14 листопада 2022, 08:50
Подружжя Сінчуків родом із села Печановка, що на Житомирщині. Васильович, так називає себе чоловік, разом вчився із братом у майбутньої дружини Раїси. Останні пів століття вони жили у Бахмуті, вважають його рідним містом. Там народилися двоє їхніх дітей. Коли через постійні обстріли на Донеччині стало неможливо жити, пенсіонери знайшли прихисток у Бобринці. Кажуть, на Кіровоградщині вони вперше. У Бобринці їм подобається – гарно, чисто, люди привітні, але понад усе хочуть повернутися додому. Переселенці готові відбудовувати свою напівзруйновану квартиру й саме місто. Попри поважний вік, життя із нуля починати не бояться. Їхню історію читайте в матеріалі Точки доступу.
Раїсі Сінчук – 80 років, її чоловік на два роки старший. Лише два місяці тому волонтери вивезли пенсіонерів із Бахмута. Із жахом жінка згадує, як вони разом із земляками виживали під обстрілами. Однак евакуюватися, припускає, так би й не погодилися, якби не відсутність ліків.
Там страшне було, нас під бомбардуваннями вивозили. Моя дочка одна в Німеччині. Вони раніше виїхали з онучкою й правнучкою, тож звідти по інтернету зв’язалися із волонтерами. Я б, може, іще б не виїжджала. Але в мене був дуже високий тиск – під 230, а ліків уже не було. І дістати медикаменти вже було неможливо.
Подружжя має двокімнатну квартиру в будинку на першому поверсі. Але через активні воєнні дії жити пенсіонерам доводилося у підвалі.
Ми жили у двоповерховому будинку на 24-ри квартири в Фортечному районі. І поряд стояв ще один будинок, теж на 24-ри квартири. Навпроти був Гіпросад – виробниче приміщенні. Декілька днів тому туди впав снаряд, там все розбив і будинки наші пошкодив. Вирвало вікна, двері… Але говорять, що цілі стіни, і всі хочуть вернутися все одно.
Із собою пані Раїса та Васильович взяли лише теплі куртки, взуття, документи і харчі. Стільки, скільки помістилося в чотири руки.
Другий будинок, який поряд із нашим був, – триповерховий. Коли зруйнували Гіпросад, лишилося 13 людей на два будинки. Всі виїхали, всіх вивезли. У нас скільки всього було! Скільки ми всього там лишили! Скільки гуманітарки нам давали! Але ж розбомблено все, лишатися там вже було не можна.
Переселенка згадує, як не вмерти людям із голоду допомагали військові.
Одна жінка загинула під час обстрілу. А біля нас були вояки – постачальники. Вони постачали нам воду і їжу. Тричі на день нас годували. І говорили: "З каструльками на вихід!". Дуже добре до нас ставилися. Поховали цю жінку біля дому, в нас там берези, і під березами вони її поховали.
Пані Раїса говорить, що дуже переживає за тих постачальників, які їх підгодовували. Молиться, аби вони лишилися живими.
Молюся за хлопців, думаю, мені так їх жалко, молоді хлопці, такі хороші, вони біля домів наших стояли. Вони останні підуть, вони ж постачальники, а чи підуть, не знаю…
Людей у Бахмуті, за словами жінки, лишилося чимало, але зв’язку із ними немає.
На телефони не відповідають, бо зв’язку нема, але людей лишилося багато. Хто не може виїхати, хто через квартиру лишається, хто ще через що… Але ж дуже страшно, ми на околиці жили – Дослідна станція, сюди до Дзержинська (Торецька – Ред.), до Горілівки, то вона вся зруйнована. Там страшно, там місця живого немає. Причому, бомблять багатоповерхівки, там є ще приватний сектор, який ми називали "царське село", то жодна будівля не зруйнована, а б’ють по простих людях.
Пані Раїса говорить, що все їй на Кіровоградщині подобається, але щодня плаче додому.
Ні на що не жаліюся, але дуже скучаю, хочу хоч у зруйнований Бахмут вернутися, – плаче пані Раїса.
Питаю її, що буде там робити.
Не знаю, там моя батьківщина, там мої діти народилися. А тепер діти розкидані по всьому світу. І тут же нас вічно тримати не будуть. Тут десь тисяча людей, куди їх дівати, хіба можна їх прогодувати? Спасибі, люди дуже хороші, місто дуже хороше, і я молюся, щоб війна не зачепила його. Ставлення тут хороше, все хороше, а я весь час плачу за своєю домівкою.
У мене батько загинув під час війни, – доєднується до розмови Васильович. У вас досі збереглася оця алея, а в нас все знищено, мені це боляче, некрасиво це. Пам’ять є пам’ять.
Сінчуки розповідають, що нині до них із Бахмута приїхала й сестра пані Раїси. Тепер у невеличкій кімнатці вони мешкають утрьох.
Зять Сінчуків лишався у Бамуті до останнього, виїхав кілька днів тому. Був у місті, поки просто біля під’їзду не загинув його батько.
Голову знесло, він поховав батька, його самого поранило в ноги і він виїхав під Київ, – розповідає пані Раїса.
Питаю у чоловіка й дружини, чи спокійніше їм на Кіровоградщині.
Не зовсім – жінка весь час плаче, – відказує Васильович і його губи дрижать.
Намагаюся заспокоїти, мовляв, головне, що вони врятувалися.
Врятувалися, то врятувалися, а далі що?! Щось нам дві тисячі не дають, які обіцяли давати кожен місяць переселенцям, чи що там. Два рази дали, а більше поки не дають. І пенсію вересневу ми ж там не отримали. Я вже ходив двічі питати, то сказали чекати.
А загалом, каже Васильович, живеться їм у Бобринці добре.
Затопили от – нормально. А там, як кажуть, з нуля будемо починати. Там у нас стіна з вікном вилетіла з кухні, двері перекошені на поверсі. Одним словом, будинок ремонтувати треба. Кажуть, що італійці і поляки будуть допомагати, але щось я не знаю… Бахмута практично немає, вирви такі, що метрів триста у ширину і в глибину метрів п’ять.
Самі будемо. Ми самі все вміємо робити – і чоловік, і я, ми все відбудуємо. Хоч мені і 80 років, але якщо я потраплю туди, я все буду робити. В моєї сестри не лишилося від житла нічого, а в нас лишилися стіни. То ми сподіваємося, коли повернемося, щось відбудуємо, – додає дружина.
Головне сьогодні
