07 липня 2014, 07:38
Точці доступу випала нагода поспілкуватися з офіцером, який служить у батальйоні «Донбас» і бере участь у бойових діях на Сході України.
Ми свідомо не називаємо прізвище та ім’я нашого співрозмовника: зайвої популярності чоловік не хоче. І це зрозуміло, адже він розповідає правду, що не завжди до вподоби вищим чинам.
Про «наших» і «не наших»
— Я потрапив у батальйон «Донбас» через знайомих. Військкомат мене не брав, бо в моїй особовій справі записано: «використовувати лише у воєнний час». Не було б цього — записався б добровольцем через військкомат. А так — у «Донбас». До речі, у нас усі — добровольці, майже всі служили в армії, були у гарячих точках. Є такі, хто не служив, але це велика рідкість.
Правда, добровольців могло би бути ще більше. Зустрічаєш отак здорового тридцятирічного мужика з Луганської чи Донецької області. Він стоїть із пивом у руці: «О, як добре, що ви нарешті приїхали». Так а ти ж чому не воюєш? Чому не призвали? Чому сам не пішов і не записався? Є ж ми — батальйон «Донбас», «Азов», інші є, військкомати. Та просто зброю бери і воюй, це ж твою землю топчуть.
На Сході проти нас — принаймні там, де я був сам, — воюють і місцеві, і найманці. Чеченці, осетини, росіяни — їм усе одно, у кого стріляти. Якби Україна дала більше грошей, вони просто розвернули би свою зброю в протилежному напрямку. До речі, Кадиров постійно погрожує Україні: то я те зроблю, то інше. Він в очах нормальних чеченців — зовсім не білий і пухнастий. Я спілкувався зі своїми знайомими в Чечні, то вони кажуть: «Ми поки не можемо проти нього повстати, тому що дуже багато людей уже загинули. Але рано чи пізно йому все одно буде торба. Буде і третя, і четверта, і п’ята й шоста чеченські кампанії, якщо треба. Але він нами тут не керуватиме».
Путін не хоче вводити свої війська в Україну — регулярну армію, я маю на увазі, — тому що тоді тут розпочнеться справжня партизанська війна. І матері всіх цих загиблих солдатів до нього прийдуть. От коли найманців туди в гробах привозять — ну, вони вже дорослі сформовані люди, знали, на що підписуються.
Найманців — чеченів, осетинів, росіян — консультують бойові російські офіцери, це сто відсотків. Поясню, чому так вважаю. От як вони, найманці, іноді нападають на наші блокпости: бій триває секунд сорок — п’ятдесят, набігли, кожен чітко знає, що йому робити, постріляли і втекли. Тих же, місцевих, хто спеціальну підготовку не проходив, ми «накриваємо» без особливих проблем — вони іноді по годині, а то й більше на одному місці знаходяться. Ми після них постійно знаходимо пляшки з-під горілки, шприци.
Наші ж не бухають і не колються, з цим — дуже суворо. Кожен розуміє, що випив чи, не дай боже, вколовся — шанси вижити стрімко наближаються до нуля. Було от недавно — колона під обстріл потрапила. На щастя, нікого не вбили, але наші, коли приїхали на місце дислокування, по сто грамів випили. Стрес зняли — і все.
Сепаратисти мародерствують у деяких населених пунктах. Ми мародерів не бачили, але місцеві мешканці — адекватні — часто жаліються. Сепаратисти також колони зупиняють, «шмонають», буває, гроші «за проїзд» у людей забирають.
Про забезпечення українських вояків
— Мій товариш служить у дев’яносто третій механізованій бригаді під Дніпропетровськом. Величезна частина. Техніка стояла на консервації. Це як відбувається? Техніка повністю опломбовується, на вікна клеяться спеціальні клейонки. І вона стоїть, аж поки не прийде час її розконсервувати. Час при йшов. За документами — стоїть БТР сімдесятий (БТР-70 — модель бронетранспортера виробництва СРСР або Росії. — Авт.), повністю готовий до експлуатації. Розкривають його — а двигуна взагалі немає. Просто немає двигуна. Розкривають ГАЗ шістдесят шостий, який за документами на ходу, — а він на колодках стоїть, а не на колесах. Все готове до виїзду нібито, заливай воду, пальне, міняй мастило, став акумулятор — і їдь. Далеко на такому заїдеш?
Проїжджаємо різні блокпости — під Слов’янськом, у Горлівці, Ізюмі — і бачимо: стоїть на блокпосту бійців двадцять — тридцять, із них відсотків у двадцяти, двадцяти п’яти — це максимум, за моїми спостереженнями, є бронежилети. Отак воюють пацани.
Куди йдуть гроші, які нібито виділяються на армію, не зрозуміло. От дивись, на номер «п’ять шість п’ять» надійшло більше двохсот мільйонів гривень. Не двадцять тисяч, навіть не двадцять мільйонів. Двісті. Під Черніговим роблять бронежилети, шостий клас захисту. Ціна одного — три тисячі шістсот. От і уяви собі, скільки на двісті мільйонів можна їх накупити.
Я от коли служив — якраз тоді Янукович на виборах виграв — у моїй частині бронежилетів уже не було. Тобто були — десять штук на батальйон, на чотириста дев’яносто сім чоловік.
Російська армія постійно модернізується. А у нас і досі на озброєнні є техніка, випущена році в сімдесятому. Тому іноді автомобілі, отримані за рознарядкою, не можуть від вокзалу доїхати до місця призначення тощо. У населення, фірм різних просять техніку — це армія?
Про «закритий» кордон і можливу зраду
— Мені самому цікаво, як російські танки переходять через державний кодон. Все купується і продається? У терористів з’являються і бронетехніка, і «Гради», і ще багато чого. Звідкілясь же вони беруться. Щось слабо віриться, що їх мешканці Луганщини чи Донбасу на своїх городах викопують.
От був випадок, коли українську колону на території України супроводжував російський вертоліт. Звідки він там узявся, чому його не збили — невідомо. Боялися взяти на себе відповідальність віддати наказ? Але ж це війна. У такий час боятися відповідальності — повна дурня. Навіть більше — це просто зрада.
Та таких прикладів... Хто додумався три Іл-76 у Луганськ направити? Чому збили саме другий літак, у якому були десантники, а не перший чи третій, що перевозили техніку?
Дуже багато запитань... Дуже багато...
Головне сьогодні
