10 листопада 2022, 09:40
Наталія Міщенко мешкала у Мар’їнці на Донеччині. Це місто лежить західніше і практично впритул до Петровського району Донецька. На Кіровоградщину жінка евакуювалася зі старенькою мамою і 25-річним сином. У центр України приїхали третього вересня. Жінка розповідає, що життя в рідному місті легким не було. Після 2014-року в Мар’їнці не було газу, не було роботи. Однак у родини було житло, яке дісталося Наталії у спадок, тож до останнього не хотіли покидати сімейне гніздо. Поїхати вирішили, коли після обстрілу їх по груди засипало у підвалі. Тоді, розповідає Наталія, настільки перелякалася, що й досі бачить жахливі картини уві сні. Свою історію вона розказала журналістам Точки доступу.
Наталії Міщенко 50 років. До подій 2014-го року вона працювала на молокозаводі. Жили, розповідає, не гірше інших. Коли росія вторглася в Україну, Мар’їнка теж зазнала обстрілів. Тоді, каже, згоріли чи були зруйновані близько 300 людських осель, у місті припинилося газопостачання. А сама Наталія лишилася без роботи.
У нас не було роботи зовсім, в нас все побите. Починаючи з одинадцятого липня 2014-го року, в нас все розтрощене, завод теж розбитий, ми жили на мамину пенсію. А син працював в супермаркеті охоронцем в Курахово – 210 кілометрів від нас на роботу їздив.
Поступово, говорить Наталія, у Мар’їнці відбудовували об’єкти, пошкоджені війною, життя налагоджувалося. Аж тут російсько-українська війна отримала новий виток. Попри близькість до тимчасово окупованого Донецька, виїжджати місцеві жителі не поспішали. Вже мали досвід життя під обстрілами. До того ж, навіть не уявляли, що війна набуде аж таких масштабів.
Гірше не буває. Це справжнє пекло було. Там жах, ми ж на лінії зіткнення із Донецьком. Ми б іще не поїхали, якби нас не засипало у підвалі, – розповідає Наталія.
За її словами, її родина мала у Кураховому дві квартири. Вони із мамою та сином мешкали у більшій – трикімнатній "хрущовці". Нині обидва житла згоріли.
Ми жили у підвалі з 15-го березня цього року. З 2014-го року в кожному підвалі були буржуйки – їх ще на початку війни людям роздали представники "Червоного Хреста". На буржуйках і готували їжу. В коротких паузах між обстрілами вибігали з підвалів і ламали гілки, збирали уламки дерев для буржуйок, – говорить вона.
29 серпня, коли снаряд пробив підвал і людей засипало уламками і цеглою аж по груди, в сховищі перебувало шестеро людей. Дивина, але вціліли всі. Того дня в житловий будинок прилетіло 13 снарядів.
Там істерики такі були, сльози, будинок ходором ходив. Ми розколупали дірку із підвалу, на східці була така дірка, типу душника. Через неї вилізли у під’їзд, а з під’їзду вже вийшли і 30-го серпня о п’ятій ранку ми побігли із мамою та сином до поліклініки. Вісімсот метрів бігли, але здавалося, що це ціла вічність, бо пройти було неможливо – все засипано. Уламки, снаряди, дерева, мертві тварини – каша така була. А потім ще до вечора чекали, поки поліцейські, які займалися евакуацією, нас забрали.
мати Наталії Людмила Косяк
Наталія розповідає, що щойно з родичами залишили свій будинок, знову почався обстріл. Цього разу уламками засипало ще й під’їзд.
Евакуації люди чекали у сховищі поліклініки. В цей час "прилетіло" і туди. Однак і цього разу родина лишилася неушкодженою.
Спочатку переселенців відвезли у Карахово, там вони перебували три дні, потім – у Покровськ, а звідти – евакуаційним потягом на Кіровоградщину. Наталія говорить, що, можливо, і досі не наважилася б на виїзд, якби вціліло її житло.
І води вже там не було, а в нас запаси закінчилися. В той день, коли ми пішли, в нас 30 літрів води лишилося на шістьох людей. До нас приїхати неможливо було, адже дороги засипані уламками, електроопорами, деревами… Там ніхто вже не міг ні гуманітарку, ні продукти привезти. Лишатися вже не мало сенсу. І потім 23 серпня на очах згоріла квартира. До цього ми трималися за житло, бо було де заховатися, де жити. А зараз за що нам триматися? Гараж розбитий з машиною, "Жигулик" був старенький, – нема.
Наталія із гіркотою згадує, як бачила пожежу власної квартири, але зарадити нічим не могла. ДСНС-ників викликати не було сенсу – води вони теж не мали. Люди могли самотужки скинути на землю пластиковий балкон, який зайнявся першим, але не могли вийти з підвалу через щільний обстріл.
Був сильний вітер. Кидали "запальнички" – це такі снаряди. І такі штучки невеличкі чорні вилітають з нього, наче феєрверк. І воно в квартиру залетіло і згоріли стояком. Воно легке, його вітер крутить, влітає у помешкання і повністю горить все. Плити з нашої квартири впали на нижній поверх, а до нас сусідів плити впали.
Нажите роками майно родина не вивезла. Поїхали з Мар’їнки в тому, в чому були одягнені.
У підвалі цвіллю тхнуло, вогко було. Ми туди брали лише речі, які не шкода, – домашні. А що краще – у квартиру віднесли. Бо осінь, зима йдуть – нам же якось жити треба, у щось одягатися, чимось вкриватися. І, що краще, те, виходить, згоріло, а, що гірше, лишилося на нас. І та квартира, однокімнатна, теж згоріла.
Як планувати життя далі, Наталія не знає. Говорить, життя вмить розділилося на до і після. До нових обставин вона ще не звикла.
Поки ми тут, а далі не знаємо просто що робити, бо в нас немає куди повернутися. Ми стали безхатьками в один момент. А там все своє, рідне. Я з 17-ти років працюю, я скільки вклала в цю квартиру! Тепер зі своїм здоров’ям я вже заробити ні на що не зможу.
Наталія розповідає, що останні дні, які провела у Мар’їнці, були настільки страшними, що п’ять діб вона спала по годині, по півтори. І тут, попри доволі спокійну обстановку, досі бачить жахливі сновидіння.
Мені воно по ночах все сниться. Все одно додому хочеться. Я знаю, що все згоріло, є фотографія. Але я хочу туди, хочу в свою квартиру. Але чи відновлять її, бо в нас розбите все місто. І де ми будемо доживати, не уявляю.
Наталія дуже любить готувати. Це її хобі із юних років. І сьогодні, на маленькій кухні у гуртовому житлі для переселенців у Бобринці, вона подовгу порається на кухні. Поки розповіла свою історію, насмажила котлет і сирників.
Каже, любить і готувати, і пригощати. Мріє пекти торти і пироги, але не має для цього духовки.
Напишіть, будь ласка, – говорить жінка, – може, в когось є стара, але робоча, ми будемо дуже вдячні.
Головне сьогодні
