29 листопада 2022, 09:50
Понад 90 тисяч переселенців знайшли прихисток на Кіровоградщині. Частина з них двічі постраждала від війни, оскільки мешкала в прикордонних із рф регіонах. Попри все, вони вірять у перемогу України і готові повернутися в рідні домівки, щойно українські захисники виженуть окупантів із нашої землі, передає Точка Доступу.
Алла Зозуля родом із м. Авдіївка, що на Донеччині. Жінка працювала у місцевому садочку нянею, а згодом – у пральні. Її чоловік – на коксохімзаводі. Подружжя має двох дітей і двох онуків.
Вісім років тому родина мешкала у гуртожитку. Тимчасове житло дали від заводу чоловікові Алли, бо він стояв у черзі на квартиру з 1988-го року. Але у 2014-му році році гуртожиток, у якому мешкала родина Зозуль, зруйнували ворожі снаряди.
Алла Зозуля
У 14-му році в нас розбите було житло і ми виїхали в Харківську область на п’ять місяців. І потім, як вернулися, як трошки втихомирилося в липні, вийшли на роботу, орендували квартири там і продовжували жити. А в 19-му році син назбирав грошей і купив собі трикімнатну квартиру, – розповідає вона.
До повномасштабної війни Авдіївка жила звичайним життям, хоча війна інколи й давала про себе знати.
До 22-го року робота була. Ми працювали, діти працювали, онуки ходили до школи, – говорить Алла.
Цього року перші потужні вибухи люди почули десь наприкінці лютого.
Війна не закінчувалася начебто ніколи з 14-го. Постріли були, ми чули майже кожен день, там як такого миру не було. А у 22-му році в березні ми вже на роботу не виходили. Ходили лише чергували. Пропало світло, газ був, опалення було. Їжа була, працювали базари, магазини, лікарні, але ж обстріли були страшні. Навіть у місто були прильоти.
20 березня, згадує Алла, був найсильніший обстріл. Родина спустилася у підвал будинку, де орендувала квартиру донька. Батьки мешкали у будинку на четвертому поверсі, а підвалу в будівлі не було.
Як спустилися у підвал, то цілий день сиділи там голодні, в холоді такому, з дітьми, воно падає, іскри сипляться у підвал, було дуже страшно. Ми ніч протрималися і на ранок чоловік каже – треба звідси тікати, інакше ми тут загинемо.
Того дня окупанти поцілили просто у будинок, де ховалися Зозулі.
Ми сиділи в підвалі і воно ж летіло – чи Гради, чи що, і покрівля загорілася там на п’ятому поверсі, а у другому під’їзді покрівля впала аж до третього поверху. Ми вже зранку про це дізналися.
Не взявши жодних речей, родина вирішила тікати з міста.
Страшно було виїжджати, але ми зібралися. Отак із підвалу як вилізли, посідали з дітьми в машини свої і виїхали. Ні речі, ні меблі, нічого не брали.
Спочатку Зозулі евакуювалися на Харківщину в м. Лозова до родичів. Але після ракетного обстрілу і звідти поїхали. Довго шукали житло, аж поки не зупинилися у Кропивницькому.
Алла Зозуля говорить, що нині війна страшніша, ніж була вісім років тому. Окупанти обстрілюють людей з усіх наявних видів зброї.
Ми бачили, як в небі щось горить, і гул оцей страшний…Тоді якісь мінометні обстріли були, казали: "та міномет, мінометом били", а зараз щось таке страшне, ті літаки, воно ж не можна стерпіти...
Оксана Прісік із м. Часів Яр Донецької області. Жінка також працювала в дитячому садку. Нині вона без роботи, а чоловік влаштувався на роботу вахтовим методом у Черкасах.
Ситуація в нас завжди була нестабільна, а в лютому ще більше загострилася. До того ж, у Бахмуті почалися сильні обстріли. Дуже страшно було. Не було ні хліба, ні води, дуже тяжко було купити продукти, стояли величезні черги, давали буханку хліба в руки, сіль по пів кіла в руки. Зараз вже привозять гуманітарку, а тоді не було, – розповідає вона.
Під час обстрілів подружжя Прісіків у підвал не ховалося.
З 2014-го року ми розуміли, що немає сенсу ховатися у погріб. Тому що від уламкових пошкоджень він захистить, а якщо пряме влучання – немає сенсу. Тому що тоді можуть і не знайти. В мене от родичі під Бахмутом, пряме в погріб – і нікого нема. Тому ми з чоловіком вирішили, якщо і будемо ховатися, то в нас дуже товсті стіни, ми визначилися, в якому проміжку сидітимемо і де більш безпечно.
Жінка говорить, що у 2014-році їй було важче зрозуміти, яка насправді позиція у її знайомих. І це тиснуло морально.
В 14-му ще було страшніше, бо ти не знав, хто біля тебе сусід, яку позицію він займає – він за Україну чи проти своєї країни і тому було ще тяжче. А зараз все більш визначено і ти більш ясно бачиш картину.
Із Донеччини родина виїхала у квітні. Мешкали по селах на Кіровоградщині, аж поки не опинилися в обласному центрі.
Обидві родини нині орендують кімнати у гуртожитку товариства незрячих у Кропивницькому. Тут мешкають учасники товариства з інших міст та переселенці. Людей забезпечили необхідними меблями та технікою, посудом, постіллю.
Тридцять п’ять людей зараз тут мешкають, із них 29 переселенців. Є три кімнати вільні, одна – це прохідна кімната. Планую, щоб туди заїхала сім’я із трьох-чотирьох чоловік, ну і одна кімната там – скільки буде, стільки буде,– коментує директор підприємства товариства незрячих Вадим Савченко.
Попри те, що двічі постраждали від війни, і Алла, і Оксана хочуть повернутися на Донеччину.
Там дім, ми там себе краще почуваємо, звісно, ми хочемо повернутися, – говорить Алла Зозуля.
Додому в будь-якому випадку хочеться, – додає Оксана Прісік.
Вони говорять, що чимало їхніх знайомих лишається на Донеччині, оскільки не має грошей виїхати на мирну територію. Деякі мають проблеми зі здоров'ям. У селах люди тримають господарство і не знають, куди подіти худобу, а кинути напризволяще живих істот не можуть.
Головне сьогодні
