Як допитували полонених кіровоградців

  • Андрій Лисенко
  • watch_later 13 червня 2014, 13:52

  • visibility 86 переглядів

Українські військовослужбовці воювати насправді не хочуть, їх змушує «кривава київська хунта». А «народне ополчення» — це неймовірно добрі й приязні мешканці Донбасу. Саме такі висновки, напевно, зроблять пересічні росіяни, яким продемонструють відео допиту шістьох українських військовополонених.

Дев’ятого червня стало відомо, що шестеро українських військових потрапили у полон до «народного ополчення» Донбасу. Троє з них служили у 72-й механізованій бригаді (Біла Церква), а троє — наші земляки, з третього полку спеціального призначення (в/ч А-0680, що дислокується напроти Ковалівського парку в Кіровограді).


Точці доступу вдалося з’ясувати імена двох кіровоградців. У стані сепаратистів нині перебувають старший лейтенант Станіслав Вечерок та молодший сержант, радист Олександр Гречаний. Про ще одного військового, на жаль, нічого не відомо.


Крайній зліва — Станіслав Вечерок. Фото з його сторінки «В Контакті».
Крайній зліва — Станіслав Вечерок. Фото з його сторінки «В Контакті»
Командир в/ч А-0680 підполковник Юрій Перепадя від спілкування з ТД відмовився.

— Коментарів не даю, вибачте, — коротко сказав він і поклав слухавку.

Дев’ятого ж червня в Інтернеті з’явилося відео «прес-конференції» (чому в лапках — зрозумієте трохи пізніше) заступника командувача збройними силами Донецької Народної Республіки Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) Сергія Здрилюка («Абверу»), яку він провів для російських журналістів. До речі, нікого з охочих допомогти українцям подолати «фашизм» не бентежить, що людина, яка з усіх сил бореться з «коричневою нечистю», має таке прізвисько?

На це торжество свободи слова привели й полонених українських вояків, надавши журналістам можливість поставити їм запитання.

Але спочатку — про виступ Здрилюка.

«Абвер» говорив довго і нудно. Традиційно проклинав «київську хунту» і погрожував, що ініціатори антитерористичної операції на Сході «триматимуть відповідь перед народом». Називав українських військових... (Тут ми утримаємось від цитат через етичні міркування.) Розповідав про «народне ополчення»: мовляв, у ньому — лише місцеві та мешканці інших регіонів України, всі — добровольці, зарплат не отримують, лише деяким — та і то у якості винятку — Донецька народна республіка компенсує оплату комунальних послуг.

«Порадувало», правда, його «батьківське» (читай: показне) ставлення до взятих у полон: мовляв, нормальні хлопці, кави поп'ють у нас, відпочинуть, а потім вирішать, як далі жити. Ми би їх, звичайно, відпустили, але ж українська влада запроторить пацанів за ґрати. Тому хай краще з нами побудуть. Просто хотілося ридати від розчулення.


Другу частину «прес-конференції» присвятили українцям. У стислому викладі їхні відповіді звучать так: київська влада нас зрадила, ми їхали сюди і думали, що тут — суцільні найманці і чеченці, а виявилося — мирне населення відстоює свої права; розмістили нас у камері, де є всі необхідні побутові умови, до нас поставилися дуже по-людськи; воювати взагалі не хочеться.


І от коли у російських «журналістів» запитання скінчилися, в автора цих рядків — лише починаються.

Уявіть картину. Журналістів запрошують до колонії суворого режиму. Приводять їм кілька ув'язнених. Начальник колонії звертається до зеків: «Ви можете говорити, що хочете. У нас же дотримуються всі права людини». Як ви думаєте, хто-небудь ризикне заїкнутися про, наприклад, погану якість їжі? Йому сидіти ще там. І бажано не в карцері. Тому й розповідатиме про ідеальні умови перебування на зоні. Перше запитання: як можна вірити словам військовополонених, не знаючи напевно, що їм насправді гарантували безпеку?

Друге. Практика показує, що на подібних заходах той, хто запитує, спочатку представляється: «Василь Пупкін, канал "Раша тудей"». Не всі і не завжди, звичайно, але у переважної більшості акул пера це — на рівні рефлексу. На «прес-конференції» себе невиразно назвав лише якийсь один «журналіст». Чому?

Третє. Полонений кіровоградець Станіслав Вечерок говорить (11 — 18 секунди другого відеоролика): «Поставилися до нас по-людськи... братній народ». Так усе ж місцеві «ополченці» чи представники «братнього народу»?

Четверте. Передивіться кілька прес-конференцій Володимира Путіна. Ну або Жириновського, на крайній випадок. Зверніть увагу, що плани зйомки і ракурси постійно змінюються. Як мінімум — показують того, хто ставить запитання. У випадку з українськими військовополоненими в кадрі чітко видно мікрофони російських каналів — «Росії» і «Першого», самі ж співробітники цих «рупорів правди» з'являються на екрані лише кілька разів, та й то побіжно. (Якщо вухо або руку, що випадково потрапили в об'єктив, можна вважати появою.) Не насторожує?

Доводилося читати і дивитися репортажі українських журналістів з таборів «ополченців». У зв'язку з цим — останнє запитання, риторичне. Чому б російським «колегам» не зробити те ж саме — з «лігва бандерівців»?


Відтак закрадаються сумніви, що ззаду відеокамери сиділи журналісти. І майже немає сумнівів, що полонені перебували під прицілом.


План звільнення — якщо він, звісно, є — українців із полону в Збройних Силах не розголошують.

Точка доступу зв’язалася з кількома товаришами Станіслава Вечерка. Всі в один голос стверджують: він не міг просто так здатися.

— Подробиць про полон не знаю, — розповів дніпропетровець Ігор Гірін. — Але служить він у тому районі десять років. Був із ним у різних ситуаціях і скажу, що він нормальний хлопець, не боягуз. Наша влада просто зрадила солдат. І мені шкода пацанів, які там гинуть за чужі портфелі.

На сторінці Станіслава у соцмережі «В Контакті», як тільки стало відомо про його полонення, з’явилося кілька коментаторів із відвертими проросійськими поглядами. Путінська пропаганда діє. А українські вояки тим часом перебувають у «нормальних умовах», які їм люб’язно створили «добрі й приязні ополченці»...