Ірина Оцабрик живе в Кропивницькому вже 20 років і каже, що саме тут знайшла себе. Тут народилися її діти, вийшли друком перші книжки, тут вона відчула: це місто стало рідним. В рамках проєкту Точки доступу "Закохані в Кропивницький" письменниця розповіла про улюблені куточки міста, про людей, які надихають, і про те, чому саме Кропивницький став місцем, де вона почуває себе щасливою.
Ірина Оцабрик живе в Кропивницькому з 2005 року. Двадцять років, проведених тут, зробили це місто для неї рідним. Досліджуючи історію, вона зрозуміла, що обличчя Кропивницького формували дуже різні люди, багато з яких не були уродженцями міста. Серед них – піаніст та педагог Генріх Нейгауз, польський поет Ярослав Івашкевич, письменник Юрій Яновський, який провів тут юні роки.
Письменницю особливо вражає строкатість міста та поєднання минулого і сучасності. Вона з теплотою говорить про місто й додає:
"Мені хочеться, раз я вже тут живу, стати частиною цього міста й залишити свій маленький, але добрий слід".
Пані Ірина розповіла, що її нова книга "Шах і мат", яку вона нещодавно презентувала, значною мірою теж про Кропивницький, навіть якщо це прямо не зазначено. Більшість історій у ній народилися з повсякденного життя у місті: з роботи у педагогічному університеті, зустрічей із людьми, прогулянок вулицями. Бо саме кропивничани ставали героями її текстів, а знайомі локації перетворювалися на літературні образи.
"За 20 років у мене накопичилося дуже багато історій – і вони всі так чи інакше про Кропивницький", – підкреслює письменниця.
Письменниця радить почати знайомство з містом із прогулянки вулицею Великою Перспективною. Саме там, за її словами, можна відчути поєднання міста XIX-ХХ століть та сучасності. Їй особливо подобаються будівлі краєзнавчого й художнього музеїв, які створюють неповторну атмосферу центральної частини міста.
"Прогулюючись центральними вулицями, можна крок за кроком відчувати оцю атмосферу. Лиш пройтися і вже відчуваєш, що це місто не таке і просте".
Вона наголошує, що неможливо оминути увагою й архітектурні пам’ятки: музей Осмьоркіна, музей Генріха Нейгауза та будівлі, пов’язані з іменем архітектора Якова Паученка.
Попри повагу до популярних локацій, письменниця зізнається, що найбільше любить тихі місця біля річки. Її особливо приваблює міський сад у будні, коли там немає натовпів. Атмосфера тиші, захід сонця й віддзеркалення води створюють ідеальні умови для відпочинку й творчості.
"Це дуже мальовничий куточок: там можна і писати, і відпочивати", – пояснює вона.
Говорячи про написання книг, Ірина розповідає, що історії народжуються у неї в голові постійно, але занотовує їх зазвичай тоді, коли нічого не відволікає – найчастіше вночі.
"Коли всі вже сплять, тоді можна занотувати те, що крутилося в голові цілий день", — ділиться письменниця.
Водночас вона зазначає, що ідеї приходять несподівано, інколи саме у стресових або динамічних ситуаціях.
"Не обов’язково шукати ідеальну тишу. Навпаки, іноді саме хаос і люди навколо дають поштовх для нового тексту", – каже Ірина Оцабрик.
Вона зізнається, що не прагне мегаполісів, їй до душі затишний і компактний Кропивницький. Саме його привітність і людяність цінує найбільше.
"Мені подобається в Кропивницькому саме те, що він затишний, компактний, він привітний. І ми його своїми руками робимо більш квітучим, більш розвиненим. Хочеться прикрашати місце, де живеш, а не шукати кращого десь далеко", – додає письменниця.
Любов Ірини до Кропивницького проявляється й у ще одному хобі – вирощуванні квітів. Ця справа з’явилася у її житті під час вагітності, в перші місяці повномасштабної війни. Тоді вона вперше висіяла насіння квітів і знайшла в цьому спосіб втримати рівновагу. Згодом поставила теплицю й почала вирощувати ще більше рослин.
"Я подорожувала світом, бачила в багатьох містах, як квітами прикрашають набережні й вулиці. А у нас, крім Дендропарку, їх дуже мало. Тому вирішила взяти на себе таку місію: посадити квіти там, де можу це робити", – розповідає вона.
Так біля закладів, що належать до сімейного бізнесу – "ChaCha" та "FryWay", на вулицях почали з’являтися квіти. Частину Ірина роздавала знайомим, але найбільше пишається тим, що власними руками змінює простір навколо.
"Щодня разом із Маркусиком (маленьким сином – ред.) ми поливаємо квіти. Це моє хобі, моя віддушина", — усміхається Ірина.
У майбутньому вона мріє висадити на вулицях гортензії. Проте зізнається, що поки що трохи побоюється вандалізму.
"Хочеться вірити, що ми доростемо до того рівня, коли ніхто не ламатиме й не знищуватиме красу", – каже вона.
Ірина Оцабрик переконана, що натхнення можна знаходити в кожній людині. Її історії народжуються не лише з прикладів визначних постатей, а й завдяки щоденним зустрічам та спілкуванню з людьми, які впливають на неї особисто. Вона вважає, що часто ми недооцінюємо тих, хто поруч. Так, для неї справжнім відкриттям став кінорежисер і письменник Олександр Жовна.
"Мало хто усвідомлює, з якою легендарною людиною ми живемо поруч, – каже вона. – Його фільми знають у світі. А він творить тут, у Новомиргороді, біля річки, не їде у великі міста".
Також Ірина Оцабрик розповідає, що завжди цікавилася літературними подіями й не раз відвідувала зустрічі з письменниками в місцевих книгарнях. Але особливо значущими для неї стали текстові марафони, які організовує викладачка кропивницького університету й тренерка з креативного письма Наталія Фенько. Вони починалися з невеликого тренінгу, а тепер переросли в сезонні заходи – весняні, літні, осінні та зимові марафони.
Письменницю надихає те, що там збираються абсолютно різні люди: молоді й старші, з різним життєвим досвідом, різного соціального статусу.
"Мене надихає чути цих людей, їхній досвід, їхні історії. Це дає мені поштовх писати власні тексти. І в цьому я бачу для себе психологічний психотерапевтичний ефект", – додає письменниця.
Її тексти часто автобіографічні: у них – думки, переживання, особисті спогади. Кожна написана історія стає для неї кроком до саморозуміння й прийняття подій.
"У війну тексти для мене – як психолог, – зізнається вона. – Я плачу й сміюся разом зі своїми історіями. Це допомагає рухатися далі".
Ірина Оцабрик видала дві книги – перша "Гламур, швабра, пиріжки" побачила світ у 2021 році, а другу, "Шах і мат", письменниця презентувала в липні цього року. Найбільшим компліментом вона вважає те, що читачі, які купили її першу книгу, захотіли прочитати й другу. Під час війни її книги розлетілися далеко за межі України – до Польщі, Німеччини, Іспанії та навіть США.
Перед другою презентацією Ірина Оцабрик зізнається, що хвилювалася: здавалося, після першої книги інтерес може згаснути. Але цього разу інтерес був навіть більшим – кількість охочих перевищила дві сотні.
"Я сиділа й думала: як я буду виступати перед такою великою аудиторією? У мене ж немає такого досвіду", – згадує письменниця.
Особливу цінність для неї мають відгуки читачів. Вона завжди питає дозволу, перш ніж їх оприлюднювати в соцмережах, адже часто люди діляться дуже особистим. Її тексти надихають на зміни: хтось починає танцювати, хтось наважується змінити роботу чи навіть сімейне життя.
"Якось я отримала повідомлення від дівчини: "твоя історія стала останньою краплею, я вирішила розлучитися". Я розплакалася, бо хотіла, щоб мої тексти надихали, але жодна трансформація не відбувається без болю", – пригадує авторка.
Згодом ця жінка створила нову сім’ю, народила дитину й знайшла своє щастя. Для Ірини це стало підтвердженням того, що навіть одна історія може мати величезний вплив.
"Якщо хоча б одна-дві людини змінюють своє життя завдяки моїм текстам, значить, я живу недарма", – каже письменниця.
Ірина Оцабрик зізнається, що саме у Кропивницькому вона знайшла себе. Тут народилися її діти, вийшли друком книжки, тут вона змогла стати тією, ким є сьогодні.
"Я закохана у Кропивницький, бо я тут щаслива", – каже письменниця.
Для неї місто – це не лише вулиці й будівлі, а насамперед люди, які поруч. Саме вони стали для неї опорою та підтримкою, надихають і допомагають розкриватися.
"Люди, які мене оточують, дають мені крила. Без них я – ніхто. Саме вони допомагають мені вирощувати в собі це хороше, як я вирощую квіти", – каже вона.
Читайте також: "Це моє місто — і я його змінюю": Єлизавета Єрещенко про любов до Кропивницького та силу молодіжних ініціатив
Читайте також: “Затишок та розміреність – це атмосфера міста” – ректор Центральноукраїнського університету імені Винниченка Євген Соболь
