Відбували добровольці на неоголошену війну...

  • Андрій Лисенко
  • watch_later 23 червня 2014, 13:13

  • visibility 137 переглядів

34-й батальйон територіальної оборони, що дислокується у Канатовому, відправляють (а може, вже й відправили, точно ніхто не знає — військова таємниця) у самісіньке пекло — на Схід України. Кореспонденту Точки доступу та його колезі зі ще однієї кіровоградської газети вдалося побувати у закритій для преси частині.


ДОВІДКА. 13 квітня 2014 року в. о. президента України Олександр Турчинов заявив, що для того, щоб зупинити розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, Рада нацбезпеки та оборони розпочинає широкомасштабну антитерористичну операцію з залученням Збройних Сил України.

АТО у східних регіонах країни триває й досі. Участь в операції також беруть і військовослужбовці з Кіровоградщини. Троє з них потрапили у полон до терористів, шестеро загинули, ще кілька вояків отримали поранення.


— А це хто? — питає у голови Кіровоградської міської організації ветеранів Афганістану Любові Дозор, яка привезла сюди з концертом популярну в Україні групу «Контингент» (усі її учасники — колишні афганці), підполковник у камуфляжі.

— Журналісти, — відповідає та, озираючись на мене й колегу.

— Журналістів я сюди пустити не можу.

— Та вони не напишуть нічого такого. Захочете — і не фотографуватимуть.

— Ну добре, вважайте, що вмовили. Але ми зараз визначимо людину, яка за ними наглядатиме. Просто так шастати нема чого.

— А ви хто? — цікавимось у офіцера.

— Я — заступник командира батальйону з виховної роботи Марат Шамілевич Сулейманов.

— Коли батальйон відправляється на Схід?

— Скоро.

— А куди саме?

— Це вже інше запитання, — коротко відрубує підполковник і замовкає.

Втім, відчепитися від акул пера — не просто. Слово за словом — і вдається дещо з’ясувати. Марат Сулейманов — татарин. Служив в Узбекистані. Брав участь у трьох воєнних конфліктах — на території Узбекистану, Таджикистану і Киргизстану. Потім навчався у Львові на кафедрі військової журналістики. Через деякий час здобув ще одну освіту — психолога. У Львові одружився. Коли почув про агресію Росії у східних областях України, зразу ж вирішив записатися добровольцем.

— Алла (дружина. — Авт.) проти була, — посміхається Сулейманов. — А я їй сказав: «Чуєш, українко, це на чию землю напали? І взагалі, ти ж розуміла, за кого заміж виходиш?» До речі, днями от у нас срібне весілля буде. На святкування не потрапляю — служба, пізніше відзначимо. О, а от і ваш гід.

— Заступник командира батальйону підполковник Володимир Вишневський, — хвацько відрекомендовується літній чоловік. Здається, йому хочеться клацнути підборами, але він якимсь дивом стримується. — Ходімо, покажу вам, як ми тут влаштувалися, поки хлопці («Континент». — Авт.) апаратуру встановлюють.

Помалу обходимо табір. Дорогою Вишневський розповідає:

— Моя військова спеціальність, якщо говорити простіше, — спеціаліст із тактики. Побачив рекламу по телевізору й вирішив звернутися до військкомату. Я сам із Солом’янського району, з Києва. Сказали: вас викличуть. Потім ще раз звернувся — і зрештою приїхав сюди, в Кіровоград. У той же день сюди прибув Марат Шамілевич — це п’ятнадцятого травня було. Тут лише намети стояли, більше нічого не було. От ми й почали все організовувати. Один взвод спочатку набрався, потім — другий. Нині все — згідно зі штатним розкладом, чотири сотні людей. Більше половини — добровольці з різних регіонів України, є навіть із Криму, Донецької та Луганської областей. Є і мобілізовані. Всім набридло тут сидіти, рвуться в бій. «Я сам поїду на Схід, якщо команди і надалі не буде», — приблизно так говорять. У мене дня не минає, щоб хтось не підійшов і не спитав: «Товаришу підполковнику, ну скоро вже?» Але спочатку навчити воювати треба, у нас є такі, що в армії навіть не служили. Як же його під кулі? Ті, хто служив, відновлюють свої навички, та все одно час якийсь треба.

Заглядаємо в намет, що слугує їдальнею. Всередині — охайно, столи — вузькі й високі, їсти за ними треба навстоячки.

— Це щоб більше народу вмістилося, — пояснює Володимир Вишневський. — Але все згідно з нормативами.

Продукти у частину поставляє приватна фірма з Кіровограда, що виграла тендер Міністерства оборони. Готують троє цивільних поварів, що працюють тут позмінно. Їжа, до речі, дуже й дуже непогана, в чому автор цих рядків наприкінці гостин пересвідчився сам: смачні суп, вермішель із м’ясною підливою і чай.

Кухнею і прийомом продовольства керує старший лейтенант Євген Колган, який на «гражданці» був комерційним директором приватної харківської фірми. Зараз, одягнений у призабуту військову форму, він готовий до війни.

— Мандраж є трохи, — зізнається старлей. — А яка альтернатива? Я хочу зупинити цю нечисть, щоб вона до Харкова не дійшла.

Поруч із їдальнею — намет воєнторгу. В продажу — солодка й мінеральна вода, морозиво, солодощі. Спиртного, зрозуміло, немає — на всій території табору діє сухий закон.

Неподалік обладнане місце для куріння — лавки літерою «П», а посередині — яма з недопалками. Трохи далі — місце для миття посуду, поруч стоять польові кухні, де якраз починають готувати вечерю. Роздягнений до пояса солдат коле дрова, раз-по-зраз «гекаючи».

Є у тимчасовому розташуванні батальйону і душ із гарячою водою, яку підігрівають у спеціальному автомобілі — теж дровами. Ближче до межі гарнізону обладнані туалети — один чоловічий («На шістдесят посадочних місць», — жартує Вишневський) і п’ять — окремих — жіночих. У лазареті, де порядкує кіровоградець, фельдшер Віталій Петрович (прізвище), — медикаменти першої необхідності. Всюди — електричне освітлення.

— З побутом і харчами, медичним забезпеченням, як бачите, все гаразд, курортні умови, — говорить наш «екскурсовод». — І зброя є. Правда, її пристрілювати ще треба, але то таке. Проблеми — в іншому. По-перше, катастрофічно не вистачає бронежилетів. Щось передають спонсори, щось привозять земляки і родичі наших бійців. Але це крапля в морі. По-друге, техніка — вантажні та спеціальні автомобілі, — яку нам виділяють, часто-густо не в стані доїхати до нас, ламається. Те, що стоїть зараз тут, — це все хлопці самі до ума довели...

— Як ви сам, до речі, оцінюєте те, що відбувається на Сході?

— Це недопустимо. Бронепоїзд завжди повинен стояти на запасній колії. На жаль, армію протягом двадцяти трьох років просто-на-просто розвалювали, тому ми не були готові до цієї агресії. Я прослужив у Збройних Силах — ще з часів Радянського Союзу — майже чверть століття і подумати не міг, що доведуть до такого. Ну а загалом як я оцінюю? Я ж тут, по-моєму, все ясно. І не тільки я тут, у нас — різні люди. Наймолодшому — вісімнадцять років, найстаршому — шістдесят один. Та я вас познайомлю зараз.

Наймолодший — Володимир із Кіровограда — разом із товаришами відпочиває після наряду, лежачи на розкладачці в наметі. У розмову вступає охоче й бадьоро:

— Настрій — бойовий! Я в армії не служив, але готовий до війни з окупантами. Війну виграти — реально на сто відсотків.

— Ну, воно легко так заявляти, коли сім’ї немає, — зазначає хтось із новачків.

— Та в нього не просто сім’я — сину сім місяців, — сміється інший вояк. — Пацан усе встигає.

Найстаршого — дніпропетровчанина Віктора Бондаренка — застаємо на перекурі.

— Служив у внутрішніх військах, — розповідає він. — Думаю так: кожен, хто вважає себе українцем, повинен бути там, на Сході, захищати свою країну. Всі мої друзі — зі мною. Хто не зі мною — то вже не друг.

Підходять інші бійці, теж немолоді.

— Побачив оголошення, що Юлія Тимошенко збирає рух Опору. Ну, як і всі, в принципі, — розказує сумчанин Олександр Демиденко (між іншим, кількаразовий чемпіон Європи і світу з карате). — При Радянському Союзі служив матросом у Севастополі. Вважаю абсолютно неправильним те, що віддали Крим Путіну. Тягнули кота за хвіст, не піддавайтесь на провокації, не стріляйте... Я цього не розумію. Я — людина проста й розумію так: це моя земля, значить її треба захищати до останнього. Все. Померти або вижити. Кажуть ще, що Крим здали, щоб виграти війну. Як можна виграти війну, віддаючи території? Думаю, це величезна помилка. Я от зараз хлопців учу битися, повоюємо.

— Люди займаються — і рукопашним боєм, і стріляють, — відверто пишається своїми підлеглими Вишневський. — Додому ніхто не хоче їхати...

— А куди мені їхати, у Слов’янськ? — перебиває командира неголений чоловік років п’ятдесяти. — І що мені там буде?

— А ви зі Слов’янська?

— З Добропілля, це під Слов’янськом. Дружина там лишилася, квартира, будинок. Я всі сказав, що на Північ Росії подався на заробітки. Моя мама родом із Кіровоградської області, я приїхав до неї — тут і залишився поки.

— Додому повертатися не хочете, але воювати туди поїдете?

— Без сумнівів, — і, трохи помовчавши, повторює ще раз: — Без сумнівів!

— А раптом по той бік барикад ваш товариш виявиться, сусід?

— А в мене немає таких товаришів. Сусіди... А те, що так званий старший брат на нас війною попер, то це нормально? Братній народ? Нормальні росіяни, які нам справді брати, вдома сидять. А в нас, у Слов’янську, хто Путіна підтримує? Шваль усяка. Учора воно п’яне під парканом валялося, а сьогодні з автоматом розгулює і стріляє. Алкаші повилазили, кримінал. Я хочу нормально жити, а не боятися, що який-небудь озброєний придурок у гості завітає. Шкода лише, що сім’ю по-живому розірвали: мої два сини у Москві живуть...

gn10

Тим часом починається концерт. Вільний від нарядів та інших обов’язків народ підтягується до імпровізованої сцени — кілька колонок, мікрофони й синтезатор біля мікроавтобусу, яким приїхала група. «Контингент» співає не лише про Афганістан, звучать і українські патріотичні пісні. У перерві між виступами лідер гурту Костянтин Авсеєвич звертається до слухачів:

— Ми двадцять три роки присвятили популяризації нашого покоління — людей, які пройшли Афганістан. Повірте, мине зовсім небагато часу, і ми співатимемо про вас. Слава Україні!

— Героям слава! — дружно відгукуються бійці.

...Шелестить пожухла від спеки трава. Батальйон номер тридцять чотири фотографується на пам’ять із артистами. Димлять польові кухні. У голові — єдина думка: «Вони повернуться. Вісімнадцятирічний Володимир — до дружини й сина. Віктор Бондаренко — до дітей і онуків. Усі повернуться. Вони просто зобов’язані повернутися».