Чи не найстрашніші і найтаємничіші історії пов’язані з мерцями й кладовищами. У світі містичного вони по праву тримають пальму першості. Відповідно, і ми не можемо у цій серії оминути увагою жахи потойбічного.

***

Спогад із дитинства. Похорони в селі. Труна оббита чорною матерією, мідні труби оркестру, які своїм смутком ятрять і розривають душу, нестерпні жіночі ридання, темна прірва могильної ями, скрегіт лопат і стукіт грудок по дерев’яній домовині...

Моторошне видовище і справжній стрес для незміцнілої тендітної дитячої душі.

Тієї ночі я погано спав, усе ніяк не міг заспокоїтися. Мені увесь час ввижався померлий, начебто він піднімався з труни й ганявся за мною. А я, нажаханий до нестями, тікав від нього, ледве переставляючи ноги, бо вони немов свинцем налилися. І так до тих пір, поки не прокидався, як то кажуть, у холодному поту.

Вранці я розповів сон бабусі. Такою переляканою я її ще ніколи не бачив. Вона все намагалася дізнатися, чи не наздогнав мене небіжчик? Коли я відповідав, що — ні, начебто заспокоювалася, але ненадовго. Знову і знову перепитувала подробиці.

А згодом повідала, що сон недобрий. Душа померлого не знайшла спокою, не може змиритися й шукає, кого б іще затягнути з собою на той світ. Якби наздогнав уві сні, біда б сталася...

Потім почув таку історію: в одного чоловіка померла дружина й після похорон стала щоночі приходити до нього. Скаржилася, що одягнув її не так, як би вона хотіла. Й доскаржилася. Не витримало в чоловіка серце, й невдовзі він також віддав Богові душу.

***

Загалом, тема кладовищ і покійників була чи не найпопулярнішою серед дитячих розповідей-страшилок. Напевне чимало читачів старшого віку пам’ятають жахливі історії без географічної прив’язки, які передавалися з вуст вуста й на теренах нашої області.

Одна із них про солдата, він демобілізувався й повертався додому через якесь село. У шинку хтось із місцевих засумнівався в його хоробрості й запропонував піти опівночі на кладовище до такої то могили й забити цвях у хреста. Солдат, він уже достатньо захмелів, щоб море здавалося по-коліна, не витерпів глузливих насмішок і таки подався вночі на цвинтар. Знайшов названу могилу, дістав здоровенного цвяха, молоток. Забив цвях у дерев’яного хреста і... Не зміг відійти від могили, щось настільки міцно тримало його, що він не міг і кроку ступити. Уранці бідолаху знайшли біля могили геть посивілим і мертвим. Начебто він в темряві не помітив, як під цвях потрапила пола шинелі, і сам себе прибив до хреста.

Інша легенда про чоловіка, який вдавився ковбасою. Місцеві злочинці зазіхнули на золоті зуби покійного й вночі подалися на цвинтар. Розкопали могилу, відкрили труну. Коли почали виривати зуби, хтось випадково натиснув на живіт покійного, ковбаса вискочила з горла, і мертвий ожив. А от злодюжки з переляку повмирали...

І, знову ж таки про солдата, який повернувся з армії. Одразу з поїзда, не заходячи додому, хлопець поспішив до коханої дівчини. Вона немов відчувала, не встиг дійти до її будинку, а вона йде назустріч — гарна, вбрана в білу сукню, немов на весілля. От тільки чомусь не рада, очі сумні, увесь час мовчить. Зайшли до ресторану. Хлопець замовив вина, розлив у келихи. Дівчина піднесла посудину, а випити не змогла. Вино протекло крізь губи й кривавою плямою розлилося на білій сукні. Вона засмутилась, вибігла з ресторану. Хлопець кинувся за нею, щоб заспокоїти, оббігав усе навкруги, з ніг збився, але — даремно. Вранці пішов до коханої додому, а йому кажуть, що дівчина померла й кілька днів тому її поховали. Не повірив хлопець, щойно ж її бачив. Повели його на кладовище, показали свіжу могилу. Все одно не повірив. Уночі, розкопав могилу, відкрив труну. А там лежить його кохана, гарна, немов жива. У тій же білій сукні. А на сукні — свіжа червона пляма від вина...

А цю історію розповів колега Андрій Лисенко. Він почув її в Малій Висці. Хочете вірте — хочете ні, от лише головна її учасниця сповна відчула на собі, що це означає — побачити перед собою живого мертвого чоловіка...

Було це в сімдесятих роках минулого століття. Молодого мешканця Малої Виски (назвемо його Володимиром) забрали до армії. Відслужив він у піхоті майже два роки, вже повинен був повертатися додому. Але отримав листа від своєї дівчини: так і так, мовляв, дуже довго тебе не було, я покохала іншого, в суботу — весілля, вибач.

Не витримав солдат. Зайшов увечері в підсобку, зняв ремінь і повісився.

Мама Володі Галина Федорівна і його сестра Надя виплакали всі очі. Але що поробиш — життя триває.

...Минуло кілька місяців. Подружка Наді, наша героїня Таня, відпросилася у батьків заночувати у подруги. Довгенько чаювали, зрештою повлягалися. Таню поклали у кімнаті зі скляними дверима, за якими стояв великий фікус.

Серед ночі дівчина захотіла пити. Піднялася у постілі, намацала рукою чашку з водою на тумбочці біля ліжка, глянула чомусь на двері і... заклякла. Біля фікуса стояв Володя і дивився на неї.

На крик прибігли Галина Федорівна й Надя.

— Доцю, та що ти, все добре, — гладила Таню по голові мама її подружки. — Тобі щось приснилося?

— Ні, тьоть Галь, я щойно Володю бачила, — схлипувала та. — Он там він стояв, біля фікуса...

Змусила себе знову глянути на двері — хлопця вже не було.

— Ой, та не переймайся ти так, — «заспокоїла» подружку Надя. — Він там щоночі стоїть...

***

Цікаву історію про мерця у Великій Висці записав відомий етнограф Володимир Ястребов. Вона була надрукована в збірнику «Материалы по этнографии Новороссийского края», який вийшов друком в Одесі в 1906 році. Нині ця книга — бібліографічна рідкість, тому, вважаю, є сенс переповісти її, а також інші легенди, які зібрав автор.

«Ішов один козак лісом, застала його ніч. Іде далі — стоїть хата; увійшов він у ту хату, а там немає нікого, лише мертвець лежить на лавці. (Збережено стилістику оригіналу).

Козак не дуже злякався. Каже:

- Добридень, - а тоді сам до себе каже:

- Доброго здоров'ячка!

-А можна переночувати?

- Можна.

- Нема у вас сіна купити коневі?

- Є.

Поклав гривеник на стіл, а сам пішов, поклав коневі сіно, прийшов, сів на стілець й питає:

- А немає у вас часом чого-небудь наїстися?

- Є.

Пішов у другу кімнату, набрав вина, хліба, сів та й їсть; коли дивиться, а той мертвець встає; він злякався, а все-таки їсть.

Мертвець каже:

- Гайда зі мною в село — тут близько є, - сідай на коня та й поїдемо.

Той козак сів, та й поїхали. Мертвець вийняв із кишені пляшку вина, п’є сам, а тоді дає козакові, а той козак побачив, що це кров людська, каже:

- Не хочу, я вже пив у тебе.

Приїхали в село, приходять до однієї хати, хотів йти в неї, а тоді каже:

- Тут вікна хрестили, ходімо далі.

Прийшли до другої, каже:

- А тут Богу помолилися.

Прийшли вони туди, де весілля, той каже:

- Оце наше.

Пішли туди, подалі від усіх, від молодого з молодою. Рано встали, що за диво? - всі люди мертві.

Той козак розказав усе, як було. Люди взяли попа, пішли в ту хату, найшли того чоловіка коло порогу, запхали його в бочку зі смолою та й спалили».

А цю історію Володимир Ястребов записав у селі Петроострів, нинішнього Новомиргородського району.

«Один чоловік ішов з роботи і ніс із собою баночку від води. От він іде, вже й вечір, а села все не видно. Він пішов на цвинтар і там ліг на одній могилі спати. От вночі під ним піднімається земля; він встав, відійшов убік, дивиться: звідти вилазить чоловік, та й каже йому:

- Ти чого сюди приліз?

А мужик каже йому:

- Та я трохи запізнився, та й прийшов сюди до вас переночувати.

Тоді той чоловік, що виліз, каже йому:

- Добре, гайда зі мною!

Той йому каже:

- Гайда!

От вони пішли, приходять до однієї хати, а той питає — нечистий:

- У тебе є баночка, бо я води хочу?

Той каже:

- Є, тільки води немає.

Каже:

- Я дістану.

Той йому дав баночку, а той якимось кривим ножем шпурнув у кут хати, а звідти потекла кров. А той чоловік і не знав, що то кров. Той напився, нечистий, та й каже тому чоловікові:

- На, пий!

А той узяв, попробував, а воно гаряче. Він тоді каже:

- Не хочу, бо гаряче.

Той його заставляє, а мужик таки не схотів.

От він пішов у другу хату, і в третю та все шпурляє ножем у кутки і п’є.

От заспівав півень — і його не стало.

Той чоловік пішов у волость і питає:

- Чи у вас тут нічого не робиться на селі?

- Де там, ось цієї ночі чотири душі хтось зарізав!

Той чоловік здогадався, що той чоловік не кути хат колов, а людей різав. Він тим і каже людям, що у волості:

- Гайда, я вам знайду того, хто ріже. Тільки, що ви мені дасте?

Вони кажуть:

- Сто рублів.

- Добре, - каже мужик.

От він їх повів на цвинтар та й каже:

- Розкопуйте цю могилу!

Вони розкопали, він і каже:

- Розкривайте домовину.

Вони як розкрили, а там такий чоловік маленький та червоний, як буряк лежить.

- Ось цей, - каже мужик їм, - порізав людей.

Вони його тоді взяли, того нечистого, та посікли його на шматочки, тоді спалили, і стріляли попелом разом з порохом у зайців. А ту шкуру від зайців віддавали тому чоловікові, іще й сто рублів йому дали. Він тоді розбагатів і став багачем на все село».

***

Гадаю, ніхто не перечитиме, що сільська місцевість значно переважає міську за кількістю незвичайного, таємничого, моторошного. Чим далі від цивілізації, тим більше простору для всілякої нечисті, чортівні, чи як її ще обізвати. Ну і для уяви, також.

Міста вбивають забобони надмірною цивілізацією. Гуркіт автомобілів, яскраве світло ліхтарів, юрби перехожих обмежують фантазію, притуплюють почуття і зрубують під корінь паростки містичного, ті, що закладені в нас із народження, і які на генному рівні передаються з покоління в покоління.

Люди, які народилися й виросли в селі, з більшою повагою ставляться до оточуючого, вони ближчі до землі, природи, до всього того, про що ми, виховані в бетонних коробках і оточені асфальтом, забуваємо, не звертаємо уваги чи просто ігноруємо.

Та все ж, варто так званій цивілізованій людині опинитися в глухій місцині, як всі, начебто назавжди поховані страхи оживають, перестають здаватися смішними й недолугими. Коли відступає світло, сонце ховається за небокраєм, згущаються сутінки і природа завмирає, в очікуванні чогось глобального, недоброго, тверезий розум пасує і з легкістю сприймає все те, що раніше здавалося абсурдним і неможливим.

Ураз оживають і стають реальними викинуті з пам’яті домовики, русалки, лісовики, чорти і вовкулаки. Вони лякають, нападають а інколи навіть і вбивають. Тільки про це читайте вже в наступних номерах.

#соціум #кіровоградщина

Головне сьогодні