31 жовтня 2022, 10:55
У селі Панчеве, що на Кіровоградщині, дві подруги – Тетяна Босько та Віта Панкул – облаштували для вимушених переселенців 50 покинутих будинків. Жінки заснували благодійний фонд та прихистили вже 250 родин. Як двом подругам вдалося облаштувати таку кількість будинків та про подальші плани волонтерок дізнавалася Точка доступу.
З початком повномасштабного вторгнення подруги з Панчевого, Віта Панкул та Тетяна Босько, почали волонтерити: разом із однодумцями виготовляли тушкованку для ЗСУ, консервацію, випікали смаколики, збирали продукти. Одного разу до них звернулися люди, які, рятуючись від війни, змушені були покинути рідні домівки. Жінки не змогли залишитись осторонь та облаштували для переселенців перший будинок. Пані Віта розповідає, що потім кожного дня їм почали телефонувати люди, які просили прихистку.
На жаль, ми не могли їм забезпечити комфортних умов, але люди говорили: "головне, щоб не стріляли". Таким чином, дуже шаленими темпами ми облаштували близько 50 будинків, у яких прихистили 250 родин, – розповідає Віта Панкул.
Волонтерки почали приводити до ладу покинуті будинки в селищі.
Люди тримають їх заради земельних ділянок. Ніхто в них не проживає. Коли постало питання необхідності облаштування осель для переселенців, ми підходили до господарів та питали дозволу. Ніхто не відмовив.
Будинки надавали безкоштовно, переселенці сплачували лише за комунальні послуги.
Звісно, там немає зручностей, але ми бачили, що якщо поприбирати, помити вікна, постелити чи прибити килим, поставити меблі, то жити можна. До речі, меблі привозили з усіх куточків Новомиргородщини. Так ми облаштували перші десять-двадцять будинків, – розповідає Тетяна Босько.
Фото з інстаграм-сторінки БФ "Прихисток"
Проте, потреба в житлі для переселенців зростала. До Панчевого їхали люди з Чернігова, Києва, Рубіжного. Волонтерки почали їздити по селу та шукати житло:
Деякі будинки помічали, в прямому сенсі слова, в чагарниках. Про них давно всі забули. Ставали, закочували рукава та прибирали, мили, облаштовували. Бувало, що люди приїжджали, а їх взагалі не було де поселити... Одна жінка з двома дітьми потребувала житла, а його не було. Натомість у нас була перевалочна база, куди ми зносили різні речі. Ми говоримо, що "ви не будете там жити". На що вона відповіла: "А нам нема куди їхати". І залишилася...
Люди власноруч покращують своє житло: облаштовують каналізацію, завозять меблі. Наразі йде зима, тому постало нагальне питання облаштування лазні в селі. На це потрібно близько мільйона гривень.
Необхідні для облаштування побуту переселенців речі давали небайдужі, але багато будинків потребували додаткових вкладень та ресурсів, які благодійні фонди надавати не наважувались.
Тоді жінки вирішили заснувати власну благодійну організацію. Так з'явився Панчівський благодійний фонд "Прихисток".
Реєстрація благодійного фонду дозволила звертатись за допомогою до благодійників. Тепер він співпрацює з ГО "10 квітня", БФ Маші Єфросиніної "Маша", БФ "Крила Надії" з ТОВ ВКФ "Велта". Також Панчівський благодійний фонд виграв декілька грантів. Волонтери допомагають не лише переселенцям, а й ЗСУ: купують машини для фронту та необхідне обладнання.
Тетяна Босько розповідає, що вони прикіпають серцем до людей, які знаходять прихисток у їхньому селі, адже вони дали новий поштовх для розвитку громади:
Коли перші наші вимушені переселенці поверталися додому, було таке відчуття, наче ми відпускали з власного дому рідню. Але ми розуміємо, що життя продовжується і люди шукають кращого місця та зручніші умови для своїх родин. У кожного переселенця є мрія – повернутися додому.
Дехто з переселенців планує залишитися в Панчевому, дехто навіть знайшов роботу. Чимало вимушено переміщених осіб працює в фермерському господарстві чоловіка Тетяни Босько, дехто їздить до Новомиргорода на роботу, дехто працює на "Велті".
Жінки, переважно, залишаються вдома з дітьми, дехто працює онлайн. Але за бажання роботу можна знайти, – говорить Тетяна Босько.
Переселенці активно долучаються до життя села. Відгукуються на перше ж прохання про допомогу.
Ганна Лоза разом із родиною приїхала до Панчевого з Рубіжного. У рідному місті вона працювала заступницею директора Рубіжанської гімназії №4. Жінка ледь стримує сльози, розповідаючи свою історію:
У Рубіжному я мала все... Облаштовану квартиру, улюблену роботу. Зараз від школи залишилися самі руїни, від будинку, в якому ми мешкали, також руїни...
Коли жінка разом із родиною виїжджала в березні, то все ще було більш-менш цілим, але були сильні обстріли. Спочатку вони виїхали до подруги в Лисичанськ, а далі не знали як бути:
Сестра чоловіка зателефонувала і сказала: "Їдьте до нас, до Панчевого. Вам тут допоможуть".
Пані Ганна розповідає, що їхати було дуже далеко. Зверталися за допомогою до перевізників, але ті просили за свої послуги 7 тисяч гривень з людини. Для 6 чоловік це була непідйомна сума.
Мій чоловік працював в автомайстерні і в нього на той час у ремонті був вантажний автобус. Він зателефонував господарю машини і говорить: "Дай автобус. Я врятую сім'ю і твою машину". Той погодився. З горем пополам знайшли пальне.
Люди виїхали під страшенними обстрілами. У них була можливість заїхати додому по речі, але вони побоялися це зробити. Поїхали, в чому були, взяли з собою лише двох котів. На підлогу вантажного автобуса без вікон кинули матрац, щоб людям було трохи зручніше.
Їдемо, а я говорю чоловікові: "Ти коли небуть сидів за кермом автобуса?", а він говорить: "Ніколи".
Пані Ганна зазначає, що на своєму шляху зустрічали багато людей, які допомагали. Коли приїхали до Панчевого, їм надали будинок. Жінку до сліз вразило те, що там було натоплено, адже родина місяць жила при шести градусах тепла:
Тепло – це те, що ми найбільше запам'ятали, потім тишу, без обстрілів... Далі ми потихеньку облаштувалися і живемо в Панчевому вже 7 місяців. Повертатися немає куди, адже 18 квітня нам сказали, що нашого будинку в Рубіжному більше немає.
Жінка говорить, що дуже прив'язана до своєї роботи, до школи, в якій пропрацювала все життя. Наразі вона працює онлайн:
Нам вдалося зібрати своїх учнів по всьому світові. Що буде далі, не знаю... У Рубіжному з 10 освітніх закладів загальної середньої освіти залишилося 5. Вони співпрацюють з окупантами, намагаються налагодити освітній процес. Звичайно, не за нашими програмами.
Волонтерки з Панчевого не планують зупинятися на досягнутому. Наразі потік вимушених переселенців до села зменшився, проте люди все одно приїздять. Це переважно люди, які раніше виїхали на Захід країни. Зараз там дорого орендувати житло.
Жінки хочуть облаштувати для переселенців покинутий соціальний гуртожиток, лазню та приміщення для прання та сушки одягу, а також братимуть участь у розбудові селища після перемоги над рашистами.
Не потрібно опускати руки, треба сміливо йти до мети, адже маленькі досягнення несуть великі перемоги, – говорить Віта Панкул.
Головне сьогодні
