24 серпня 2023, 18:45
Через війну чимало українських родин зіштовхнулися з втратою. Кожна сім’я має власну історію про щасливе життя до і про чорну безодню після. Людям важко говорити про загибель близької людини, але, в той же час, вони хочуть, аби пам’ять про Героїв жила, аби їх жертва була поцінованою. Точка доступу зібрала п’ять історій про воїнів, які поклали життя, щоб прогнати окупантів з рідної землі.
Пішов на фронт попри хворобу дружини. Із восьми років подружнього життя п’ять боронив країну. Житель села Олексіївка, що на Кіровоградщині, Сергій Михальченко 1986 року народження над усе хотів побачити перемогу. Тепер цією мрією живе його родина.
Останнім часом чоловік працював на залізниці. Любив риболовлю та проводити час із сім’єю. Став на захист країни від початку АТО. Військову службу вважав чоловічим обов’язком.
Вісім років разом, п’ять з них — армія — АТО, поїздки, повернення... 23-го прийшла повістка в армію, а за три місяці його не стало, — розповідає дружина Вікторія. — Я не знаю, він трусився просто. Армія — це в нього все. Він говорив, що там же хлопці його, що він мусить бути з ними.
Загинув воїн поблизу Протопопівки на Харківщині 4 травня 2022-го року.
Забули рацію, повернувся по рацію. Третього травня у дитини День народження, а четвертого його не стало.
Двоє синів Артем та Дмитрик нині для жінки — опора й підтримка. Діти тяжко переживають втрату тата, але по-дорослому тримаються. Сини жаліють маму, яка останні два роки бореться із тяжкою хворобою.
Хлопчики допомагають Вікторії по господарству, а ще — доглядають за квітами, які вона любить. Попри посушливе літо, у їхньому сільському дворі справжній квітковий оазис. Нині родина живе спогадами про героя та надією, що його жертва не була марною. На всіх мають лише одну мрію: щоб Україна перемогла ворога.
Першого чоловіка втратила у часи АТО, а другого — під час повномасштабної війни. Жителька Кропивницького Ірина Тимофієва двічі пережила особисту трагедію через російське вторгнення.
Вона розповідає, що перший чоловік Ілля Тимофієв був етнічним росіянином. Але він любив Україну і став без вагань на її захист у 2015-му році. На той момент дружина була вагітна їхньою третьою дитиною.
Я його питала, а раптом він зустріне на війні свого батька, брата, а він казав, що не він до них пішов. "У мене тут сім’я, діти, чого вони прийшли? Через те, що ми не хочемо жити в Радянському Союзі? Я там був, я не хочу, щоб мої діти так жили, я хочу, щоб вони жили добре", — переказує його слова Ірина.
У 2017-му чоловік підписав контракт. Того ж року 44-річний старший оператор 58-ї окремої мотопіхотної бригади підірвався на ворожій розтяжці поблизу Новотошківського на Луганщині.
Коли час трохи стишив рани, Ірина влаштувала особисте життя. Обранцем став військовий Андрій Семенов. У подружжя народилася донечка. Дітям від першого шлюбу Ірини чоловік став за батька, та ідилію зруйнувала велика війна.
Він сам пішов. У нього закінчився контракт із третім полком і місяці три, мабуть, він був удома. А 24-го лютого одразу зібрав сумку і пішов, — розповідає жінка.
З 28-го лютого Андрій вже був на фронті. Чоловік боронив державу в лавах 57-ї ОМПБр ім. кошового отамана Костя Гордієнка. 12 травня 2022 року під час виконання бойового завдання в районі Тошківки Луганської області його вбила ворожа ракета. Захиснику на той момент було 40 років.
Він патріот, він на Майдані був, з 2014-го року був в АТО. Окрім Ярослави, в нього ще є троє синів. Я дзвонила й просила у військкоматі, аби його не відправляли в гарячі точки, то він сказав, щоб я нікуди не дзвонила. Бо все одно піде туди, куди йому треба. Він хотів помститися за побратимів, загиблих під час АТО. Коли син дізнався, що сталося, то запитав мене: "В мене що, знову тато загинув на війні?!".
Був позитивним, спокійним і розсудливим, усім приходив на допомогу, — розповідає Людмила Антонова з Кропивницького про свого чоловіка Сергія.
Сергій Антонов понад 20 років працював монтером колії на залізниці. На початку повномасштабної війни записався в тероборону, а 17-го серпня пішов на фронт. Був командиром мінометної батареї механізованого батальйону.
Вони звільняли Лиман, потім чоловік приїжджав у відпустку, а далі знов поїхав у Луганську область. Вдома говорив про те, що ми обов’язково переможемо, що все буде добре, — каже Людмила.
Загинув 41-річний воїн у Сєвєродонецькому районі Луганської області 24 грудня 2022-го року. Уламкове поранення виявилося смертельним для Сергія Антонова, а ще його побратима-тезки. А перед цим, 2 грудня, військовий написав дружині, що народився в сорочці — біля нього вибухнула граната, але чоловік лишився неушкодженим. Як виявилося, радість була передчасною.
Із частини йому передали відзнаку — значок — та лист-подяку. У військкоматі сказали, що це велика рідкість, коли саме з частини передають слова вдячності. Хлопці говорили, що має ще бути медаль. Казали, що вони там в будинках наводили лад, дороги підготовлювали, коли треба було комин поставити, приміром, то ставили. Це була дуже згуртована команда, один за одного були, —говорить жінка.
Нині Людмила із 14-річним сином Русланом вчаться жити далі, але вже без свого батька, який був для них опорою й підтримкою.
Заключна історія у матеріалі — про уродженця Дніпропетровщини. Втім, найрідніші Івана Мединського нині проживають у Кропивницькому. Тут вони з ним побачилися востаннє на Алеї почесних воїнських поховань.
Все життя провели у клопотах і вже просто хотіли жити. В останній з його приїздів купили будинок — просторий — аби всім місця вистачало, аби легко дихалося. Наступного дня Ваня прокинувся і говорить, що хоче нас туди перевезти. Я кажу, що це швидко, треба облаштуватися. А він — ні, хочу бути спокійним, що у вас все добре, — розповідає дружина загиблого військового Ганна.
Іван Мединський народився у 1983-му році, через два місяці після смерті свого батька. Коли у них із дружиною було двоє діток, пішов на службу за контрактом. Коли розпочалася повномасштабна війна, у подружжя вже підростало троє синочків. А три місяці тому народилася ще й донечка. Та воїна це не спиняло. Дружина розповідає, що, боронячи країну від окупантів, Іван знав, що вдома у нього — надійний тил.
Коли мені дзвонив, то я жартувала, що сьогодні 52-га самотня чашка кави, рахувала, скільки днів його не бачила. А Ваня казав, що ще три чашки кави і він приїде. Приїжджав, обіймав мене міцно і довго не відпускав. Питав, чи зарядилася, чи готова знову сама пити каву.
У червні 2022-го року боєць перебував на позиціях близ Лисичанська, де і загинув у 66-й день народження своєї мами. Вранці встиг її привітати, а потім усім вже було не до святкувань. Дружині звістку повідомили телефоном його побратими. Іван загинув внаслідок масованого артобстрілу.
Служив боєць у 57-й окремій мотопіхотній бригаді. Мав позивний Кот — від прізвища матері — Котова.
Коли мені повідомили про його загибель, син підійшов, так обняв мене і по щоках — скупі чоловічі сльози. Хлопці-побратими нас підтримували, вони і з Бахмуту приїжджали, і на похованні були. Розповідали, що це вдома Іван був найкращим чоловіком і татом, а там був справжнім бійцем. Був безстрашним, не ухилявся від виконання найскладніших завдань, — каже дружина.
Ганна розповідає, що коли чоловік загинув, мала відчуття, що її випустили в темному лісі і наказали йти, не знаючи дороги. Навіть зверталася по допомогу до психолога.
Поривалася виїхати, але син тоді сказав, якщо ми поїдемо, тато лишиться тут зовсім сам.
Нині, говорить Ганна, розуміє, що іншого виходу, як бути сильною, не має. Заради дітей, заради себе, заради коханого.
Читайте також: Зустрічі в теплих кольорах. Як після тяжкої втрати живуть рідні загиблих воїнів – ФОТО
Фото обкладинки: https://mil.in.ua. У матеріалі використані фото авторки та світлини, надані родичами полеглих воїнів
Головне сьогодні
