Волонтерами не народжуються, або «Після війни в нас буде дуже багато роботи»

  • Редакція Точки Доступу
  • watch_later 19 січня 2015, 13:50

  • visibility 201 перегляд

Чесно кажучи, добитися інтерв’ю з цими волонтерами було дуже складно.

Чому? Бо «воїни добра», як нині називають волонтерів, одного з найбільших підприємств Кіровоградщини, компанії «Велта», ледве знайшли хоч трохи часу для розповіді про свої щоденні турботи про наших захисників. Тай то – говорили більше про прагнення миру, чим про війну.

З огляду на скромність співрозмовників приводжу лише імена без регалій.

День, коли людина зрозуміла, що йде у волонтерство, у кожного проходить по-своєму. Альона того липневого дня була зі своїми двома дітьми в церкві в Дніпродзержинську. Тиша, спокій, краса. І раптом все перервалося й змінилося – з Дніпропетровська подзвонила подруга й розказала, що в лікарні привозять перших поранених після обстрілів «градів». Вона описала все, що бачила – і на цьому для матері двох малолітніх дітей закінчився той хисткий мир, який існував з початку конфлікту на Донбасі в уяві всіх українців. Одним з перших, хто надав підтримку найнеобхіднішими для лікарень матеріальними ресурсами, став Андрій Бродський. Потім до руху підключилась людина, яка з того дня і по сьогодні підтримує постійний контакт з усіма лікарнями Дніпропетровська та особисто пораненими бійцями, домовляється про поставки медичного обладнання та препаратів - Андрій.

Безпосередню участь у цій діяльності бере й дружина Андрія Бродського Еліна Вікторівна – вона викладає в Дніпропетровській медичній академії, відповідно всі її знання, звʼязки й просто людська небайдужість виявилися дуже доречними у роботі з медичними закладами.

Та компанія “Велта” перший волонтерський крок зробила ще у травні, до початку АТО, закупивши обмундирування (армійський одяг і взуття) та постільні комплекти (білизна, матраци, подушки і ковдри) на 450 чоловік. Усі комплекти були передані на Кіровоградський обласний військовий комісаріат. Але після “градів” стало зрозуміло, що в Дніпропетровську прибувають ті, кому допомога у прямому сенсі життєво необхідна. І за цей майже рік “Велта” не рахує чи то кіровоградець, чи то дніпропетровець – всі наші захистники потребують підтримки тут і зараз.

Для вивільнення коштів було закрито баскетбольний клуб «Кіровоград», довелося відмовитися від традиційного вже святкування Дня працівників металургійної та гірничодобувної промисловості в Новомиргороді, переглянути чимало інших статей витрат, щоб сконцентрувати всі кошти й зусилля на найголовнішому.

Виконати самотужки все заплановане волонтери у таких обсягах звістно не змогли. Втім, як кажуть, хто робить – тому й Бог допомагає. Незабаром на цих небайдужих людей вийшов один з найпотужніших в Україні благодійних фондів – «Крила Фенікса», який очолює нині вже радник Президента України Юрій Бірюков. На момент розмови спільними зусиллями допомоги було здійснено в еквіваленті гривень на 1,5 млн.

***

Зараз взагалі почала народжуватися нова генерація волонтерів  - більш спокійних, не таких, як ми, які просто цілодобово закривають різноманітні питання, а тих, хто просто виходжує хворих, знаходиться поруч.

- Спочатку ми сконцентрувалися на шпиталях, - розповідає Еліна Вікторівна. – Потім зрозуміли, що до нас привозять поранених у тяжкому стані, тому що їм на передовій бракує екіпірування, аптечок, можливості надати першу медичну допомогу. Почали комплектувати все необхідне для надання першої медичної допомоги на місцях. Відгукнувались люди звідусіль – хтось ніс гроші, хтось діставав найдефіцитніші препарати, деякі цінні медикаменти авіапасажири привозили з-за кордону по 1-2 ампули.

-  Співпраця зі шпиталями – це не тільки гроші та обладнання, - додає Еліна Вікторівна - Ми разом з багатьма добровольцями допомагали й просто фізично, адже персоналу складно витримати таке навантаження. Є потреба в санітарках, є потреба в людях, які щось принесуть, подадуть, нарешті – вислухають. Зараз взагалі почала народжуватися нова генерація волонтерів  - більш спокійних, не таких, як ми, які просто цілодобово закривають різноманітні питання, а тих, хто просто виходжує хворих, знаходится поруч.

Коли вже було налагоджено співпрацю зі шпиталями та санітарними бригадами на фронті, раптово виникла нова проблема. Волонтери розповідають, як на ротацію поверталися наші герої  - група снайперів з 25-ї бригади. І раптом зʼясувалося, що їх просто немає де розмістити. Є приміщення, більш схоже на складське, у якому немає навіть санвузла – є десь неподалік самотній туалет, а в ньому висить один умивальник, у якому замерзла вода. І все. Довелося терміново щось робити, придбали все від кахелю до унітазу.

- Можете згадати якісь визначні результати?

 - Нам всім дуже запамʼятався всім Сергій Масян (на фото - ред.), якого привезли з опіками 75 відсотків  тіла, - згадує Альона.Волонтерами не народжуються, або "Після війни в нас буде дуже багато роботи"

- Цей хлопець, відповідно до медичних канонів, не мав жити, але ВИЖИВ. Йому робили по кілька операцій по пересадці шкіри на тиждень, дякувати завідуючому відділенням опікового центру 2-ї міської лікарні Сергію Володимировичу Слесаренку та постійній підтримці “Крил Фенікса”, всі вони виявились досить успішними. Реабілітація триває ще досі – а не так давно ми допомагали вже з більш приємними клопотами – святкуванням весілля. Його цивільна дружина перебувала з ним постійно, він готовий був одружитися й раніше, проте проблема була в тому, щоб поставити підпис власноруч. На відновлення моторики пальців пішло дуже багато часу. День одруження Сергія став святом не тільки для молодої родини, але й для всіх медиків та волонтерів. Таких історії зараз дуже багато, але ця запамʼяталася найбільше. Зараз новоспечений сімʼянин проходить реабілітацію у Немирові.

Волонтерами не народжуються, або "Після війни в нас буде дуже багато роботи"

Один відкриває очі й каже: «А можна мені не грошима, а відразу ж обмундируванням і амуніцією? У мене ж все згоріло! Одягнути буде нічого...» Не знали, як пояснити, що найближчим часом воювати будуть без нього.

 

- Якось привезли двох бійців, - описує свої спогади Еліна Бродська. - Обидва в дуже тяжкому стані. Волонтери з-за кордону вирішили перерахувати гроші для них на лікування, й реабілітацію. Коли ми намагались у них дізнатися реквізити карток, один відкриває очі й каже: «А можна мені не грошима, а відразу ж обмундируванням і амуніцією? У мене ж все згоріло! Одягнути буде нічого...» Не знали, як пояснити, що найближчим часом воювати будуть без нього.

Скільки їх – юнаків по 18-19 років, які зробили для нас більше, ніж багато хто зробить за все життя? Буває, дивишся на такого – дитина. А він вже не дитина, він представлений на героя.

Інший випадок – доставили в лікарню чеченця. Не кадирівця, а чеченця, який воював на нашому боці. Спочатку люди ставилися до нього, скажімо так, не дуже добре. У нього нічого не було – покурити виходив мало не голим. Потім дізналися, що він свій, притягнули йому все – одяг, куртку, фрукти й ласощі. Він казав, що про нього в Чечні ніхто так не турбувався. Доки воював за Україну, встиг і дружину собі тут знайти. Востаннє ми з ним бачилися, коли він повертався на фронт – ще не одужавши, а поранення було серйозне. Ми йому кажемо, що його комісія на передову не пропустить. А він нам: «Жінки, зараз війна! Яка комісія? А там у мене незакінчена справа!»

Ось це прагнення повертатися не через ненависть або лише через нездоровий патріотизм, а повертатися заради миру. Волонтери наголошують, що вибрали саме медичний напрямок, бо це мирне русло і вже починають перші кроки у психологічній реабілітаціі від наслідків АТО, соціалізації.

- Що ви будете робити, коли настане мир? Є якісь плани?

- Ми віримо, що волонтерський рух в Україні переросте в мирну благодійність та сягне таких же масштабів, як і в Європі чи Америці. - коротко відповідає Альона. – Українці вже відкрили сердце для добрих справ, тож сподіваюсь, що згодом ми теж будемо допомагати одужати, але вже не від бойових поранень.

- У нас навіть після війни буде дуже багато роботи, - більш розгорнуто описує плани Еліна. - Почнемо з того, що зараз практично всі в Україні відчувають посттравматичний синдром. Всі – це від дітей і до людей похилого віку, я вже мовчу про біженців, вдів, матерів солдат, людей, які пережили окупацію. У нас проводили конкурс малюнків на тему: «Яким ви бачите Дніпропетровськ у майбутньому?». Члени журі відзначили відсутність якихось фантазійних елементів. Звичайне місто, звичайні панельні будинки, мости, місцями – клумби. Просто мирний населений пункт. Але психологи скажуть, що така відсутність фантазій у дитячому віці – це теж ознака ПТС, а значить, сьогоднішні стреси відгукнуться в майбутньому – у перехідному віці, у депресивних станах протягом життя. А що відчуватимуть солдати, які пережили контузію, а дехто – й не одну? Контузія – це ураження мозку ударною хвилею, зрозуміло, що це значно погіршує психічний стан людини.

У Дніпропетровськ приїжджали психологи з Ізраїлю, які проводили навчання для наших фахівців та для священиків, які перебувають на передовій разом із солдатами. Але на ці курси було дуже важко потрапити – бажаючих було значно більше, ніж могли прийняти ці викладачі. А проблему треба буде вирішувати масштабно!

Після війни багато клопотів завдасть соціальна й професійна реабілітація людей, які в різних амплуа побували у зоні проведення антитерористичної операції. І зараз, і пізніше треба приділяти максимальну увагу біженцям. Нам з ними жити в одній країні. І разом будувати нову державу.

Маємо відзначити активність волонтерів Кіровоградщини. Дніпропетровськ до лінії фронту ближче розташований, у нас всі знають, що ми, якщо не втримають наші хлопці оборону, будемо наступними. Ми розуміємо, що зараз саме час віддати всі ресурси на військові потреби. Кіровоград розташований далі. Навіть не думали, що люди проявлять таку активність – ми бачимо, яка забезпеченість солдатів з цієї області. Мова й про бронежилети, й про форми та берці, й про харчі. На Кіровоградщині налагодили виробництво багатьох необхідних солдатам матеріальних ресурсів – тому передаємо респект колегам з сусідньої області.

***

…29 грудня волонтер Альона Указом Президента України  отримала медаль “За працю і звитягу”. Проте в компанії вважають, що насправді нагородили всіх причетних до їхнього волонтерського руху та що справжня нагорода - це “дякую” солдата.

Це все робиться для того, щоб повернути нам – мир і спокій. Матерям – дітей, дружинам – чоловіків, а тим, хто у відчаї – віру в диво.

Тому ми переможемо!

Олена Белінська.