27 березня 2023, 19:00
Коли діти йдуть до школи чи садочка, то займають всю вулицю – жартує мама Оксана Дівніч. 11 квітня буде рік, як її будинок сімейного типу переїхав із міста Добропілля Донецької області у село Вишняківка, що за 20 кілометрів від Кропивницького.
У нашу область жінка приїхала з вісьмома дітьми. До життя в селі звикли, але дуже сумують за домом. І за татком, який залишився в територіальній обороні захищати місто.
Про те, як повномасштабна війна змінила їхнє життя – родина розповіла Точці доступу.
Великий двоповерховий будинок, у якому живуть вихованці Оксани Дівніч, увесь засипаний іграшками на будь-який смак: поні, машинки, розмальовки, ляльки. На стільці мирно спить кіт, якого не так давно врятувала та виходила 15-річна Олександра – рідна донька Оксани. Назвали його Барсик.
Поки діти гуляють, за ними весело бігає песик Каспер. Він – ще один важливий член родини, який разом із усіма евакуювався з Донеччини.
Песик родини Каспер
У цей будинок пані Оксана приїхала з вісьмома дітьми. Пізніше 18-річний вихованець Михайло вступив в училище та переїхав. А його молодша сестра, 17-річна Валерія, вступила в олександрійський коледж на спеціальність "Фізкультура та спорт".
Оксана Дівніч та Михайло. Фото з власного архіву жінки
Дівчина має багато спортивних нагород, тож на неї чекали у вищому училищі олімпійського резерву імені Бубки в Бахмуті. Але не так сталося, як хотілося.
Валерія на змаганнях
15-річний Віктор – третій та наймолодший із перших вихованців Оксани, хто ще живе в її будинку сімейного типу. Саме він із усіх дітей найбільше адаптувався на новому місці. Йому полюбилася Кіровоградщина, тож після школи планує вступати у кропивницький коледж на автомеханіка.
Віктор ремонтує свій скутер
Також у вихованні – сестрички 14-річна Поліна та 9-річна Тетяна, 5-річний Андрійко та найменший – дворічний Сашко. Він у родині з’явився перед самим виїздом із Донеччини: медперсоналу лікарні було важко евакуюватися з маленькою дитиною. Тому вирішили влаштувати його в будинок Оксани, розповіла вона.
Сашко на велосипеді, праворуч – Тетяна, ліворуч – Євген
Коли родина вже переїхала у Вишняківку – доєдналися ще двоє: брати 11-річний Євген та 9-річний Ілля.
У лютому 2022 року ми повинні були знайомитися із хлопчиками в нашому Добропіллі. Та не встигли, бо вже 24-го їх вивезли в евакуацію. Дітей розлучили. Тоді не влаштовували у сім’ї, бо не знали, чого чекати. У грудні 2022 я змогла їх тільки забрати, і ми вже всі разом зістріли Новий рік.
Євген, Ілля та Оксана. Фото з особистого архіву жінки
Зараз в будинку панують веселі та рутинні будні: школа, гуртки, пустощі. Але всі сумують за домом.
У нас було таке щасливе життя, – згадує пані Оксана про дні до повномасштабної війни.
Будинок сімейного типу пані Оксана разом із чоловіком створила у 2016 році. Хотіли раніше, але російська агресія 2014-року додала сумнівів: чи варто це робити зараз.
Та коли стало спокійніше – наважились. У місцевій недільній школі жінка працювала з дітьми з притулків. І, каже, завжди хотіла якось допомогти, зробити щось більше.
Підштовхнули соціальні служби. Казали: ви ж колись хотіли, подавайте документи. Я сказала, приїдьте та подивіться, як ми живемо. Може якісь зауваження будуть. Вони зайшли такі щасливі. Кажуть: тут двоповерхове ліжко буде, й тут. Так у мене повірили, – згадала жінка.
Пара вже виховувала трьох своїх дітей, двоє з них створили сім’ї та живуть окремо. Спершу, було важко їх мирити з вихованцями, згадує жінка. Було все: і ревнощі, і непорозуміння, і образи. Але з часом все це минулося: прийшли спокій та дружба.
Поліна та Андрій
З самого дитинства я з Вітьою, – розказала його однолітка Олександра. – Ми посваримося і через 15 хвилин вже й забули про це. Але коли з’явилися чотири дитини одразу, я така: ЩО? Потім прийшли дві дівчинки – Поліна та Таня, я вже якось потепліше це сприйняла.
Тетянка виглядає на двір
Прийомні діти між собою добре ладнали, бо вони багато чого пережили. Розуміють, що треба підтримувати один одного, бо знають, що це таке. Старші дуже піклуються про менших, – розповіла пані Оксана.
Коли так багато людей під одним дахом, і кожен має свої смаки, переконання та характери – це важко. Але кожного дня родина вчилася розуміти один одного та знаходити компроміси. Буває: збираються разом, щоб обговорити якусь проблему чи ситуацію.
Я розумію їх: вони зраджені рідними людьми. Нам треба і вибачати один одного, і розумітися. Нам треба жити. Ми об'єдналися, – сказала мати.
Зрештою – будинок сімейного типу став великою та дружньою родиною, яка вела своє спокійне та щасливе життя...
Фото родини Оксани до повномасштабного вторгнення
...до 24 лютого 2022 року.
Вибухи, сирена, страх, невідомість. Росія розгорнула широкомасштабне вторгнення в Україну. Оксана разом із дітьми облаштовували підвал. Репетирували, що будуть робити в разі прильотів, боїв чи висадки ворожого десанту.
Було дуже страшно. Особливо за дівчат, – згадала жінка.
Щодня було чутно вибухи. Люди рятувалися з прифронтових сіл та міст. Думала про це й пані Оксана, проте не знала, як саме. Їхати з вісьмома дітьми евакуаційним потягом було б незручно. Особливо з малим Сашком та Андрійком, який має інвалідність.
Родина перечікує обстріли у підвалі
Також не хотілося розлучатися із чоловіком, який з перших днів вторгнення пішов у тероборону Добропілля.
Він ще з 2014 року одразу сказав, що не виїде: "Ви мене маєте зрозуміти. А з вами буде все добре". Діти мене втішали, що навіть якби він поїхав із нами, все одно подумки був би там, – розповіла Оксана.
Щодня сім'я виходить із батьком на відеозв’язок. Два рази він навіть приїжджав, але геть не на довго.
Чоловік Оксани під час поїздки додому
Він все життя пропрацював шахтарем. Ми разом прожили 33 роки. Я вийшла за нього заміж у свій день народження. Було таке життя, що живи та радій. Але війна внесла свої корективи, – стримує сльози жінка.
Спершу Оксана не знала, куди евакуюватися. Та потім її друзі знайшли на просторі інтернету будинок на Кіровоградщині у селі Вишняківка. Його власники нині за кордоном, тож погодились прихистити велику родину у своєму домі.
Я пропонувала гроші за проживання – вони на відріз відмовляються. Їхня мама у Другу світову так само намучилася з трьома донечками в евакуації. Вони розуміють.
Їхали до села вісім годин майже без зупинок. Найняли маршрутку, платили тільки за бензин. Оксана була впевнена, що вже за місяць вони повернуться, тож взяли лише необхідне. Дітям дозволила взяти із собою по одній іграшці. Маленька Тетянка й досі не розлучається зі своєю лялькою.
Тетяна із лялькою, яку привезла із собою
Прийняли родину дуже привітно: сусіди натопили дім та наробили вареників. Але, зрештою, обживатися було складно.
Було дуже холодно, – згадує про перші дні в селі Олександра. – Каспер скулив. Він у нас доволі таки емоційний хлопчик, переживав. Крісло, на якому ми спали, було дуже тверде. Я не звикла, у мене було м’яке ліжечко. Подушок у нас не було, і ми підкладали куртки під голову. Так може пів місяця жили, поки не оговталися та не поїхали в місто на закупи.
За день спалювали 9 мішків дрів, не могли зігрітися, – розповідає Оксана.
День за днем приходило розуміння, що війна не скінчиться швидко, тож треба облаштовуватись тут. Допомагали сусіди й благодійні організації. І хоча умови життя стали комфортними, психологічно було важко пережити цей переїзд.
Мені хотілося, щоб діти швидше призвичаїлися. Бо вони страждали: і в школі, і на вулиці. Якось ми прийшли з Андрійком на дитячий майданчик, він розглядав жучків. Їхали повз дівчата, десь третього класу, та привіталися із ними. Позаду їхав хлопчик такого ж віку й каже їм голосно: а ви знаєте, що він “дитдомівський”?
Ми не тільки навчаємося читати і писати. Нам треба вижити з нашим статусом. Вижити серед людей, які не розуміють, – константувала жінка.
Оксана Дівніч
Через блекаути Олександрі довелося покинути заняття з музики. А Євгену, через обмеження займатися спортом, немає цікавих занять в селі.
Та попри все Оксана каже – скаржитися немає на що. Замість старих, діти знайшли собі нові хобі: Поліна дистанційно вчить англійську й корейську мови, відвідує заняття з волейболу, Тетяна продовжує малювати, Віктор та Ілля – ходять на футбол, Олександра готується до вступу в Донецький державний університет внутрішніх справ, але тут знайшла собі ще одне цікаве хобі – робить ескізи татуювань.
Олександра з Каспером
Поруч знайшлися люди, які підтримують та допомагають.
Нам тут дуже добре допомагають, і ми нічого не потребуємо. Але дуже хочемо повернутися додому. Сумуємо, – розповіла Оксана.
Головне фото: Точка доступу
Читайте також: Допомога вчителів-предметників та ІТ-гуртки: у Кропивницькому школярів запрошують в Цифровий освітній центр
Головне сьогодні
