Театральний роман

  • Людмила Макей
  • watch_later 20 червня 2014, 13:40

  • visibility 80 переглядів

Коли ця пара з'являється на людях, їм завжди оглядаються вслід. Одні впізнають у вродливій жінці артистку, ведучу творчих вечорів та концертів, що відбуваються в області. Інші звертають увагу на її супутника — відомого за численними виставами («Смерть в казанку», «Поки сонце вийде, роса очі виїсть», «Кайдашева сім'я», «Квартет для двох», «Русалонька» та інших). А ще Олекса два роки тому знявся в телесеріалі «Синдром дракона», а також спробував себе в амплуа режисера кількох спектаклів.  

Заслужена артистка України Галина Романюк та актор Олексій Дорошев чверть сторіччя грають на сцені кіровоградського театру імені Кропивницького. Вони познайомилися в студентські роки, але зберегли ту закоханість донині. Подружжя об'єднують десятки зіграних ролей, творчі злети й пошуки істини, а ще — вміння насолоджуватися життям тут і зараз, щомиті, щодня.

Ми зустрілися з акторами в меморіальному музеї Марка Кропивницького, де вони виступали в рамках циклу «Зустрічі у театральній вітальні». Вийшла відверта й цікава розмова, епіграфом якої стала відома фраза Шекспіра: «Весь мир — театр. В нем женщины, мужчины — все актеры. У них свои есть выходы, уходы, и каждый не одну играет роль».

— Розкажіть, як і де ви зустрілися?

Г. Р.: Життя повне несподіванок. Такою несподіванкою якраз і став для мене Олексій. Ми разом навчалися в Київському державному інституті театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого, я на випускному курсі, а Олексій молодший на курс. Ми відвідували багато вистав, брали участь у студентських постановках. На одному з таких іспитів ми зустрілися і зрозуміли, що маємо споріднені душі.     

О. Д.: Таке враження, ніби це було вчора. Так мало статися, інакше й бути не могло. Вже себе без Галини просто не уявляю. Здається, що я — це вона. У житті буває всяке: і посваримося, і помиримося. Але щоб я й вона були нарізно — це не вкладається в моїй голові. Вже після нашої першої зустрічі я шалено закохався в Галину. І ця закоханість між нами збереглася й досі, незважаючи на життєві перипетії.

— Ви приїхали до Кіровограда вже подружжям?

Г. Р.: Так, навіть із маленькою донечкою Марією.

— Невже на честь Заньковецької назвали?

Г. Р.: Ні, ми не були настільки сентиментальними. Ім'я Марії дав дідусь — мій батько. Ми були переконані, що народиться хлопчик! Приготували йому ім'я Артем, усе приготували для сина. А коли народилася дівчинка, пережили справжній стрес. Господь так несподівано подарував там це диво, що ми втратили дар мови. З пам'яті пропали всі імена, на жодному не могли зупинитись. Олексію дуже подобалось ім'я Валерія, то й вирішили, нехай донечка зватиметься Лєрою. Так у було перші два дні, ми й батькам по телефону повідомили, що донечку звати Валерією. На третій день приходить термінова телеграма від батька: «Онучку назвати Марія!». Тато — людина дуже сильна, з характером, зі складною долею. Взагалі, батьки були для мене все життя ідеалом. Дуже багато в житті чудових і великих людей, але таких як батьки, немає.

— А донька пішла вашою акторською стежкою?

Г. Р.: Вона в дитинстві була чудова артистка. Іван Семенович Казнадій запросив її семирічною виступити на відкритті театрального фестивалю «Вересневі самоцвіти». Був написаний сценарій «Конвалія», де я виконувала роль дорослої Лесі Українки. Марія грала маленьку Лесю і була дуже переконливою. Думаю, якби донька обрала акторську професію, з неї б вийшла гарна актриса. Зараз вона працює перекладачем з іноземних мов, незважаючи на те, що мала цей дар і хотіла пов'язати життя з театром.

— А чому не стала актрисою?

Г. Р.: Батьки завжди хочуть для своїх дітей кращої долі, а професія актора не з легких. Це тільки зовні все виглядає гарно: костюм, зачіска, квіти, аплодисменти. Насправді ж дуже важка, виснажлива щоденна праця, яка вимагає повної самовіддачі. Це не кожному під силу.   

 

О. Д.: Класик сказав, що геній — це лише десять відсотків таланту, решта — тяжка праця. Це повною мірою стосується нас. Треба весь час працювати, з ролі в роль.      

— На сцені актори викладаються емоційно й фізично. А вдома ж треба і прибрати, і борщ зварити. Як вам вдається ладити в повсякденному житті? Хто керує економікою родини?

О. Д.: Спершу голова, але керує нею шия (сміється). Це нормальне вище, але у нас демократія. Хто вільний, той і виконує домашні справи. Ніхто не ділить роботу на «мою» і «твою». Але мушу визнати, що Галина все ж таки проявляє більшу ініціативу в хатніх роботах.

Г. Р.: Зрештою, це такі дрібниці! У нас є маленька сімейна рада, вирішуємо все втрьох. Як відпустку провести, яку покупку зробити й так далі.

— Мабуть, за багато років у вашій родині з'явились якісь традиції...

О. Д.: Весь цей час, поки були живі наші батьки, у нас була одна традиція — їздити на відпочинок і на свята до них. Цьогоріч, на жаль, нам їхати вже ні до кого. Але намагаємося збагнути, що життя продовжується. Шукаємо і відкриваємо для себе нові цікаві місця, не бачені раніше.

— Де ваше місце сили, в якому ви набираєтесь нової енергії?

Г. Р.: Відновлювати сили можна по-різному. Я, наприклад, люблю побути на самоті. Ми ж виснажуємо себе емоційно, особливо коли граємо драматичні, насичені ролі. Та й легка роль забирає дуже багато зусиль. Звісно, найкраще допомагає відновити втрачені сили природа.

О. Д.: А я дуже люблю відпочивати в Карпатах. Потрапляєш у той край і почуваєш себе українцем. Це дуже важливо і психологічно, і фізично. Визначаєш собі напрямок і прямуєш через гори по гриби. Приходиш додому побитий, пошкрябаний ожиною, але маєш кілограм білих грибочків у кошику. Щастя від такого відпочинку мені вистачає на цілий рік. На морі я відпочиваю три дні, тоді стає сумно. А в Карпатах можу відпочивати всю відпустку.

Г. Р.: Батьківський будинок стоїть на березі річки, а гора з іншого боку. Річка кам'яниста, швидка, з водоспадами й вирами. Постоїш на березі п'ять хвилин  і отримаєш надзвичайне очищення. Або ж піднімешся на гору — а внизу чисте, як кришталь, озеро. Це просто диво! Донька любить спускатися на байдарках по річці, плавати. Це нас об'єднує.  

— Наостанок розкажіть, про що ви мрієте.

Г. Р.: У мене в юності була мрія — зіграти Джульєтту. Нині, маючи за плечима певний життєвий і духовний багаж, дуже хочу зіграти Вассу Желєзнову. Мені зрозумілий внутрішній стан цієї жінки — насправді дуже нещасної людини. Внутрішній конфлікт роздирає її зсередини. В результаті вона підміняє прагнення кращого життя створенням власного ефемерного світу, який її, зрештою, і губить...

Олексій останнім часом проявив себе в характерних ролях. Однак йому не завадило б заявити про себе зовсім з іншого боку. Він глибокий психологічний актор, що видно по ролі Сашки у п'єсі «Привіт з того світу». Думаю, що роль чеховського дяді Вані була б відкриттям і для нього, і для глядача.   

О. Д.: У мене лишилося багато незіграних ролей і так, мабуть, повинно бути. Думаю, час підкаже, що зіграти найближчим часом. Накопичений досвід підказує, що людина може зробити на сцені, що сказати, чим поділитися з глядачем. Процес пошуків нескінченний.