочеться.

— Комуналка дорога?

— Так. Скажімо, за трикімнатну, за нашими мірками, квартиру (в італійців вітальня не рахується, тому помешкання з вітальні і двох спалень вважається двокімнатним) треба щомісяця платити близько чотирьох сотень євро. Додай сюди ще триста п’ятдесят за кредит. Із півтори тисячі, грубо кажучи, лишається половина, і цього вистачає. Може, зайвий раз куплять щось за знижками чи кудись не поїдуть...

О, а можна я розповім, що мене найбільше вразило? Ну просто так вразило, що слів немає?

— Будь ласка.

— Одного вечора здійнявся страшний вітер, почався ураган. У центрі Падуї скутери в повітрі літали, купу дерев викорчувало, світлофори навіть не встояли. А наступного дня близько восьмої ранку ми їхали через центр у справах. Проїжджа частина вже була розчищена, всі дерева, які попадали, огороджені, там уже працювали люди, які це все чистили, обрізали і вивозили.

Опівдні ми поверталися назад — світлофори вже стояли на своїх місцях. Вони ще не працювали, ми якраз застали процес підключення. От оце найбільше вразило. Я такої оперативності й уявити собі не міг.

— Італійці якось обговорюють ситуацію в Україні?

— Спочатку вони дуже боялися, що Росія перестане постачати газ до Європи. В цьому контексті були майже всі обговорення. Звичайно, ті, хто ближче спілкується з українцями, не лише про газ переживали, але більшості це все було не дуже цікаво: майдани, януковичі, сепаратисти.

Але, коли впав малайзійський «Боїнг», народ жахнувся. Тепер уже розуміють, що творяться якісь неправильні речі. Якось і про газ менше говорити стали...


У Венеції ...смердить. Каналізація зливається у славнозвісні канали.


— Мафіозна романтика відчувається? Все-таки країна «Коза ностри»...

— Я б не сказав. «Блатних» немає. Дорогих автомобілів дуже мало. Знаю чоловіка, який володіє заводом із виготовлення всіляких штук для електрики: вилок, розеток, подовжувачів тощо. У нього стареньке, але надійне авто. Малолітражок багато — вони дешевші в експлуатації.

Немає і «крутих» номерів на машинах. Але це Північ Італії — спокійніша її частина, працелюбніша і багатша. Ближче до Півдня, кажуть, відлуння «Коза ностри» ще є.

Італія — рай для мотоциклістів. Стільки мотоциклів і скутерів я ніде і ніколи не бачив. Велосипедистів також достобіса, всюди на тротуарах, крім історичної частини міста, — велосипедні доріжки. Та й тих, хто пішки ходить, не набагато менше.

— Як італійці проводять вільний час?

— Приїжджають додому після роботи й відсипаються, бо дуже багато працюють. У вихідні всією сім’єю їдуть на море — від Падуї тридцять кілометрів до Адріатики. Якщо лишаються вдома — влаштовують барбекю. Я от жив у кондомініумі — це п’ять будиночків на чотири сім’ї кожен зі спільним двориком. То ми цілим двором збиралися, ставили намет великий, смажили м’ясо...

До речі, Падую називають «містом трьох "без"»: кафе без дверей, лука без трави і святий без імені.

По-перше, кафе «Педроккі» прославилося тим, що в дев’ятнадцятому столітті та на початку двадцятого ніколи не закривалося. Нині воно має графік роботи, але в місті можна відшукати багато кав’ярень «без дверей» — як у прямому, так і в переносному сенсі.

По-друге, центральна площа Падуї, одна з найбільших у Європі, називається Прато делла Валле, що буквально означає «лука без трави».

І третє «без» — це святий без імені. Річ у тому, що в Падуї надзвичайно шанують і люблять святого Антонія. Тут є і церкви святого Антонія, і лікарні, і що ти хочеш. Але люди настільки до цього звикли, що величають його просто — «Святий».

— Не хотілося там залишитись?

— Я зміг би там жити. Але не зараз, коли в Україні війна. Думаю, неправильно кудись тікати. Треба робити все, щоб у нас стало краще жити.