«Куди ти, б..., лізеш!»

Коротка, але повчальна історія про те, як не зовсім адекватній людині довірили перевозити пасажирів.

Ясний і сонячний день. Настрій — пречудовий. У неділю, 29 червня, я разом зі своїми дружиною, дворічною донькою і другом повертаюся з Малої Виски, де 28-го провів рок-концерт, додому. О 15:45 має бути автобус «Первомайськ — Кіровоград», яким ось уже кілька років поспіль керує такий собі Валерій Коробко. До речі, як приватний підприємець, котрий обслуговує цей маршрут, зареєстрований його син.

Сірий від пилюки «лайнер» тільки заїжджає на автостанцію. Все одно він зазвичай стоїть там хвилин п’ять — усілякі документи заповнюються. Тому вирішую, пробачте за натуралізм, відвідати туалет. Дружина з донькою тим часом займають місця в салоні. (Квитки треба купувати у Коробка, а принцип розміщення пасажирів простий: хто встиг раніше — той і сидить. Забарився — стій. Такий неписаний закон установив «герой» моєї розповіді.)

Коробко сідає за кермо секунд на двадцять — тридцять раніше, ніж я підходжу до автобуса. Заводить двигун. Я відкриваю пасажирські двері. Й чую на свою адресу приблизно таке:

— Як ви мене за... — чекати на всіх! Куди ти, б..., лізеш?

Чесно кажучи, я трохи, як би це м’якіше сказати, шокований.

— Ну, взагалі-то їхати хочу…

— Пішов нах... звідси!

Тоді я починаю злитися. Страшенно не люблю, коли на мене підвищують голос. Та ще й ні за що.

— Виходь, я тобі зараз на пальцях поясню, що не можна просто так на людей матюкатися.

Коробко виходити не хоче.

— Добре, — говорю вже спокійніше. — Давай я просто гроші за дружину з дитиною зараз віддам, а сам пізніше поїду. Щось мені перехотілося сюди сідати. Спека просто на вулиці, донька — маленька ще, а то я і їх не пустив би цим рейсом їхати.

Звернувши, мабуть, увагу на останні слова у фразі, Коробко перехиляється через важіль перемикання передач і, назвавши мене приблизно так, як більшість патріотів України — президента сусідньої держави, репетує:

— Ну так і не поїдете, б..., ніхто!

Ну не битися ж із ним. (Коробку вже під сімдесят років.) Зрештою, мої виходять. Чекаємо годинку. Я п’ю пиво і паралельно намагаюся додзвонитися до Коробка-меншого (безрезультатно, слухавку не бере). Прибуває ще один автобус — цього разу з нормальним водієм. Дістаємось до Кіровограда нормально.

А мораль не басні, а правдивої від першого до останнього слова оповідки така. Прошу управління транспорту Маловисківської райдержадміністрації та Кіровоградської облдержадміністрації вважати цей текст офіційною скаргою. Запитом. Листом-зверненням. Запротокольованою історією про водія-матюжника. Характеристикою. Витягом — не дуже приємним — із моєї автобіографії. Та чим завгодно — лише не треба відбуватися традиційним: провели перевірку, вжили необхідних заходів. Бо поки ми з вами писатимемо — я статті, а ви відписки, — не зовсім адекватний перевізник перевозитиме пасажирів. І обкладатиме їх усіма відомими йому словами.

P. S. Непоганий матеріал про Коробка також публікував «Рідний Кіровоград». Тоді жодної помітної неозброєним оком реакції з боку чиновників не було. Подивимось, як зараз.