29 квітня 2024, 18:10
Поки єдина донька рятує життя на фронті, мати волонтерить. Обидві живуть майбутньою перемогою та докладають всіх зусиль, щоби її наблизити. З медикинею Анною Дівіченко, яка змінила білий халат на військову форму, та її матір’ю Наталією Парамоновою познайомилися журналісти Точки доступу.
На цьому фото я. Це зруйнований готельний комплекс у Куп’янську. Ось що несе "руський мір".
У телефоні Анни Дівіченко практично немає фото в сукнях та на підборах. Натомість – світлини у формі в гарячих точках.
Жінці – 34 роки. З них сім років вона на службі. Нині Анна – лейтенантка медичної служби медичної роти, ординаторка лікувального відділення 41-ї окремої механізованої бригади.
Каже, знайшла себе у війську, тож іншого життя просто не уявляє. У рідкісні приїзди в рідний Кропивницький дивується тутешньому спокою. Після роботи на передовій тиша її насторожує.
У мене таке враження, що треба остерігатися – ну не може бути, щоб так тихо було, я не звикла. А ще дивуюся, коли йду центром міста і бачу таких бравих чоловіків, які відпочивають. Мені говорять: "А може він військовий?!". А я кажу, що ні, у військових інший погляд, вони дивляться по-іншому.
Аня закінчила 24-ту школу. Її батько – зубний технік. Тож дівчинці з дитинства говорили, що вона – майбутня лікарка. Та мріялося, згадує, як багатьом дівчаткам, про модельний бізнес.
Навіть відвідувала театральну студію, та мама говорила, що то все іграшки, що треба серйозну професію, забезпечувати себе, ні на кого не сподіватися. І для мене це була мета життя. Тож після дев’ятого класу пішла у медичний коледж, який закінчила з відзнакою.
Потім було навчання у виші в Дніпрі, робота педіатром.
Кураторкою інтернатури в мене була професорка Тамара Борисова. Це жінка – приклад, жінка – сталь. Я їй дуже вдячна. Коли я була в інтернатурі, в 16-му році в мене загинув в АТО двоюрідний брат. У нього залишилося троє дітей. Мене це дуже вразило.
Якраз у цей період товариш запропонував Анні попрацювати лікаркою у національно-патріотичному таборі "Дніпрянин" від полку "Азов".
Я погодилася, і вони мене так надихнули, що я приїхала додому і кажу мамі, що йду в АТО. 24 липня я підписала свій перший контракт, а третього серпня вже була у Волновасі. З цього почалася моя військова кар’єра. Мама підтримала. А що їй робити – така в неї дочка.
Відтоді, попри небезпеку, жодного разу про свій вибір жінка не пошкодувала.
Хтось же ж має це робити. Я пройшла і окопи, зараз, звісно, вже легше – прямо на передок не приходиться їздити. Але все одно я там була. В мене там загинув побратим на Херсонському напрямку – наїхали на ворожу міну. Рідний дядько загинув у Пісках.
У 2020 році жінка звільнилася з лав ЗСУ, оскільки сама виховує дитину. Але, коли почався повномасштабний наступ, не змогла лишатися в тилу. Тож пішла з роботи в одеській поліклініці й знов повернулася на службу.
Анна розповідає, що сміливість і холодний розум, потрібні для професії медика, унаслідувала від матері. Але й досі кожна втрата болить, наче особиста. Згадує, як загинула молода жінка.
Чоловіки, хлопці, здорові дядьки стояли збоку плакали. Вона була геть маленька, ще жити й жити, не лишилося ні дітей, нікого. Вони одномоментно загинули – чоловік і дружина. Це було дуже важко. Навіть зараз згадувати – це важко.
Весь цей час вдома на військову чекають син-школяр та мати.
Наталія Парамонова згадує: доньку цінували в педіатрії. Та вона вирішила кардинально змінити життя.
Воно на неї так вплинуло це кадетство, "Азов", їхня культура, їхнє відношення, що вона приїжджає і говорить: "Мама, я йду на війну. Я там буду потрібніша, ніж у дитячій лікарні". Дуже важко чекати нам її. Я їй завжди говорю: "Ти мені плюсик хоч можеш надіслати? Нема зв’язку, ну хоча б плюсик став". Буваю, сиджу вночі на балконі й о другій годині ночі їй телефоную, – розповідає Наталія Парамонова.
Поки донька на фронті, мати себе знайшла у волонтерстві. Допомагає військовим частинам та місцевим медзакладам. Так місяці й роки очікування не здаються такими тяжкими.
Я вважаю, що роблю правильно. У мене донька допомагає там нашим чоловікам, які постраждали, які поранені лежать, а я їм допомагаю тут.
Оберегом Анна Дівіченко вважає татуювання у вигляді мотанки.
Зображення мотанки і на її робочій автівці. Загалом, каже, покладається на молитви матері та долю. А ще, впевнена, її бережуть з неба ті, кого вона не залишила на полі бою, та ті, кого порятувала.
Машина, розповідає Анна, є завдяки її подрузі та волонтерці Ірині. Користуючись нагодою, дякує за підтримку їй та її батькові – священнику Євгену.
А ще подяка Швеції – фонду Blagula Bilen та пану Владиславу. Також неймовірно вдячна бойовим офіцерам Макусі та Бондаренку за навчання і виховання. Вони мені показали, якою має бути армія і що там є гідне місце жінці.
Після перемоги військова мріє повезти сина до Криму, де любила відпочивати дитиною.
Перше, що я зроблю з нашою перемогою, поїду до Криму зі своїм сином і покажу йому місця, в яких була я. У місті Форос піднімуся з ним на гору, на яку піднімалася, піднімемо разом наш синьо-жовтий і будемо кричати: "Ми перемогли!".
Читайте також: Кропивницький: як волонтери змінили культурне життя міста
Фото Григорія Зуба та надані родиною
Головне сьогодні
