20 липня 2023, 10:00
Повномасштабна війна чіткіше розділила українців на тих, хто воює, та тих, хто в тилу. Поки одні роблять усе можливе, щоб вибити росіян з України, інші тримають економіку та розвивають престиж держави на міжнародному рівні. Робота всіх – потрібна та важлива. Але це різний досвід, який впливає на взаємопорозуміння один з одним.
Коли бійці повертаються у тил (у відпустку, на лікування чи через звільнення), їм може бути важко адаптуватися. Тож своє плече мають підставити рідні, близькі та навіть незнайомі люди.
Точка доступу розпитала психолога з Кропивницького Андрія Фоменка, як це зробити правильно. В інтерв’ю ви дізнаєтеся, як американський досвід показує важливість інтеграції ветеранів у мирне суспільство та чому військовим також потрібно вчитися розуміти цивільних.
Кризовий психолог Андрій Фоменко. Фото з особистої фейсбук-сторінки
Бойова медикиня з Кіровоградщини Тетяна Назаренко вже 9-й місяць рятує життя бійців у Бахмуті та в тому районі на Донеччині. Після восьми місяців служби на десять днів приїжджала в Кропивницький, щоб відсвяткувати День народження сина та побачитися з рідними.
Проте запланована відпустка пройшла не так, як очікувалося. По-перше, розповіла, у місті дуже шумно: кричать діти, грає музика, усюди метушня. По-друге, її телефон не замовкав від дзвінків та повідомлень від охочих побачитися.
Тетяна Назаренко на передовій. Фото: Тетяни Назаренко
Одного дня Тетяна разом із сином пішли в кафе та сіли на літнику. Каже, це була найбільша помилка: бо за цей час зустріли зо два десятки знайомих. Усі ставили однакові запитання: про війну.
Цивільні не розуміють, що робиться там. Я приїхала в місто й не хочу говорити про це. Питають, скільки людей врятувала, скільки вбила. Я стараюся забути те все. Тому що там реально пекло. Якби це питав військовий, він мене б зрозумів. Коли цивільний питає, ти просто зависаєш. Ти не хочеш це згадувати. Прожив день, цілий і слава Богу.
Інколи люди ставлять такі питання, які геть вибивають із колії, каже військова. "Коли закінчиться війна?", "Тобі що на війні ногу відірвало?", "А що там відбувається?". Все це доводиться вислуховувати бійцям.
Також чую багато думок “диванних” експертів, які краще знають, що відбувається і що треба робити.
Інше часте відчуття – наче українці забули про війну. Про це, наприклад, говорить в інтерв’ю для “The Village” військовослужбовець Сергій Величанський.
…дратує, коли люди вже розслабилися, забули, що в країні війна, й на блокпостах починають їздити по смузі для спецтранспорту. Коли ти їздиш у справах роти, і тобі треба відвезти речі прямо зараз, бо рота виходить на "нуль", а тут хтось перед самим блокпостом намагається в’їхати на смугу для спецтранспорту… Ти один раз комусь щось пояснюєш, другий. Але бачиш, що люди не розуміють. У них зараз немає війни. Їм здається, що блокпости – це вже якийсь рудимент.
Звісно, не всі відчувають те саме, що Тетяна та Сергій. Все залежить від багатьох факторів: скільки років людина воює, які події пережила, який має характер та особистість, розповів Андрій Фоменко.
Більшість хлопців, із якими я працюю, коли повертаються, кажуть: як же тут добре. Вони прямо кайфують від того. Вони раді, що їхні діти можуть ходити у секції, родини перебувають у затишку. Але, звісно, є й ті, хто доволі напружено сприймає мирне життя. Коли люди гучно себе поводять.
Не хотіти відповідати на нетактовні питання – це нормально. Але інколи у діючих військових або ветеранів чи ветеранок виникають проблеми із тим, щоб поділитися своїми переживаннями із родинами чи друзями.
Переїжджаючи з одного близького за досвідом соціального оточення в інше, може виникати напруження. Тому що люди в тилу мають своє життя, яке не вписується в ту картину, яку привіз військовий чи військова. Є ще напруження через постстресові стани. Є клубок почуттів. З одного боку, ти відчуваєш страх, злість, яка характерна для людини в умовах бойових дій. З іншого боку, втому, яка породжує образу: “Я втомлений, але тут люди не втомлені. Вони в більш комфортних умовах”. Порівняння себе з ними. В сукупності все це може створювати основу до комунікативних бар'єрів. А вже потім додається некоректність з боку оточення.
Заважає порозумітися й те, що людям у пострадянських країнах важко ділитися своїми почуттями й емоціями. Соромно визнати, що ти відчував страх, злість чи сум. Хоча це абсолютно нормальні емоції. Не існує поганих.
Тут треба з розумінням ставитися. У кожної людини є кімната персонального пекла. І про неї ніхто не хоче говорити. Виключення – це ті, хто перетворює це персональне пекло на новий досвід і рухається далі.
У нас є ненавченість говорити щиро. З іншого боку – не з усіма можна.
Ходити в ресторани чи бари, підтримувати благодійні концерти чи влаштовувати шопінг – нормально, якщо це покращує емоційний стан. Країна депресивних та зламаних людей точно не сприятиме перемозі, сказав кризовий психолог.
Але цивільним важливо попіклуватися, щоб дозвілля не завдало шкоди іншим людям. Публічні п’яні вечірки або святкування можуть засмутити військових або тих, хто втратив когось на війні.
Варто враховувати й те, наскільки доречною буде навіть якась благодійна подія. Якщо в громаді відбувається поховання бійців або загиблих внаслідок російських обстрілів, то гучні заходи будуть сприйматися негативно.
При розмові із військовими, що приїхали на лікування чи у відпустку, або є ветеранами чи ветеранками, не варто “лізти в душу” та питати про пережите на війні. Якщо людина захоче – сама про все розкаже. А як ні, не треба влаштовувати допит, радить психолог.
Найкращий варіант показати свою небайдужість до людини – спитати “Як ти?”.
Можна спитати загалом: “Як ти себе почуваєш?”. Чи нормально, чи комфортно йому або їй прямо зараз. Класно, якщо ми будемо орієнтуватися на те, що відбувається тут. А людина про те, що відбувалося там, прийде і сама скаже. Якщо захоче.
Є ситуації, коли військові діляться подробицями свого досвіду або думками, які можуть сильно вразити чи викликати змішані почуття. Кропивничанка Валентина Шаповал поділилася своєю історією.
Коли дівчина пила каву, до неї підсів хлопець у формі. Розповів, що воює на Донецькому напрямку, а нині проходить лікування після поранення в військовому госпіталі. Під час розмови він почав звинувачувати інших чоловіків, що вони не воюють, різко критикувати усю владу та сказав, що “коли хлопці повернуться, наведуть в країні лад”.
Я не знала, як себе поводити і що казати. З одного боку, я не погоджувалася з його думкою. З іншого – він ризикує своїм життям, щоб я могла вільно випити каву. Тож я не зазнала, що йому відповісти, – розповіла Валентина.
Коли ми чуємо подібні речі, ми маємо зрозуміти, що цій людині гірко та важко. Вона ще не знає, що робити зі своїми почуттями. Їй складно прийняти свої власні потрясіння, – пояснив Андрій Фоменко.
Психолог розповів, якщо ви відчуваєте ресурс підтримати людину і вашому життю та здоров’ю нічого не загрожує, ви можете вислухати. Не сперечатися, а просто розпитати детальніше, про що йдеться.
Можна прокоментувати. У цій ситуації спитати до прикладу: яким має бути світ? Яким ти бачиш новий порядок? Людина може зрозуміти, що цей її внутрішній монолог більше про відчуття і почуття, ніж про структуру та зміни.
Військовий із Кіровоградщини Роман із перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну від росіян. Нині воює на Запорізькому напрямку. Якось, розповів, коли був проїздом в Кременчуці, до нього підійшов чоловік і сказав: “Дякую”.
Я спершу не зрозумів і спитав: що дякую? Він сказав: просто дякую. І пішов.
Іншим разом, коли солдат був на навчанні у Рівному, зайшов з іншими військовими на заправку випити кави.
Нас було чоловік 7-8. Підійшла жінка і запропонувала оплатити наші напої. І спитала, можливо ми хочемо щось іще.
Люди не часто дякують. Але дуже приємно, коли це роблять, каже Роман.
Є й інша думка щодо цього. Військовослужбовець Сергій Величанський сказав, що інколи військові можуть почувати себе ніяково через це. Або відчути себе недостатньо героїчним, бо ж не брали участі у бойових діях безпосередньо.
Важливо подякувати так, щоб це не стало тригером, але тригери у всіх різні, тому це складне завдання. Важливо, щоб це не було формально. Бо колись запускали флешмоб "Завдяки тобі", коли ти прикладаєш руку до серця, якщо бачиш військового, але, як на мене, це не дуже працює. У великих містах дуже багато військових, і ти не знаєш, хто вони й за що їм дякувати. Або є військові, які ходять тут без форми. Або волонтери в камуфляжі.
Андрій Фоменко каже, що якщо ви відчуваєте в собі ресурс та потребу подякувати, то краще зробіть це.
Як будуть почуватися військові? Не можна узагальнювати, це різні люди з різним досвідом. Але, зрештою, цій людині, можливо, важливо буде це почути. Будь-яка ваша фраза може зіграти визначну роль, щоб допомогти відновитися.
Також психолог вважає, що краще висловити вдячність людині авансом, ніж взагалі не зробити цього.
Якщо ви вирішили подякувати військовослужбовцю, а він виявився працівником військкомату і не був на бойових точках, то немає гарантії, що він не буде там завтра. Можливо, він був на війні раніше. Але не треба перед цим питати, де він був і що робив. Це некоректно.
Висловити свою вдячність можна не тільки словами. Можна запропонувати свою допомогу, заплатити за чай чи влаштувати благодійну акцію на підтримку знайомого чи незнайомого бійця.
Не тільки цивільні мають робити все можливе, щоб допомогти адаптуватися військовим у тилу. Військові також мають прагнути інтегруватися в суспільство, каже психолог. Для цього треба вчитися чути та розуміти один одного.
Інколи військові кажуть: моя дружина мене не розуміє. Можемо поставити питання, наскільки військовий усвідомлює досвід цивільного? Як було дружині ховатися у бомбосховищах із дітьми, тягнути на собі родину, працювати та щодня переживати за життя чоловіка? Як було дітям рости фактично без батька? Всесвітня організація охорони здоров'я говорить про 10 мільйонів травмованих війною осіб. Одразу скажу, що це будуть далеко не тільки військові.
Повномасштабна війна “торкнулася” фактично всіх цивільних. Рятувальники розбирають завали після “прильотів” та розміновують деокуповані території. Поліцейські виїжджають на конфлікти навіть туди, де постійні обстріли. Лікарі роблять усе можливе, щоб врятувати життя. Волонтери намагаються закрити усі потреби армії і головне – доставити у найгарячіші точки.
Життя кожного українця під час повномасштабного вторгнення сповнене тривог, стресу та переживань. Жодне місто, селище чи село не є абсолютно безпечним. Звісно, в жодному разі не можна порівнювати отриманий довід військових та цивільних, але всім важливо порозумітися, щоб мати здорове та продуктивне суспільство після перемоги.
Андрій Фоменко розповів про досвід Америки, як вони пробували інтегрувати ветеранів В’єтнаму у мирне життя.
Вони бачили, що відбувається відокремлення ветеранських спільнот від загального суспільства. І спочатку це підтримувалося. Є група, де ветеран отримує належну підтримку. Цим користувалися психологи: вони об'єднували ці спільноти та намагалися створити комфортні моделі для спілкування людей зі спорідненим досвідом.
Але що вони помітили потім. Відокремлення цих спільнот має зворотний ефект: застрягання військового в тих подіях, які для нього були емоційно значимі.
Американці розуміють, що їм важливо включати ветерана у якісь соціальні проєкти. Їм важливо втягувати ветеранів у сферу професійних відносин. Відокремлюватися – непогано тільки на перших кроках.
Сьогодні на просторах інтернету є багато тренінгів, лекцій, вебінарів на тему спілкування із військовими. Можна відслідковувати програму органів місцевого самоврядування, волонтерських осередків чи громадських просторів, які також час від часу можуть влаштовувати щось подібне на цю тему.
Андрій Фоменко радить звернути увагу Всеукраїнську програма ментального здоров'я “Ти як?”. Там також можна знайти багато корисних порад.
Цей матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network
Фото: armyinform
Читайте також: Дощечки від Мишка: ветеран АТО мріє розвинути власну справу – ФОТО
Головне сьогодні
