Понад три роки чекала сина з невідомості війни кропивничанка Валентина Непоменко. Шукала єдину дитину серед живих і мертвих. Пройшовши власне пекло, стала опорою для сотні рідних армійців. Допомагає у пошуках зниклих, з оформленням документів, підтримує морально. Історію родини записала журналістка Точки доступу Лілія Кочерга.
Це він прийшов з АТО, 16-й рік. Вдома сфотографувався. А це вже у Боровському, з собакою їхньою. Я по цій собачці багатьох його побратимів знайшла у соцмережах, вона всюди однакова. А це вже допит у колонії, я зробила скриншот.
В очікуванні сина Валентина Непоменко відремонтувала для нього старий будинок у своєму дворі. Мріє, що після повернення 32-річний чоловік одружиться та стане татом. Тож підготувала для молодої сім’ї окреме житло.
У дворі – улюблені квіти Андрія. На стінах у вітальні – його фотографії. Ця – зроблена у березні 22-го. Відтоді мати з сином не бачилися.
Розповідає, коли почалася повномасштабна війна, син не ховався, а одним із перших пішов у військкомат, тим більше, був в особливому резерві. Морально був до цього готовий. Ще під час АТО говорив рідним, що все це так просто не закінчиться.
І першого йому подзвонили – з речами за годину. Тільки покупався, каже: "Мам, як відчував". І вже рюкзак у нього зібраний. Я кажу, Андрюша, давай сфотографуємося. Знаєте, і в армію проводжала, і в АТО проводжала, він обняв і пішов. Кажу, синок, з потягу помахаєш мені, як сядеш. Ні, він піде на іншу сторону – не виносить довгих прощань.
А менш як за два місяці піхотинець 57-ї бригади потрапив у полон. Сталося це поблизу Новотошківки на Луганщині. Розповідав матері, там було пекло – вороги обстрілювали українців без упину й з усіх видів зброї. Три місяці мати шукала єдину дитину серед живих і мертвих. Аж поки не побачила в російському пабліку відео його допиту.
Закидали їхній підвал гранатами, оглушили, хто загинув, контузія – так і потрапив у полон. В АТО він був командиром міномета. Коли потрапив у полон, з військовим квитком, з телефоном – вони зразу усе побачили. Я побачила це відео, коли більш-менш ходити почала після лікарні, я довго лікувалася, інсульт у мене був.
Чекати, склавши руки, жінка не могла. Спільно з рідними зниклих безвісти та полонених заснувала громадську організацію. Нині вона об’єднує сотню людей з усієї України.
Мета – знайти і повернути. Допомогти хлопцям і, можливо, мати якийсь вплив на міжнародний Червоний Хрест. І акції організовуємо разом всі, зустрічі – разом, в усі структури – разом. Всюди разом. Не дай Боже, у нас збіг ДНК – разом їдемо – ховаємо героя. Повертаються захисники – разом зустрічаємо.
Відчувала, ділиться мати, що у рамках великого обміну син повернеться. Так і сталося – під час третього етапу – 25 травня. Невдовзі після дзвінка з Координаційного штабу подзвонив і він сам. Говорив, що і не знає, що казати, що вже в Україні.
Нині Андрій Непоменко на реабілітації. Написав матері, що почувається добре. Вже і по відеозв’язку говорили, – розповідає Валентина Непоменко і ділиться – син подорослішав.
Ніс подряпаний. Скотчем замотували, кажу, це що – били? Каже, як летіли літаком, руки були в стяжках змотані і оце скотчем закручені вони.
Після повернення, додає пані Валентина, Андрій хоче вивчитись на історика, щоб розвінчувати радянські міфи, а ще планує допомагати їй в громадській діяльності. А сама жінка, переживши всі негаразди, мріє про онуків. Та вже готується зустрічати захисника вдома.
О, тут буде все – і пироги, і торти, та тут пів Кропивницького збіжиться обіймати його.
Читайте також: "Мамочка, це я, Ярик, мене обміняли". Три роки у полоні провів Ярослав Янушев з Кіровоградщини
Фото Олександра Козловського
Останні новини
