Свого часу канадський прем’єр-міністр П’єр Трюдо прирівняв континентальне сусідство своєї країни зі Сполученими Штатами Америки до нелегкого спання в одному ліжку зі слоном.
— Хоч би якою лагідною та приязною була тварина, — сказав він 1969 року у Вашингтонському прес-клубі, — ви не зможете не відчути кожного її поруху.
Українцям випало ще складніше сусідство, оскільки той «слон» (читай Російська Федерація), з яким вони ділять континентальне ложе, ніколи не був ані надто лагідним, ані, зрештою, приязним до них як до окремої нації. Щоправда, самі росіяни досить часто й охоче говорять про свою любов до України та українців, згадують свої різноманітні українські зв’язки та корені і навіть заводять при нагоді яку-небудь українську народну пісню на підтвердження своєї начебто щирої симпатії.
Заперечення тому «начебто», я думаю, з огляду на останні події не виникне у жодної людини, яка має здоровий глузд і, головне, вміє ним користуватися. Про яку любов може йти мова, коли на українсько-російському кордоні стоять московські танки, готові у будь-яку хвилину вдертися в Україну?! При цьому росіяни запевняють, що роблять це з великої любові до українців. Мовляв, ряатуємо ми вас, брати наші менші, не той шлях розвитку ви вибрали. Яка Європа і демократія, Росія і диктатура вам потрібні!
Уся сутність українсько-російських взаємин зводиться, як вдало і дотепно порівняв відомий публіцист Микола Рябчук, до взаємин Робінзона Крузо з П’ятницею: кожен Робінзон «любить» свого П’ятницю — але лише доти, доки П’ятниця приймає накинуті йому правила гри й визнає колоніальну субординацію та загальну зверхність Робінзона й Робінзонової культури. Як тільки П’ятниця надумує збунтуватися — оголосити себе суверенним і рівним Робінзонові, а свою культуру — самоцінною й самодостатньою, — він стає найбільшим Робінзоновим ворогом. Такий П’ятниця апріорно оголошується «ненормальним» — «буржуазно-націоналістичним» запроданцем, якому місце в тюрмі, або «національно стурбованим» девіантом, якому місце у божевільні. «Нормальний» П’ятниця — це той, котрий покірно приймає Робінзонові обійми, «ненормальний» — котрий вважає їх надмірними, непотрібними і намагається з них вирватися. Відповідно «нормальна» Україна — це та, яка хоче вступити у Митний союз, спокійно ставиться до втручання Росії у її внутрішні справи, а «ненормальна» — котра хоче бути членом ЄС і сама вирішувати, як їй жити.
Таке ставлення Росії до України,багато в чому пояснюється імперськими амбіціями першої. Я думаю, ні для кого вже не секрет, що нинішня Російська Федерація від декларативного проголошення себе наступником Радянського Союзу перейшла до активних зовнішньополітичних дій, крок за кроком відновлюючи колишню «імперію зла», якщо не територіально, то принаймні у формі своєрідної сфери свого постійного впливу, де країни є де-юре незалежними, а де-факто мають виконувати накази Кремля.
А тут бачите — якась там Україна збунтувалася. Виявляється, не хочуть українці більше жити бідно і безправно, але у дружбі з Росією! Громадянське суспільство їм подавай, демократію, ринкову економіку та можливість самостійно будувати власну країну. Взагалі нечуване нахабство! Мало того, що українці, на думку сучасної Москви, якось ненароком отримали державу в 1991 році, а тепер вони цю державу хочуть самостійно будувати.
Не вийде! Ми у вас, українці, по-братньому Крим відхапаємо та закинемо на схід України пару сотень, а може, й тисяч (хто його насправді знає, скільки їх там) корінних, у десятому поколінні (!), донеччан, котрі приїдуть із якоїсь російської області, щоб вони вам «Донэцкую республику» створили. А потім ми скажемо: Україні треба федералізація!
В принципі заклики Москви про зміну політичного устрою України, я думаю, цілком зрозумілі. Незрозумілими або ж навіть дивними у всьому цьому є два моменти.
По-перше, виявляється у Москві, а не у Києві знають, якою має бути Україна! По-друге, частина українців, мешкаючи ось уже понад 20 років у незалежній державі, цілком нормально сприймає такі, по суті, колоніальні правила гри.
Власне, увесь той сепаратизм на сході України і та ідея федералізації є не українським продуктом, все це завезено до нас із Росії. Адже попри всі регіональні відмінності, політичні (кримська проблема 1992-го, вибори 1994-го, дискусії довкола прийняття Конституції 1996-го, Помаранчева революція 2004-го.) та економічні кризи Українська держава протягом своєї незалежності проявила територіальну стабільність. Однією з причин цього була відсутність в українському суспільстві виразних сепаратиських тенденцій. Прикладом бажання більшості сучасних українців жити в одній територіально цілісній державі є соціологічні опитування. Так, наприкінці 2012 року соціологічна служба Центру Разумкова запитала українців різних регіонів про їхнє ставлення до таких змін територіального устрою, як: утворення на території України двох незалежних держав із південно-східних областей, західних та центральних регіонів, ідеї створення незалежної держави на основі західних областей України, ідеї відокремлення Південно-східних областей від України і приєднання їх до Росії тощо. Більшість опитуваних, а це не менше 77 відсотків, висловилися негативно. Що змінилося зараз? Та нічого! Ви, шановні читачі, вважаєте, що оті люди, які створили на сході України якісь республіки і вимагають федералізації, свідомо розуміють, що таке та федерація і з чим її їдять?
Федерації з’являються внаслідок процесу об’єднання різних територіальних утворень в одну державу. Тобто ідеєю федеративного устрою є ідея інтеграції. Пропозиція перетворити Україну — унітарну державу — на федерацію нині позбавлена здорового ґлузду. У сучасних умовах вона фактично означає ні що інше, як дезінтеграцію країни і, більш всього, приведе до її розпаду. Та навіть із погляду формальної логіки для цього спочатку повинні з’явитися суб’єкти майбутньої федерації. Я, наприклад, не уявляю за яким принципом і, головне, для чого з територіально єдиної країни створювати якісь федерації, а потім їх об’єднувати. Ну, звичайно, якщо дуже хотіти і керуватися не розумом і логікою, а чимось іншим, то можна поділити, що завгодно і як завгодно.
Проте навіть із самої етимології слова «федералізм» (лат. foedus — договір) можна зрозуміти, що федерації виникають не шляхом поділу, а шляхом інтеграції, домовленості окремих територіальних одиниць об’єднатися в один політичний союз — державу.
Декілька прикладів з світової історії. Сучасна Швейцарія, країна банків і годинників, є за політичним устроєм конфедерацією — союзом кантонів, об’єднання яких розпочалося ще наприкінці XIII столітті. Нинішня Німеччина була утворена шляхом об’єднання земель у другій половині XIX століття, її федеративний устрій зберігся при перебудові держави після Другої світової війни. У 1777 році тринадцять штатів у Північній Америці прийняли Статті Конфедерації і вічного союзу і започаткували Сполучені Штати Америки. У 1952 році закладено основу Об’єднаних Арабських Еміратів — сім шейхств Аравійського півострову об’єдналися, створивши спільні органи влади.
Прикладом, коли країна з унітарної перетворюється на федеративну, є Бельгія.
У1830 році вона стала суверенною державою, відокремившись від Нідерландів на основі конфесійної ідентичності. А у 1992 році Валлонія, Фландрія і Брюссель стали складовими частинами федерації. Тут федералізм був спробою (яку важко розцінювати як вдалу, адже Бельгія в останні роки перебуває на межі розпаду) вирішити проблеми співжиття двох корінних національних спільнот — валлонів та фламандців. Яку проблему має вирішити федералізм в Україні? Титульним народом України є українці (і українсько-, і російськомовні), а щось на зразок «кримський народ» чи «народ Східної Україні» є не більше, ніж вигадкою Москви.
На сьогоднішній день суттєвих причин перетворення України на федерацію, як на мене, немає. Інше питання — це адміністративно-територіальна реформа, спрямована на передачу повноважень місцевому та регіональному самоврядуванню. Цю реформу не слід плутати з федералізацією, це досить схожі, але різні речі. Надання більших повноважень регіонам дійсно може порятувати Україну хоча б на деякий час, а можливо, і на тривалий. Як це сталося, наприклад, в Іспанії після падіння у 70-х роках ХХ століття тоталітарного режиму. Іспанія, до речі, є унітарною державою, незважаючи на реальні проблеми єдності країни через прагнення басків та каталонців відокремитися.
Хоча, якщо чесно, федеративний устрій не є настільки страшним, як ми собі уявляємо. З позицій довготривалої перспективи, Україна має змінити унітарність на федерацію. Історія свідчить, що унітарність не є секретом успішного розвитку, а радше джерелом нестабільності, яка періодично то проявляється то кудись зникає.
На політичній карті Європи чи світу важко знайти успішну унітарну державу. Італія не є унітарною державою і вдало функціонує — і політично, й економічно. Німеччина є дуже дивною країною, де регіоналізм дуже сильний. Проте це не заважає їй бути однією з найуспішніших держав. Подібна ж ситуація зі США. Можна сказати, що найбільша унітарність у Франції. Але французи не є взірцем успіху. Так само, як і унітарна Україна.
Проте в українському випадку унітарність держави прописана хіба що папері, фактично ж держава розділена мовно, релігійно і, як твердить дехто, навіть цивілізаційно на «дві України» — Східну і Західну. У такій ситуації говорити про федералізацію небезпечно. Допоки у свідомості українського суспільства не зникнуть оці «дві України», держава повинна залишатися унітарною.
Але є одна проблема, яка вимагає нагального вирішення, — Схід України. Якщо Україна у зовнішньополітичній сфері вибрала європейський вектор розвитку, прагнучи стати членом ЄС, то як бути у майбутньому зі Сходом України? Власне, останній є бомбою уповільненої дії, яку якщо остаточно не знешкодити, то вона буде постійно вибухати новими «республіками». Важко уявити, ситуацію, коли Україна, навіть будучи членом ЄС, зможе успішно розвиватися, якщо на її східних територіях квітнутиме сепаратизм, підживлений російськими «зеленими чоловічками» та пропагандою.
Ліками від цієї «недуги» може стати адміністративно-територіальна реформа.
І, можливо, з часом Україна подібно до інших країн світу стане успішною і багатою. Власне, все залежить від нас — українців. Ніхто — ні Європа, ні США, ні Росія — не збудує нам гарну країну, крім нас самих. Хоча щось мені підказує, що у цьому якраз і є головна наша проблема…
