Все в наших руках

  • Андрій Лисенко
  • watch_later 28 липня 2014, 12:33

  • visibility 65 переглядів

Кореспондент Точки доступу протягом кількох годин побачив більше бездомних, ніж із початку року. І зробив банальний, але оптимістичний висновок.

— Я перед Новим роком до такого докотився, що ледь не здох, — розповідає чоловік років сорока своєму візаві — бородатому дідугану в брудному одязі. — А от бачиш: ходжу нормально, розказую от тобі. Міняй своє життя, бо пізно буде.

— Та куди вже його міняти... Кому я треба...

Обоє чоловіків прийшли попоїсти на подвір’я приватного будинку по вулиці Преображенській у Кіровограді. Тут молодіжна благодійна організація «Милосердя» (при однойменній церкві) щонеділі організовує безкоштовні обіди для бездомних та просто знедолених людей. Під навісом у центрі двору — столи і лавки. Всередині будинку — кухня, де готується їжа, душ, у якому «клієнти» організації можуть покупатися, ще кілька кімнат для відпочинку.

— Кому ти треба? — продовжує молодший. — Правильно. Нікому ти тут, у миру, не треба. А в нас — сім’я, ми одне одного не кидаємо. Я в армії служив, на зоні сидів. А по-справжньому відчув родину лише тут. Правда, не з першого разу — пробув кілька днів спочатку і втік. І одразу ж потрапив на день народження. Знаєш, що сталося?

— Набухався, — впевнено відповідає дідуган.

— Набухався. І прокинувся на вулиці. Хоч би хтось із моїх так званих «друзів» потурбувався про мене, забрав до себе ночувати. Ні, залишили просто й пішли собі. А за мною брати з Церкви приїхали. «Битимете?» — питаю. «Ти що, ходімо додому краще», — всміхнулися вони. От із тих пір я тут постійно.

— Ну у вас же ні пити, ні курити не можна...

— Ти й не помітиш, як звільнишся від цього. Коли навкруги ніхто не п’є і не курить, і тобі не хочеться.

У двір заводять — сам іти не може — виснаженого й давно немитого чолов’ягу. Скуйовджене волосся пасмами звисає на обличчя. Це — Віктор, колишній директор великої кіровоградської фірми з продажу автозапчастин. У нього було все: дружина, діти, гроші, квартира...

— Наші «підопічні» — різні, — говорить керівник організації Володимир Лєбєдєв. — Колишні лікарі, вчителі. Журналісти навіть є, і екс-суддя. Є, звичайно, і люди без будь-якої освіти. Ніхто не може сказати, як складеться життя.


Номер мобільного керівника «Милосердя» Володимира Лєбєдєва — (099) 365-93-34. Зателефонуйте — і взнаєте, чим і як можете допомогти.


Віктора заводять у душ, а ми з Мареком і симпатичною дівчиною Машею вантажимо у Daewoo Lanos велику каструлю з пшеничною кашею, миску салату, хліб, солодку воду й печиво. Не всі приходять на обіди в центр міста. Тим, хто не може чи не хоче сюди добиратися, активісти «Милосердя» їжу привозять. Два тижні через нестачу грошей була перерва. Тепер доставки поновилися.

Перша «точка» — на Кущівці. Біля сміттєвих баків сидять літні (хоча це, звісно, не факт — визначити вік «на око» дуже складно) жінка й чоловік:

— А ми вже думали, що ви більше не приїдете.

— Два тижні не їздили, а тепер усе буде, як раніше, — говорить Марек. — Машо, насипай дві порції.

— Три! — чується раптом із-за автомобіля. Підходить ще одна жінка. — Оце добре — я якраз за горілкою зібралася, «закусь» буде.

— А без горілки ніяк? — цікавиться в неї Марек.

— Чого ж ніяк, можна. Але з нею цікавіше.

Отримавши свою долю, любителька оковитої відходить убік. А Марек пояснює:

— У неї є квартира, і пенсію вона отримує. Просто подобається такий спосіб життя.

— У тебе не виникала думка, що все це позбавлене сенсу? Ти їм їжу, а вони її — на «закусь».

— Не всі так роблять. Є люди, які реально змінюються, беруться за розум.

Далі їдемо до Преображенської церкви, на Волкова, Стару Балашівку. Попутно відвідуємо кілька квартир, власники яких хворіють і не можуть самотужки прийти пообідати. На Ковалівці — останній зупинці перед поверненням до офісу — зустрічаємо старих знайомих Марека.

— Толік, ну як ти? — вітається він із худим і високим волоцюгою.

— Та нормально наче.

— А Коля що поробляє?

— Одружився. Ну, як одружився — пішов до однієї жити.

Поки триває розмова, супутниця Толіка відкриває «двері» додому — відсовує кришку люка. Заглядаю всередину одним оком — купа ганчір’я, подушки, на стіні — календар. У «хазяйстві» знаходиться і кастрюлька, куди висипаємо рештки салату.


Притулком для безхатченків стане колишній приймальник-розподільник УМВС в області, що знаходиться по вулиці 40-річчя Перемоги, 109, у Кіровограді. Центр зможе прийняти 30 — 40 осіб. У приміщені планують облаштувати душ, пральню, їдальню, кухню, кімнату для відпочинку та спальні.


— А от фоткати мене не треба! — застерігає жінка. — Фоткаєте, в Інтернет викладаєте, а потім родичі нам мозок виносять: до чого ви докотилися.

— Так докотилися ж...

— А це не твоє діло. Живу, як знаю.

На подвір’ї «Милосердя», куди повертаємось із порожнім посудом у багажнику, — не надто людно. Взимку охочих поїсти гаряченького — значно більше. Влітку ж прохарчуватися легше.

— Все почалося з того, що я допомагав людям у своєму дворі, — каже Володимир Лєбєдєв. — Просто взимку виносив їм поїсти. Потім захотілося чогось більшого. Випадково взнав, що у Кіровограді є чоловік, бізнесмен, який зі своєю дружиною розвозить їжу бездомним. Вийшов на нього і запропонував разом це робити. Він погодився. Але я все одно розумів, що чогось не вистачає. Розумієте, ми лише розвозили їжу, але практично не спілкувалися з ними. Давайте, говорю, ще хоча б одну людину до нас.

Знайшли таку людину, займалися цим рік чи навіть трохи більше. Потім цей бізнесмен сказав: вибач, у мене не виходить уже, шукай, мабуть, молодих хлопців і дівчат — і продовжуйте нашу справу. При цьому дозволив нам готувати їжу в його квартирі. Однодумці в мене швидко з’явилися. По суботах ми куховарили, по неділях — розвозили. Згодом йому це трохи набридло — адже кожної суботи ми до ночі в нього на кухні товклися. Зрештою, він віддав нам цей будинок. Обладнали тут душ, бо не було раніше... Потихеньку охоча допомагати молодь потяглася до нас. До речі, ви ж помітили, що ми не рекламуємо Церкву? Немає такого, що ніби ми це все робимо, щоб людей у Церкву привести. Головне, щоб люди, яким ми допомагаємо, змінювали своє життя, їхали до реабілітаційних центрів, ще щось робили. Ось це головне.

— І виходить?

— Я знайшов у Інтернеті реабілітаційні центри, почали співпрацювати. Возимо тепер наших «підопічних» до Києва, Новомосковська. Це все від різних церков, і це круто. Православні, католики, кого тільки немає — всі об’єдналися заради того, щоб робити добро. Мені неймовірно це подобається. Результати, слава Богу, є.

— А крім цього, чим займаєшся?

— Роблю меблі на приватній фірмі. П’ять днів ми всі працюємо на своїх роботах, дехто ще вчиться, а субота й неділя — тут. Хотілося б створити якийсь офіс, де хтось постійно знаходився б. Поки немає змоги.

— Ведете якийсь «літопис» своєї діяльності?

— Часто фото робимо. Передивляюся наші сторінки у соцмережах: того вже немає, цей недавно помер... Велика смертність. Але є і такі світлини: ось чоловік таким був, а зараз він у реабілітаційному центрі, не голодний і не холодний, ділом займається. Це надихає. Не можу сказати, що зовсім усі змінюються і так далі. Так класно було би, звичайно. Але окремі все-таки починають жити, а не існувати.

— Немає відчуття, що ті, кому допомагаєте, отримують від вас рибу, а не вудку?

— А реабілітаційний центр — це і є вудка. Там же не санаторій і не курорт. Там — нова сім’я, у якій треба працювати нарівні з усіма. Он у Червоному Куті купили будинок для такого центру, тепер там — чималий город, господарство.

Нас часто питають: навіщо ви їх годуєте, який сенс їм допомагати? Ну, вони ж теж люди...

**********

Давня мудрість ще раз підтверджується: все в наших руках. Знедолені й побиті життям знаходять у собі сили — нехай і не так часто, як хотілось би — все змінити на краще. Інші не жалкують своїх часу і грошей, щоб допомогти їм у цьому. Кожен має шанс. Питання лише в тому, чи хоче ним скористатись.