Без водопроводу, каналізації та газу: як живуть у селищі-привиді на Кіровоградщині (ФОТОРЕПОРТАЖ)

  • Лілія Кочерга
  • watch_later 8 жовтня 2021, 10:45

Без водопроводу, каналізації, газу, опалення та транспортного сполучення живуть люди у так званому селищі Цукроварів на Кіровоградщині. Офіційно селище Цукровий завод входить до складу села Липняжка Добровеличківської громади. Тож на карті Цуковарів не існує, як немає і життя у цьому населеному пункті. Нині з трьох тисяч тут лишилося менше сотні людей. А близько 20 років тому, завдяки потужному цукровому заводу, селище процвітало і вважалося перспективним. Працювали на заводі близько півтори тисячі робітників. Сюди з’їжджалися з усього СРСР, адже заводчанам надавали комфортне житло та платили добру зарплату. Наразі й завод, і всю інфраструктуру знищили і розграбували. Будинки дивляться на світ вибитими шибками, а вулиці поросли бур’яном. Ці апокаліптичні картини тепер можуть привабити хіба що туристів та кіношників. Tyтeшня iнфрaстрyктyрa в такому плачевному стaнi, щo сaмe в Цукроварах знiмaли художній фiльм прo Ілoвaйськy трaгeдiю. Про несправджені надії та несолодке життя жителів селища із солодкою назвою, читайте у матеріалі Точки доступу.

Селище-привид, якого немає на карті, за сотню з хвостиком кілометрів від Кропивницького. Заїхавши в Липняжку, до складу якої входить селище Цукровий завод, зустрічаємо літнього чоловіка. Представлятися і фотографуватися він не бажає. Розповідає, що живе в Цукроварах з 1978 року, відколи розпочалося будівництво заводу, де і сам працював. Раніше, згадує, в селищі було шумно і гамірно. Тепер все інакше.

Вже нас і знімали, і фотографували, але нічого не виходить, –  говорить він. – Нікого не залишилося, окрім старих. Оце я пройдуся туди, потім назад, за годину можу і не зустріти нікого. Лише продавців магазину.

Цукровий завод

Директорка Липнязького краєзнавчого музею Ольга Голоцван пише книгу про селище Цукроварів. За її інформацією, цукровий завод у селі Липняжка почали будувати в 1978 році. Відтоді почалася історія колись квітучого селища, яке сьогодні нагадує Прип'ять. На будівництві працювали тисячі будівельників, спеціалістів цукроваріння, різноробочих. Сучасне обладнання завезли з Польщі, його установкою також займалися поляки. У 1986 році цукровий завод виробив перший цукор. Цю подію святкували всім селищем. 

Ольга Голоцван

Підприємство переробляло шість тисяч тонн цукрового буряка на добу. Були часи, коли від заводу один за одним відходили залізничні вагони, вщерть завантажені цукром. Цукрових заводів такого рівня в тодішньому СРСР було всього три. Завод у Цукроварах, підкреслює Ольга Голоцван, був найпотужнішим. Також на заводі працювали карамельний і меблевий цехи, тут виробляли шлакоблок, вели підсобне господарство, вирощували в теплиці квіти й овочі. На території працювали магазини, їдальня, фельдшерський пункт, пожежне ДЕПО та СТО.

Інфраструктура

Сотні працівників із різних куточків Радянського Союзу приїхали в Цукровари і працювати, і жити. Для них поряд із заводом збудували молодіжне селище. Звели житлові п’ятиповерхові будинки, дитячий садок на 12 груп, будинок культури та триповерхову школу №2. До того ж у населеному пункті працював готель. Тепер з інфраструктури – лише маленький магазин.

Школу урочисто відкрили 9 жовтня 1985 року. Перші два роки заклад був восьмирічним, тут було десять класів і працювали 18 вчителів. З кожним роком дітей ставало більше, тож із 1987 року школа стала середньою. Близько десяти останніх років будівля закрита. Дитячого щебету більше не чутно. Багаторічні квіти, за якими доглядали школярі, нині радують цвітінням лише шкільного сторожа.

Діти почали переходити в іншу школу, коли завод зупинив роботу і будівля перестала опалюватися. Це було дуже важко, оскільки звикли до друзів, вчителів. Мій син довго просився лишитися навчатися тут, але я цього дозволити не могла, адже в приміщенні було дуже холодно. Школу тодішня депутатська каденція вирішила законсервувати, щоб пізніше відкрити тут будинок для літніх людей, можливо, знайшовся б інвестор. Проте, тільки-но ми передали її на збереження, метал почали вирізати, багато майна вивезли, – каже Ольга Голоцван.

На вході до школи зберігся напис кольоровими буквами "Ласкаво просимо". У класах – парти, стільці, стенди, баян, портрет Шевченка, театральні костюми… Біля дверей їдальні – дитячі малюнки у файлах, пластикові рукомийники. 

Громада використовує лише один із класів – під час виборів тут облаштовують дільницю. Останнього разу на вибори прийшли близько 200 людей, оскільки зареєстровані в селищі 700. Вибори в селищі за свято – інших причин зібратися немає.

Я навчалася в цій школі з третього до дев’ятого класу. Ми приїхали сюди в 1986 році, мої батьки працювали на цукровому заводі. Селище було шумним, багато було дітей. Сюди переважно приїжджали молоді сімейні люди від 25 до 40 років. Школа була переповнена – близько 600 учнів, в коридорах не можна було розминутися. Біля кожного будинку були дитячі майданчики, заповнені дітьми, вирувало життя на повну силу, – згадує заступниця селищного голови Добровеличківської селищної ради Анжела Петрова.

Житлові будинки

Для заводчан у Цукроварах збудували 920 квартир. Квартири, розповідає Ольга Голоцван, були світлими, комфортними, з усіма зручностями. 

Жінка з тугою згадує, як разом із сім’єю переїхали в новеньку трикімнатну квартиру. Відремонтували частину приміщення, замовили дорогий кахель, а однієї зимової ночі вона прокинулася від холоду – через проблеми на заводі у селищі відключили централізоване теплопостачання. Людей при цьому не попередили. Керівництво до останнього сподівалося, що питання вдасться вирішити. Тому сім'я Ольги Голоцван прожила в новій оселі лише рік та переїхала в приватний будинок. У залишеній квартирі жінка не була 20 років. Каже, не могла себе пересилити, адже знала, що побачить тут руїни. Колишнє щасливе життя у цих стінах вона часто бачить уві сні: 

І начебто ми там живем, і є вода, і є все…

Зараз понад 800 квартир у селищі пустують. Через безробіття люди залишили домівки. Подекуди на весь будинок заселена лише одна квартира. Мародери вибили у пустих квартирах шибки й двері, забрали майно, яке залишили власники. В оселях немає теплопостачання, люди змушені опалювати житла дровами. Водопостачання немає, тож воду носять з криниць. З усіх благ цивілізації є лише електрика. Будинки не ремонтують, вони не на балансі селищної ради.

Оце отак і живемо, – відмахується від інтерв’ю місцева жителька, рубаючи дрова біля багатоповерхівки. – Що тут розказувати? Самі все бачите.

Каналізація також не працює.

Молодші носять далі, а я не здужаю, – виправдовується 70-річна пані Тетяна, виливаючи непотріб просто під один із будинків із чорними вікнами.

Тетяна

Питаю її, чому не поїхала з Цукроварів, а роками живе в нелюдських умовах.

Щоб купити квартиру, треба були гроші, а в нас не було. Як виживали після того, як завод став – буряки сапали, соняшник в колгоспі, – говорить жінка.

У місцевого керівництва була ідея відремонтувати один із будинків та підвести до нього комунікації, аби жителям Цукроварів жилося більш комфортно. Але стикнулися з тим, що залишені квартири приватизовані, а їхні власники роз’їхалися, не лишивши контактів. Тож це житло ні купити, ні продати.

Пам’ятаю, як тяжко було прощатися, коли люди звідси їхали, адже заводчани були як одна велика родина. Ми розуміли, що ніколи вже не побачимося. Спілкуємося нині мало, у кожного своє життя, та й сенсу вже немає, коли розумієш, що вже ніколи цих людей не побачиш, – говорить Ольга Голоцван і не може стримати сліз, пояснює: з цими людьми, у селищі Цукроварів пройшли її найкращі роки.

Початок кінця

У 1992 році держава "відпустила" на все ціни, але регулювала вартість цукру, – пояснює директорка музею. Тоді подорожчав мазут, на якому працював цукровий завод.

Собівартість буряка виросла, а ціну на цукор держава твердо "відпускати" не хотіла. Так протягнули зовсім недовго і поступово стали боржниками господарств за буряк. Борги росли, підприємство зупинило свою роботу, а в грудні 1997 року цукровий завод вже не міг давати тепло для опалення селища, – згадує жінка.

Оскільки завод мав свої посівні площі буряка, вдалося заготовити 200 тонн. Але мазут цукровари недоотримали. Весь колектив вручну вантажив буряк для відправки в Новоукраїнку для переробки, аби він не згнив. Ольга Голоцван говорить, що цукровий завод дійсно не мав перспектив: через кліматичні зміни цукровий буряк вже не давав добрих врожаїв. Але якби завод вчасно перепрофілювали, селище можна було б врятувати.

Банкрути

За словами Ольги Голоцван, у 2000 році подали документи на оголошення підприємства банкротом. За рік Арбітражний суд Кіровоградської області виніс рішення про призначення арбітражного керуючого та проведення санації ОАО, на що відводилося 12 місяців. Знайшовся інвестор – "Нафтогазтрейд ЛТД". Розробили та погодили план проведення санації заводу. План передбачав продаж майна цілісного майнового комплексу за ціною, не нижчою від експертної оцінки, та виплату боргів із заробітної плати. Підприємство "Нафтогазтрейд" не витримало більше двох сезонів та почало продаж майна заводу. Потому заводчани самостійно шукали інвестора, знаходилися охочі з Росії та Англії, але їхні ініціативи держава не підтримала. Люди до останнього сподівалися, що завод працюватиме. Писали листи до керівництва країни та політиків, проте допомоги так і не дочекалися. Під час продажу майнового комплексу заводу виявилося, що вся заводська технічна документація дивним чином загублена. Промислові об’єкти приватизували та продали, а соціальні об’єкти колективного користування – автодорогу, залізничну гілку, очисні споруди, пожежне ДЕПО з двома автомобілями залишили в державній власності.

Залишилася значна зарплатна заборгованість перед колективом заводу, – говорить Ольга Голоцван, – гроші так і не віддали, дехто пішов у кращі світи, так і не дочекавшись розрахунку. Ні цукру не було, щоб розрахуватися, нічого.

У 2003 році підприємство продали для розбору. Спочатку вирізали дороговартісне обладнання, що можна було використати на інших цукрових заводах, а потім вже дійшли до металу, розібрали будівлі, плити… Майно вантажили на фури і вивозили. Нині залишився лише майданчик, порослий чагарниками, з рештками бетону в землі.

Територія колишнього цукрового заводу

Сьогодення

Жителі Цукроварів, що масово виїхали на заробітки, не повернулися. Селище опустіло. Із трьох тисяч жителів тут нині мешкає менше сотні. Здебільшого це пенсіонери. До слова, аби зняти пенсію з картки, їм щоразу треба їхати приблизно за десять кілометрів у Добровеличківку, оскільки ближче банкомату немає. Там же і найближча лікарня. Їхати треба власним транспортом або ж іти на автобусну зупинку в сусіднє село за два кілометри.

Місцевого жителя Анатолія зустрічаємо біля одного з будинків. Чоловік розповідає, що щойно приїхав з рибалки. 

Так і виживаємо, – розводить руками і посміхається, – зате природа в селищі прегарна. Ви до нас оце вже, мабуть, п’яті приїхали, зірок бачимо. Хочете, квартиру вам подаруємо? Коли день народження?

Анатолій

Чоловік розповідає, що досі в Цукроварах орудують мародери, хоча, по суті, красти вже нічого.

Вночі гупають у квартири – перевіряють, чи є там хтось. Вирізають каналізації, які вціліли, на метал здають, – говорить він.

Примарна надія

Земельна ділянка, яка колись була територією заводу, належить нині Добровеличківській селищній раді. Але після демонтажу заводу, вона потребує відновлення.

Земельна ділянка –  це 75 гектарів, які знаходяться під житловими будинками, та 90 гектарів під колишнім цукровим заводом. Це наразі землі промисловості. Ділянка належить селищній раді, яка може нею розпоряджатися. Ми шукаємо інвестора, але зараз немає охочих зайняти цю земельну ділянку та налагодити якесь виробництво в селищі, аби надати людям робочі місця, –  говорить Анжела Петрова.

Анжела Петрова впевнена, що якби в Цукроварах була робота, частина людей повернулася б.

Зараз дуже складно придбати житло і багато з цих людей не мають власного дому, – пояснює вона.

До слова, нині у Цукроварах квартиру можна купити за 100-200 доларів, найдорожча – 500. Але поки охочих немає, приїжджають у селище хіба що туристи-сталкери, аби на власні очі побачити моторошні картини селища, яке зникає.

Текст: Лілія Кочерга

Фото: Олександр Козловський

Читайте також: На Кіpовогpадщині гіpники уpанових шахт заявили пpо готовність знову виходити на акції пpотесту