20 червня 2020, 07:00
Завтра, 21 червня, в Україні відзначатимуть День батька. Команда Точки доступу розповідає про своїх татусів: таких рідних та особливих. Завжди складно та непросто ділитися особистим, розповідати про найпотаємніше. Тож, сподіваємось, на зворотній зв'язок та розповіді про ваших батьків. Це можна зробити на нашій сторінці у Фейсбуці.
Мій тато – особливий чоловік, я б навіть сказала, героїчний. Адже тільки герої, які мають двох доньок, можуть годинами ходити по магазинах, вибираючи сукенки, чобітки або особливі «сережки під срібло такі, щоб по плечі і дзвеніли». Навіть мама здає позиції, а він – ні.
Я вдячна йому за купу речей, які я вмію завдяки йому. Саме тато навчив мене ловити рибу: вудкою та «закидушкою». Здобувати наживку (навіть для зимової риболовлі, процес описувати не хочу, хто в темі – зрозуміє)). Тато навчив мене читати та плавати.
Тато навчив мене їздити на мотоциклі. Яке то щастя для дванадцятирічної дівчинки їхати селом на «Мінську», самій, за кермом.
Мій тато брав двох маленьких доньок із собою на полювання, і то один з найяскравіших спогадів дитинства: ми з сестрою несемо трофеї додому. Тато завжди приносив гостинці «від зайця». Часто той «заєць» сам не їв обід, а передавав його двом маленьким дівчаткам, які жили на вулиці Садовій. Тато завжди відпускав на гульки і ніколи не міг (та й зараз не може) відмовити своїм дівчатам у будь-якому проханні. Тепер мій син має найкращого в світі дідуся.
Дякую тобі за життя, любов, ніжність, турботу, іноді суворість, за підтримку, за те, що було, і що буде. Па, люблю.
Коли я чую слово «тато» – в моїй уяві завжди вимальовувалася картинка статного чоловіка, що читає вечорами книжки з історії, а після цього готує разом із мамою смачну вечерю.
Тато завжди мав холодну голову та гаряче серце. Найголовніша риса, яка мені від нього передалася, – загострене відчуття справедливості, яке іноді не дає мені спокою. Проте він завжди вчив мене ставити на перше місце людяність, а вже потім справедливість.
Мій тато для мене взірець ідеального чоловіка: розумний, мужній та відповідальний. Він завжди знав, як діяти в будь-якій критичній ситуації, ніби тримав у своїй голові нескінченний склад готових рішень на всі випадки життя, а також мав відповіді на всі мої дитячі й дорослі «чому?», «як?» та «що робити, коли…?».
З татом приємно говорити й так само приємно мовчати. Ми з ним могли годинами сидіти на кухні й обговорювати будь-що: від історії України до психології, і нам ніколи це не набридало. Часто після розмови ми ще довго сиділи мовчки й слухали як по даху б’є дощ.
Я вдячна йому за купу речей, що я вмію, починаючи від того, як правильно смажити гриби, завершуючи тим, як потрібно рушати автомобіль, щоб не «заглохнути». Завдяки йому я вже з 13-ти років вміла їздити на машині «Нива», попри те, що ледь діставала до педалей.
Тато – це людина яка мене навчила з філософською простотою ставитися до життя та приймати життя з усіма його негативами й позитивами.
Дякую за те, що ти в мене є, мій найкращий у Світі татко.
І скільки би не було нам років, ми залишаємось дітьми до того моменту, доки живі наші батьки.
А чи знали ви з самого дитинства, як виглядали поршневі кільця для вантажних автомобілів? Чи відрізняли гаєчки від шурупів і авто "Газон" від "Зіла"? Я чудово все це знала, бо в дитинстві любила ходити з татом на роботу. А працював він водієм у колгоспі.
Це незабутні спогади: саме розпочинаються червневі жнива, літнє сонце вже з самого ранку несамовито пече, легкий вітерець куйовдить через привідчинене вікно моє кучеряве волосся, а я сиджу щаслива на боковому сидінні татової вантажівки. Передати, скільки щастя було в тих очах, просто неможливо. Адже зараз ти знаходишся не тільки високо, бо автомобіль величезний, а ще й набагато вище своїх друзів, які вишиковуються в черги біля току, аби хоч хтось їх покатав на поле, щоб побачити комбайн у процесі роботи. А ти маєш привілей, адже за кермом - сам Тато.
А потім був обід на полі. Баба Тамара, яка бричкою привезла з колгоспної кухні великі бідони з їжею, охоче насипає татові більшу порцію, адже в нього поряд помічниця, яку теж потрібно підгодувати. Та ще й така щебетушка, що всіх і повеселить, і розкаже все, що вдома відбувається, і ще й встигне губки закопилити, якщо щось піде не так, як їй того захотілося.
Пам’ятаю, як брав мою маленьку долоньку у свою велику, сильну руку і ми разом вирушали назустріч новому дню... І з ним завжди відчувався спокій і впевненість на дорозі.
Часто ми з татом вступали в дискусії. Все він не міг прийняти того, що найменша донечка дорослішає. Улюбленою його фразою в такі моменти було «яйце курку буде вчити». А яйце вже в той час було курчам зі сформованим світоглядом та власною думкою.
А коли мені, 24-річній, освідчився майбутній чоловік, готувалася до весілля й планувала весільний танок нареченої з татом. Чомусь занадто моя увага зупинялася на цьому, здавалося б, зовсім незначному елементі у величезному сценарії свята. Та, мабуть, і недарма. Бо потім був дзвінок від мами, що тата відвезли в лікарню, він у реанімаційному відділенні й до нього нікого не пускають. Неофіційно лікарі говорили, якщо протягом тижня людина з інсультом виживе, то життя продовжиться. Ми рахували кожен день. На сьомий – о 7:30 ранку на мамину «мобілку» зателефонували з незнайомого номера, після чого вона гірко заплакала…
Багато разів малювала в уяві той танок. Бачила щасливі сльози тата на обличчі, його посмішку й гордість. І навіть у день весілля, більше ніж через рік після того, як попрощалися назавжди з татом, так хотілося закружляти, обійнявши найріднішого й найгероїчнішого чоловіка. Проте, відчуття незавершеності назавжди залишиться зі мною. Є речі, яких ми не встигаємо зробити в цьому житті…
Тату, роблю все для того, аби ти мною пишався. Дякую, що ти був. Нехай тобі буде м’якенько на хмаринках, а ми ще обов’язково станцюємо.
"Ти не можеш не могти" - кілька слів, які з дитинства і на все життя закарбувалися в голові 12-річної дівчинки, яку папа любив і любить більше життя.
Для когось донечка - це дівчинка-перлинка, для когось - принцеса-королева, а я для свого тата від самого дитинства стала дівчинка-всесвіт. У цей "всесвіт" молодий 32-річний чоловік почав вкладати душу від самого народження його довгоочікуваної донечки. Навіть ім'я для немовляти папа не міг обрати близько двох місяців, тому що воно повинне було бути особливим, не таким як всі, адже його дівчинка не будь-хто, вона - особлива.
Найкращі речі, найдефіцитніші смаколики - все для дитяти. І це дитя в очах батька стало універсальним - така собі донечка-синочок. З ляльками майже не дружила, завжди дивувала гострим язичком та пхала носа у всі його домашні справи - від "забити цвяха" до "змінити колесо в автівці". От тут-то й стало зрозуміло - папа ніколи не пожалкує, що не має сина, адже всі свої знання та досвід він може передати своїй доні.
17 років за кермом у свої 29. Здивуєтеся Ви? Але подив - це не до моєї історії. Ще 8-річною дівчинкою папа не міг прогавити можливості всадити мене на коліна за кермо автівки:
"Так, правильно. Тримай кермо рівніше. Ні, тут не варто крутити. Різких обертів не роби, бо можеш вскочити в ямку й втратити кермування!",- з таких настанов почалася моя автолюбов.
Проте, все стало серйозно вже через кілька років, коли папа всадив 12-річне дівчисько самостійно за кермо.
Літній день. Дорога від сусіднього села, до речі, асфальтована, хоч і з безліччю ям. З обох боків густа посадка, в якій втомлені від літньої спеки дерева поопускали свої віти та спостерігають за першим уроком водіння для малої Таміли. Бежевий звір-пікап несамовито розривається від чергових потуг дівчиська переключити коробку передач.
"Тисни зчеплення, аж потім вперед, ось так трішки вправо, штурхай ричаг", - стримано, але вже на межі нервового тіку повчає папа.
Та який там штурхай? У голові вже кипить думка "Та його й з ноги не заб'єш". Але вперта дитина в голос цього не скаже, адже папа завжди в ній впевнений, завжди говорить "ТИ не можеш не могти".
Після низки силкувань впертий та важкий ричаг пікапа таки зрушується з місця... І тут... "Брим-бум-бом-трах-тарарах" - заглохли.
"Ти для чого так швидко зчеплення відпустила? Потрібно повільно відпускати зчеплення і тиснути на газ. Зрозуміла?", - крізь зуби видавив папа.
За кілька невдалих ревінь пікапа, здавалося - все, я розчарувала папу. Але ж "Ти не можеш не могти!". Чергова спроба ... Ура! Я рушила... Далі було ще чимало силкувань при перемиканні злощасного ричага передач, але папуля ж поруч, він "на підхваті", він своїй доні допоможе "забити" того "штиря" куди потрібно.
Навчання та практика на "Пікапі" тривала два роки. І вже в 14 папа сміливо довірив кермування святково-виїзного "Опеля". За цей час доня вже знала принцип роботи двигуна, де що знаходиться під копотом, куди що потрібно доливати-підливати... На 15-річчя вже отримала в подарунок власного залізного коня - японського скутера. Далі були ще мотоцикли, вантажівки... А найголовніше - папа завжди поруч, дарує свої досвід та любов.
До цього часу любов тієї дівчинки до автомобілів та всього, що з двигуном на колесах, дивує подруг, друзів та знайомих. І лише те 12-річне дівча, яке вже вчить своє дитя, знає, що для неї означає ця любов та скільки тепла, надій і сподівань вклав у неї її папа-папочка-папуля.
"Ти не можеш не могти!" - слова найвидатнішого мудреця для мене, які щоразу штовхають локомотив життя на найскладніших відрізках шляху, які щоразу допомагають "забивати ричаг звіра-пікапа". Дякую, папо! Я не підведу! Люблю тебе!
Фотокор Точки доступу майже чотири роки тому став татом. Про новий статус, нові обов'язки та нове життя з власного досвіду:
Батьком я став майже 4 роки тому. Усвідомлення нового статусу та змін прийшли не одразу, адже ніхто батьками не народжується, всьому потрібно вчитися.
Спочатку був невеличкий стрес, радість і хвилювання, метушня, пелюшки, недоспані ночі. Потім, коли темп життя і росту малюка уповільнився, поступово почало приходити усвідомлене батьківство. Перш за все - це відповідальність за здоров’я і життя сина, помітив що я став обережнішим, стриманішим. У вихованні намагаюся бути в міру суворим і добрим, хоча добрий постійно переважає)) Найкращий приклад виховання - це власний приклад, тому багато в чому доводиться змінюватися й самому.
З трьох років я ріс без батька, тому, виховуючи сина, підсвідомо намагаюся дати все те, чого не мав сам у дитинстві. Мама - це добре, але ніхто ніколи не замінить тата. Одного разу я прийшов додому дуже сумним. Мама запитала: «Чому ти плачеш?». Я розповів, що Єгора тато катав на «гиргошах». Тоді мама посадила мене на плечі, вийшли на коридор і теж катала туди-сюди. На запитання «Ну що, синку, подобається?» у відповідь почула «Єгора катав тато».
А взагалі моє життя можна розділити на «до і після». З народженням дитини воно наповнилося барвами, я став по-справжньому щасливим. Справжній дім і родина - це гомін дітей, плач і сміх. Все це наповнює дім життям. І що може бути кращим у житті, ніж міцні обійми твого сина і слова «я люблю тебе, тату».
Читайте також: На зупинці, будь ласка!
Головне сьогодні
