Там, де зірки — на колінах

  • Андрій Лисенко
  • watch_later 10 червня 2014, 13:02

  • visibility 70 переглядів

Чи може в’язниця перевиховати людину? Чим відрізняються охоронці від зеків? На що найчастіше скаржаться засуджені?

Про це та багато іншого — наша розмова з громадським діячем Володимиром Бочаровим-Тузом.


bochДосьє ТД. Володимир Бочаров-Туз — член Кіровоградської спостережної комісії, відповідальний за питання дотримання прав ув'язнених. Працює також у мережі ЛЖВ (розшифровується як «Люди, які живуть із ВІЛ»).


«Сорокдев’ятка»

— Сорок дев'ята колонія у Петрівському районі — найскладніша на Кіровоградщині.

По-перше, вона віддалена від обласного центру, Олександрії та Петрового. Це створює певні труднощі, наприклад із набором персоналу. Є складнощі з доступом туди благодійних організацій. Ну і, звичайно ж, там дуже сутужно з медициною. Мало хто хоче їхати туди працювати за маленьку зарплату. З іншого боку, законодавство передбачає й таку можливість: якщо засудженому терміново потрібна медична допомога, його повинні повезти з колонії до медичної установи загального користування. Правда, наскільки я знаю, вивозять нечасто.

По-друге, там раніше був середній рівень безпеки. Посилений режим, інакше кажучи. У колонії відбували покарання чоловіки, вперше засуджені за тяжкими і особливо тяжкими статтями. Кілька років тому режим утримання поміняли — і стала колонія з максимальним рівнем безпеки. Це, як правило, вже неодноразово судимі чоловіки за дуже важкими статтями: розбій із убивством, розповсюдження наркотиків, грабежі тощо.

Мало того, колонія на той час була напівпорожня. І українськими колоніями з максимальним рівнем безпеки пішов клич: розвантажуйтесь, давайте наповнювати сорок дев'яту. Як ви думаєте, який контингент туди відправляли? Найважчих, найконфліктніших. На перших порах були певні труднощі з уживаності: з різних установ, львівські «наїжджали» на донецьких, а ті — на луганських тощо.

Ось ці два моменти — головні причини того, що сорок дев'ята — найскладніша в області.


Журналістів час від часу запрошують на екскурсії до виправних закладів. Ідилія: охайні зеки сидять за партами у класі, акуратна капличка, там хтось зосереджено працює за станком, на койках — чисті ковдри... Не можна стверджувати, що умови перебування у в’язниці смертельні, але справжня картина відрізняється від цих перфомансів.


— Є якісь цифри з медицини? Скажімо, кількість хворих на туберкульоз.

— Визначити реальну ситуацію дуже складно. Крім того, там тривалий час не проводилося тестування на ВІЛ. Прибула людина звідкись, були у неї з собою якісь аналізи (або не були ) — от і все. Статистика, яка є, — вона не показує справжню ситуацію.

Буквально з цього півріччя вже намагаємося почати там тестування. Але, знову таки, є складнощі — наприклад, лише на моїй пам'яті там помінялося кілька начальників медико-санітарної частини. Говорити про стабільність у плані медицини не доводиться.

— А як годують ув'язнених у сорок дев'ятій?

— Чесно кажучи, скарг на їжу ще жодного разу не було. Не можу сказати, чи виконуються там нормативи з кількості м'яса, риби і так далі, але скарг немає.

— На що ж скаржаться?

— На воду. Ось із нею щось там не так. По-моєму, ще й відключають періодично. Ну і на електрику.

У пошуках правди

— Як ув'язнений може вам пожалітися?

— Найдієвіший спосіб — це коли ми приїжджаємо в установу і з нами можна поговорити віч-на-віч.

— А офіційним шляхом? Листа написати... І взагалі, які у вашої організації повноваження?

— Кіровоградська обласна спостережна комісія отримувала такі листи аж один раз. Ну два максимум. Це взагалі не ефективний метод. З одного боку, засуджені погано знають, куди і кому писати. З іншого, може, вони й пишуть, але послання до нас не доходять. Не беруся, звичайно, стверджувати, але цілком можливо.

Що стосується повноважень, то їх, звісно, малувато. Крім того, вони не прописані в законодавстві. Ми намагаємося впливати на органи місцевого самоврядування. До речі, є і позитивний досвід такого впливу: Кіровоградська міська наглядова комісія домоглася, щоб ув'язнені отримували паспорт безкоштовно. Це велика перемога насправді. Ми, обласна комісія, просуваємо в першу чергу питання медицини.

Як живеться у в’язницях

— Існують норми утримання ув'язнених. Вони виконуються?

— Норми і реальність дуже відрізняються. Я ретельно моніторю ситуацію і можу з усією відповідальністю заявити: відсотків дев'яносто українських установ кримінально-виконавчої служби не відповідають нормам: правилам внутрішнього розпорядку, інструкціям, законодавчим актам. Причин — багато. Наприклад, випустили в минулому році нове правило про утримання у слідчих ізоляторах: у камерах не повинно бути кип'ятильників — лише електрочайники, до того ж необхідно забезпечити денне і нічне освітлення. Але це ж коштує купу грошей! Норма є, а грошей на її виконання — немає.

Як правило, цими всіма невідповідностями користуються — як засуджені, так і співробітники. Дуже зручно насправді. Принцип такий: ми закриваємо очі на це, а ви, будьте ласкаві, на те. Ось ви чули про бунт у Лук'янівському СІЗО?

— Так.

— А знаєте, через що він виник?

— В'язням не подобались умови утримання...

— Не зовсім. Прибуваєш туди, тебе кілька днів «пробивають» блатні — хто ти, чим на волі займався, де сидів уже. А потім дають прейскурант: опіум коштує стільки-то, анаша — стільки-то, метадон там, ще щось. Замовляєш, платиш — і тобі приносять замовлення (передають або через «годівницю», або ще якось). Ці поставки контролює, так би мовити, неформальна адміністрація — «смотрящіє». І всіх усе влаштовувало: в’язні не піднімали крик через погані побутові умови, адміністрація «не бачила» наркотиків, мобільних телефонів у камерах та інших порушень. Але раптом щось там трапилося, і адміністрація вирішила вивезти «смотрящіх». Вся тюрма і збунтувалася.


Ця система балансу між адміністрацією та ув'язненими є майже скрізь. Іноді адміністрація більше заходить на територію засуджених, іноді — навпаки. Але система працює.


Я можу назвати лише одну установу, де відсотків на дев'яносто рулить адміністрація і виконуються майже всі норми. Це двадцять п'ята колонія у Харкові. Дивишся на картинки — ну просто чотиризірковий готель. А ув'язнені туди ні в яку не хочуть, вени собі ріжуть, аби тільки не відправили. Там дуже жорсткі умови для засуджених, жодних поблажок.

— Невесела картина. А як же перевиховання?

— Був такий начальник пенітенціарної служби Василь Кащенець. Так от, він говорив: «Ув'язнений може перевиховатися лише в одному випадку: якщо він серйозно і глибоко покається перед Богом». Без цього дуже мізерна кількість засуджених знаходять потім себе в нормальному житті.

От ви знаєте, напевно, про теорію розбитих вікон. Те ж саме. Засудили когось, посадили у в'язницю. Він шкодує про те, що трапилося, щиро жалкує: на волі лишилися дружина, діти, мама. Але в яку систему він потрапив? Ті беруть хабарі, ті обіцяють і не роблять на кожному кроці, пишуть якісь рапорти на нього, підсовують йому що-небудь, щоб вижити — треба когось «кинути»... Він бачить, що все навколо побудовано на брехні й дурилові. Ось таке перевиховання. Було б більше гуманності, як у європейських країнах, — може, щось і виходило б. А коли все ґрунтується на пресингу...

В’язні й охоронці

— Рецепт один — міняти систему?

— Сказати легко, а зробити — я особисто навіть не знаю, з чого треба починати. Настільки все запущено... Я колись узяв на один громадський тренінг психолога, який усе життя пропрацював у пенітенціарній системі. І він мені сказав: «Вова, я зараз поясню тобі, що таке в'язниця. Ти туди приходиш, і таке відчуття, що там два племені канібалів. І обидва бігають за тобою, щоб зжерти. Одне плем'я — це сам персонал. Вони між собою майже в постійних конфліктах. Ти приходиш — і вони переключаються на тебе тимчасово. Засуджені — це друге плем'я. У тебе немає вибору, ти повинен стати таким же, як вони, інакше з'їдять».

— Сергій Довлатов ще писав, що персонал зони та в’язні насправді мало чим відрізняються один від одного, формою хіба що і наявністю автоматів.

— Правильно писав.

Був у мене замполіт знайомий (заступник начальника колонії з соціальної та виховної роботи, якщо офіційно), так він понабивав собі зірки на колінах і на плечі.

А якщо ще згадати про тих, хто на вежах, — взагалі страшно. Стоїш там років десять, цілу зміну сам. Це люди, які не те що вигоряють в професійному плані, іноді просто деградують.

Психологу теж часто цікавіше сісти в офісі, в такому, де ми зараз спілкуємося (розмова відбувалася в редакції ТД. — Авт.), ніж на набагато меншу зарплату у в'язниці. Є «подвижники», але їх мало.

Існують дані: людина, яка провела за ґратами п'ять і більше років, потребує коригування психіки. Часто треба коригувати психіку й тих, хто її охороняв...