Про війну, Європу і “нормальних росіян”

З початком Майдану я думав, що головна проблема України – в Януковичі, а виявилося, що це зовсім не так. Головна проблема України – це Росія.

Людям властиво помилятися. До недавнього часу я навіть й не міг подумати, що два моїх переконання, тоді начебто цілком певних, будуть помилковими. По-перше, з початком Майдану я думав, що головна проблема України – в Януковичі, а виявилося, що це зовсім не так. Головна проблема України – це Росія. Друге моє переконання, яке зазнало повного краху полягає у тому, що років три-чотири тому за чашкою кави із своїм другом я сказав, що навряд чи нам за наше життя доведеться бути свідками російсько-української війни. І ось тепер, йдучи кожного дня на роботу позв Ковалівський парк і Театральну полощу міста, де прощаються з жертвами цієї війни, я розумію, що тоді дуже помилявся.

Воєнне захоплення Києва не входить у плани Путіна. Він хоче максимально обкраяти й ослабити Україну, вичерпавши її господарські та воєнні ресурси. Тоді вона сама впаде в російські обійми, як гнилий плід із дерева.

Коли ми зараз говоримо про російсько-українську війну, нам на думку спадають образи й епізоди з останньої великої війни – 1939-1945 років. Путіна ми порівнюємо з Гітлером, захоплення Криму – з анексією німцями Судетських земель, битву за Донбас – з обороною Польщі 1939 року. Дійсно, порівнянь багато і частково вони справедливі. Частково, бо нинішня війна якщо й нагадує Другу світову, то лише у плані якихось образів, але аж ніяк не характером. Остання світова війна була війною на повне знищення, наша – є війною на виснаження. Ну погодьтесь, важко уявити, як Сталін улітку 1941 року дзвонить Гітлеру й просить його дати коридор для виходу своїх полонених. Або ж Муссоліні організовує зустріч того ж Гітлера і того ж Сталіна, щоб обговорити умови перемир’я. Щось подібне донедавна відбувалося на Сході України.

Ніхто не знає, що робиться в голові Путіна. Може, він і сам цього чітко не знає. Як у кожного “генія прагматизму”, плани в нього змінюються, залежно від обставин.

Та зрозуміло одне - він не хоче захопити чи знищити Україну. Коли він хвалиться, що може за два тижні дійти до Києва, але цього не робить, то має рацію. Не тому, що справді може дійти до столиці за тижні – а тому, що воєнне захоплення Києва не входить у його плани. Він хоче максимально обкраяти й ослабити Україну, вичерпавши її господарські та воєнні ресурси. Тоді вона сама впаде в російські обійми, як гнилий плід із дерева.

Бойові дії, їх припинення, а потім знову відновлення, малосенсовні переговори й ненадійні перемир’я – це засоби затягування конфлікту. Навіть більше: затягуючи війну, ти змушуєш противника поступово забувати, заради чого це все почалося. Чим довше триває війна, тим далі у тінь відходить Євромайдан, революція Гідності. У такому світлі дії російської влади мають характер контрреволюції.

До європейської Росії від путінської – приблизно та сама віддаль, що й від гітлерівської Німеччини до нинішньої.

Та, знаєте, найбільша наша проблема — це зовсім не російська влада, а скоріше російський народ. Цілком можна погодитися зі словами колишнього міністра Грузії з координації економічних реформ Кахи Бендукідзе, що росіяни й до сьогодні не позбулися імперського світогляду. Звичайно, що не всі. Російський соціолог Борис Дубін колись сказав, що в Росії адекватних людей приблизно 15 відсотків. Разом на всю Росію їх виходить мільйонів 20. Якраз достатньо на європейську державу середнього розміру, у якій цілком можна жити і з якою без ризику для життя можна сусідити. Але він також сказав, що до такої Росії від путінської – приблизно та сама віддаль, що й від гітлерівської Німеччини до нинішньої. Проте українці переконані, що колись вона цей шлях подолає.

І зовсім не через те, що нас турбує доля росіян. Просто історично склалося так, що наш успіх, а тепер і мир, в Україні залежить від того, що відбувається на землях нашої північно-східної сусідки. Тому ми з нетерпінням і чекаємо, коли ж там, у Москві скинуть Путіна, проведуть демократичні реформ, і найголовніше - нарешті забудуть, що існує на світі така держава, як Україна! Але, мабуть, цього не станеться ніколи. Це дуже великий виклик перед невеликою частиною “нормальних” росіян.

Чи готові українці, за новими президентськими законами, сплачувати податки на відбудову і утримання сходу України, контрольованого Москвою, і жити поруч із народною міліцією з колишніх диверсантів заради уявної територіальної цілісності держави?

Так само великим викликом є те, чи готові українці, за новими президентськими законами, сплачувати податки на відбудову і утримання сходу України, контрольованого Москвою, і жити поруч із народною міліцією з колишніх диверсантів заради уявної територіальної цілісності держави. Але, ще більшим питанням є те, чи матиме така Україна європейське майбутнє? Я думаю, відповідь очевидна. Разом з тим, Україна немає іншого вибору, ніж домовлятися. При всій повазі до наших Збройних Сил, вони не в змозі довго протистояти Росії. Українська армія б’ється гідно, і наші втрати не більші за російські, але, одна річ втратити п’яти танків, коли маєш їх 500, а інша – коли їх усього 50. Коли йдеться про військову техніку, Україна, на відміну від Росії, вишкрібає її з дна.

ЄС стосовно російсько-українського конфлікту, від його самого початку, вибрав принцип - “поганий мир, краще хорошої війни”.

Є ще одна причина, чому треба домовлятись. Це політика Європейського Союзу. Попри його заяви відчувається, що європейці не хочуть війни, що ця війна для них чужа. Якби вони були впевнені, що конфлікт не перекинеться на їхні країни, то здали б нас.

Та вони – не впевнені. Якщо прецедент з Україною проковтнуть, то процес піде далі. Польща це гостро відчуває, як країни Прибалтики, бо вони були під російським пануванням. Тому й б’ють на сполох: якщо здамо Україну – наступні будемо ми. Але, політика є політикою. Тепер вже видно, що ЄС стосовно російсько-українського конфлікту, від його самого початку, вибрав принцип - “поганий мир, краще хорошої війни”. І як тут не провести аналогії з політикою “умиротворення агресора” (30-ті роки ХХ ст.), коли Гітлер хотів війни, а лідери європейських країн садили його за стіл переговорів, перед тим віддавши йому Чехословаччину. Путін, як і Гітлер чітко це розуміє, і напевно, у глибині душі, сподівається, що йому віддадуть Україну. Не знаю, як буде далі, але наразі він вже має Крим.

Власне, зараз вирішується питання, хто головний у світі. Фактично, Москва кидає виклик Америці.

Історія свідчить, що для України Західна Європа - зовсім не надійний союзник. Україна не дочекалася підтримки (до речі, також у боротьбі з Росією, тільки більшовицькою) європейських країн у 1917-1920-х роках, не дочекається вона, мабуть, і зараз. Тут я маю на увазі реальну військову допомогу, а не якісь туманні санкції. Таку допомогу ми можемо отримати від США. Власне, зараз вирішується питання, хто головний у світі. Фактично, Москва кидає виклик Америці. Остання морально до цього була не готова, але з кожним тижнем звикає до думки, що має долучитися до конфлікту з Росією. Американці – нація агресивна, яка звикла воювати. Вони, як і росіяни, – імперіалісти. Багато народів їх звинувачують за те, що вони зробили в Іраку. Але, для українців головне інше. У політиці Вашингтона Україна як самостійна одиниця на геополітичній карті світу є, а в стратегії Кремля – ні.

Якщо наша революція робилася заради модернізації України, то не треба забувати, що війна – це один із найбільших модернізаційних факторів. Треба тільки змінити кут зору на війну – не лише як на загрозу, але й як на шанс.

Крім всього іншого, російсько-українська війна краде в України шанс на майбутнє. Парадоксально, але революція в Україні не принесла революційних змін, бо важко одночасно воювати і робити ці зміни. Важко, але не неможливо. Маємо приклади з історії, коли реформи проводили у військовий час. Маємо приклад Ізраїлю - держави яка стала успішною, постійно воюючи. Якщо наша революція робилася заради модернізації України, то не треба забувати, що війна – це один із найбільших модернізаційних факторів. Треба тільки змінити кут зору на війну – не лише як на загрозу, але й як на шанс. Це не має нічого спільного з мілітаризмом: не ми починали цю війну, і, боюся, не нам її закінчувати. Але в наших силах скористатися нею для побудови нової України…