Кожен народ має власні весільні традиції і обряди. Всі вони переходять від одного покоління до іншого й наділені глибоким змістом і символікою. Про весільні традиції Кіровоградщини Точці доступу розповіла Світлана Листюк, учасниця етнографічного проєкту "Баба Єлька". В рамках проєтку провели півсотні експедицій, зібрали тисячу експонатів. Світлана Листюк є кандидаткою педагогічних наук, також вона працює з експонатами в етнолабораторії.
Весілля на Кіровоградщині влаштовували якраз в таку пору — пізньою осінню та взимку. Причини зрозумілі — весною, влітку та ранньою осінню тривали польові роботи. Люди були зайняті — засівали землю, збирали урожай, збирали льон і коноплі для того, щоб потім виткати тканини. Після того, як всі ці роботи були виконані, актуальними ставали весілля.
Раніше дівчина навіть не могла претендувати на статус нареченої без посагової скрині, в якій мало бути повно усілякого майна. В залежності від того, що собі могла дозволити родина, скрині були маленькі й великі.
Скриню для доньки батьки купували або замовляли у місцевого майстра. Єдиній або старшій дочці могли передати скриню матері.
В посаговій скрині дівчина мала зібрати те, що їй буде треба в подружньому житті — її одяг, тканини, мотки з нитками, свічки, прикраси, стрічки, чобітки. Тобто те майно, з яким вона прийде у сім’ю.
І часто, коли хлопець приходив до дівчини знайомитися чи свататися, його мама дивилася на скриню — чи велика, чи мала, чи повна, чи порожня.
Не можна сказати, що в конкретні дні тижня виконували якусь єдину дію — в усіх селах розповідають по-різному, — розповідає пані Світлана.
Так, в один із днів, наприклад, у понеділок, наречена з дружками ходили запрошувати на весілля своїх гостей, а наречений із боярами запрошували гостей зі свого боку.
В базарний день їхали на базар та купували все, що потрібно для весілля.
Наступного дня збиралися жінки-коровайниці. Вони замішували і випікали весільний коровай.
Замішувати коровай — особлива традиція. Коровайниця обов’язково мала бути щасливою у шлюбі.
Наприклад, якщо у неї помер чоловік і вона стала вдовою, вона вже не має права вимішувати коровай.
Вважалося, що коли жінка робить коровай, вона вкладає у це свою енергію. Їй на допомогу запрошували усіх щасливих заміжніх жінок. Збиратися могли десятками.
В цьому процесі було багато обрядів і традицій. Не тільки тих, що стосувалися рецепту чи дизайну. Це була велика, громіздка справа, яка починалася із самого ранку. Треба було наносити холодної води, нарубати дров, розтопити піч.
Вже навколо печі складався справжній обряд випікання короваю, — зазначає Світлана.
В процесі співали пісні та примовляли. У коровайниці мала бути своя діжа, в якій вона вимішувала тісто.
В одній з експедицій ми спілкувалися з коровайницею в четвертому поколінні і вона розповідала, що традиція випікання короваїв їй передалася від її мами, бабусі. Вона досі користується їхніми рецептами.
Під час вимішування та випікання короваю над ним обов’язково треба було примовляти — для цього були спеціальні примовки. Так коровай "замовляли" на те, щоб у молодих було щасливе подружнє життя.
Вважалося, що навіть по тому, як коровай підійшов та як випікся, можна побачити, яким буде життя подружжя. Якщо він підгорів або впав, виявився присиркуватим всередині чи потріскався зверху, то ніхто не звинувачував у цьому коровайницю чи піч. Казали, що це ознака того, що життя в подружжя буде не дуже добрим.
Тому ідеальний коровай був запорукою вдалого сімейного життя, як мінімум — на психологічному рівні. Люди в це вірили і, можливо, ці страхи потім проектували на своє життя.
Крім короваю також випікали "шишки" чи "голубів", щоб потім роздати дружкам, боярам, незаміжнім та неодруженим гостям.
Коли вся підготовка була завершена — коровай вже випечений, всі весільні атрибути куплені, — гуляли весілля.
Наречені у своєму весільному вбранні завжди мали на голові воскові віночки. В декого вони були високі, як корона, а в декого — низькі.
Іноді у наречених віночки були з "висюльками" — це прикраси, які опускалися донизу. Їх називали вербою та листям.
Такі вінки виготовляли з паперу і воску. В селах були майстрині, які створювали їх на замовлення. Також вінки могли продавати на базарах.
Коли ми були у Голованівському районі, одна жінка згадувала, що її наречений їздив на ярмарок в інше село і привіз їй звідти вінок, з яким вона виходила заміж.
До речі, зараз на Кіровоградщині такі воскові вінки на замовлення робить майстриня Олена Мітюріна з Нової Праги. Зокрема, вона робить репліки із старовинних вінків. В неї є віск, який їй передали від майстрині, яка десятки років тому робила такі вінки в селі: матеріали — і папір, і віск не викинули, а зберегли її діти, а згодом передали це Олені Мітюріній.
До слова, переможниця проєкту "Голос країни" Марія Квітка виступала в репліці із стародавнього вінка, який Олена Мітюріна зробила із того старого воску і паперу.
Вінки також відрізнялися кольоровою гаммою — могли бути виключно білими, а також з рожевими квітами, зеленими листочками. Обмежень не було.
Також до вінків могли вчепити не тільки "вербу", а й кольорові стрічки — чим їх більше та чим вони яскравіші, тим краще.
Після вінчання вінок клали під скло у вінчальну ікону.
Зараз в експедиціях ми зустрічаємо, що в іконах є весільні вінки.
Якщо вінок не клали в ікону, то його навіть могли позичати на весілля іншим дівчатам, бо не в усіх була можливість його замовити чи купити. Вінок позичали у жінок, в яких гарне подружнє життя. Вірили в силу та енергетику цих весільних атрибутів.
На багатьох фотографіях, особливо з Олександрівського району, наречені часто одружуються із кролевецькими рушниками.
*Кролевецькі рушники — ткані рушники, виготовлені на Кролевеччині (Сумська область). Для таких рушників характерне поєднання білого і червоного кольорів. Донині традиція тканих кролевецьких рушників зберігається в місті Кролевець. Технологія ткання не змінилася — це повністю ручна робота.
Кролевецький рушник в частині Кіровоградщини був обов’язковим весільним елементом, так само, як і вінок — без нього заміж не виходили.
На весільних кролевецьких рушниках зображували птахів та півнів — це символ сім’ї, сімейного вогнища.
Коли вони тільки з’явилися і набули популярності, то стали весільним атрибутом на Кіровоградщині. Так, в центральній і східній частині області використовували саме кролевецькі рушники, в західній частині області — ні. Там використовували звичайні вишиті рушники.
Рушник дівчина мала вишити собі сама, купувати було не можна. Для Кіровоградщини не характерні геометричні орнаменти. На рушниках вишивали квіткові орнаменти та віночки.
Значення цих вінків на рушниках дослідники описують по-різному. Єдиної точки зору немає. Але деякі пишуть, що кількість ягідок, квіточок, гілочок у віночку означала, скільки в родини є дітей.
Наречена вишивала рушник собі. Нареченому ж — його мати. І у вишитий на весільному рушнику вінок вкладали інформацію про сім’ю і добрі побажання. За словами Світлани Листюк, в деяких джерелах пишуть, що іноді матір нареченого була не рада його вибору. Тому під час вишивання вінка на рушнику вона намагалася зробити його закритим, щоб сім’я не розвивалася далі.
У все це були "зашиті" глибокі сенси. Були жінки, які розповідали, як вишивали рушник і який сенс вкладали. Наприклад, знизу треба було вишити усіх своїх предків, щоб заручитися їхньою підтримкою. Вище, у квітках та ягідках, вишивали усіх живих родичів. Верхній ряд — сьогодення дівчини, а зверху вінок, в який вона вкладала, скільки хоче дітей, а також заможне та щасливе життя.
Але випадки, коли жінки розповідали про це так конкретно, є поодинокими. Частіше просто казали, що сподобався візерунок, або про те, що вишивали рушник, як у мами.
На весіллі рушники можна було перекидати через руку або ж зав'язати їх навколо пояса.
В кожному селі, куди ми приїжджаємо, знаходимо весільні фотографії. Ми намагаємося попросити їх, аби відсканувати або перефотографувати і зберегти собі в колекцію, щоб дивитися на ці весільні традиції.
Обов’язково до весілля нареченій треба було мати вишиту весільну сорочку. Ця вишита весільна сорочка із Диминого. Вона з конопляного полотна. На ній збереглися старовинні перламутрові ґудзики зроблені з кістки.
Весільна сорочка відрізнялася від звичайної тим, що у неї багато і яскраво вишита горловина. В звичайних сорочках цю частину не вишивали, бо вона була під корсеткою, її ніхто не бачив.
Весільну ж сорочку тут яскраво вишивали, бо перед нареченим корсетку треба було знімати. Він мав побачити, яка в дівчини гарна сорочка, яка вона вправна майстриня.
Барвисто вишивали також рукави та поділ. Насичені квіткові орнаменти могли бути червоними або також з чорним вкрапленням, могли бути й різнобарвні візерунки — великі пишні квіти. Також вишивали фігурки-берегині, маленьке дерево роду (коли форма квітів схожа на вазон або деревце) для того, щоб показати, що з цією жінкою родина буде процвітати.
Зверху на сорочку могли одягнути будь-яку спідницю або корсетку.
Завжди, коли приїжджаємо до стареньких, питаємо, яким було весілля їхніх батьків, дідів — чи був особливий одяг, вінок, як прикрашалися? Навіть якщо подружнє життя було невдалим, то про весілля розповідають із захопленням. Нещодавно ми приїхали до однієї бабусі, спитали, як звали її чоловіка. "Якого з них?" спитала вона. Виявилося, що вона виходила заміж чотири рази. Але ж весілля гуляли тільки під час першого одруження.
В деяких селах люди розповідали, що перший день гуляли в будинку нареченої: наречений приходив до них зі своїми родичами, боярами. Гуляли там, а на інший день святкували вдома у молодого. В інших селах навпаки — спочатку приходили свати і вели наречену в хату до чоловіка. Після святкування молодих залишали самих на першу шлюбну ніч, а всі гості йшли святкувати додому до нареченої.
За словами Світлани Листюк, спільне, про що розповідали всі — це пісні, які співали на весіллях.
На весіллях обов’язково співали тужливі пісні до нареченої.
Так, коли дівчині розплітали коси та покривали її хусткою, співали тужливі пісні про втрачене життя. Вважалося, що коли наречена виходить заміж, то дівчина в ній помирає і треба попрощатися з її попереднім життям. Але при цьому народжується жінка. Тому, поряд з тужливими, співали й пісні, насичені добрими побажаннями на її подружнє життя.
"Червоною ниткою" в тих піснях проходило те, що вона має бути слухняною, вірною, працьовитою, щоб чоловік не піднімав на неї руку, щоб вони слухалися один одного та підтримували.
Якщо наречена була сиротою, для неї співали окремі пісні.
Ці пісні дуже сльозливі. Коли баби нам їх наспівували, то ловила себе на думці, що такі пісні треба співати на похованнях, а не на весіллях. От проймає, за серце бере. Якби уявити себе на місці нареченою — ти виходиш заміж, здається, що це має бути найщасливіший день у житті, як прийнято вважати, а тобі співають такі страшні тужливі пісні. Про те, що ти самотня, сирота, що твої батьки лежать в могилі, сирою землею просипані… Це дійсно до мурашок. Я не фольклористка, але з точки зору слухача, мені здається це робили для того, аби дівчина дійсно відчула різницю між її попереднім і наступним життям і зрозуміла, що переступила етап дорослішання. Надалі до неї будуть ставитися зовсім по-іншому — не як до дитини, а як до дорослого члена суспільства із своїми конкретними обов’язками, які вона повинна виконувати незалежно від бажання.
Під час весілля багато веселих та смішних пісень співали дружки та бояри. Деякі з них були з нецензурною лексикою.
Буває, ми просимо людей заспівати нам їх, а вони відмовляються, бо соромно.
В цих піснях бояри і дружки намагалися трохи принижувати один одного і придумували для цього смішні рими, в яких і обзивали, і підколювали, і порівнювали:
Та товстобока, а в того чуб вискубаний, а та кривонога тощо. Але це було настільки смішно і весело, що, я думаю, вони один на одного не ображалися. Це було наче вокальне змагання: хто кого переспіває, хто знає більше прикольних приспівок, хто скаже останнє слово — бояри чи дружки? Все це було не зі зла, а задля розваг.
За словами Світлани Листюк, спектр пісень і звичаїв був таким великим, що ще жодного разу не вдалося записати весь весільний обряд повністю — від початку до кінця.
Це настільки насичений процес, він неймовірно багатий. У кожному регіоні ще й є свої нюанси. І якщо в деяких книжках ви побачите повний і єдиний весільний обряд, то не вірте. Бо поїдете в сусіднє село, а там розкажуть геть інше — не так співали, не так місили тощо.
Фото: Баба Єлька
За словами Світлани Листюк, з тих страв, які можна вважати характерними для Кіровоградщини, бо їх подавали в усіх куточках області, є, зокрема, тушкована капуста. Вона могла бути з м’ясом, з картоплею або ж сама по собі.
На весільних столах була й найрізноманітніша кваснина — капуста, яблука, кавуни, буряки, огірки, помідори. Все, що можна було заквасити, було на столі.
В усіх експедиціях, де б ми не були, нам завжди кажуть про капусту — могли просто порубати цілу "головку" на 4 частини, могли дрібно шинкувати і пересипали олією, цибулею.
На столах були й різні види м’яса. Воно могло бути печене в печі, тушковане, обсмажене. Також запікали й тушкували курей. Все це готувалося в печі. Ніякого копчення тоді не було, а піч була чи не єдиним механізмом приготування їжі.
Також надворі ставили плиту-кабицю — це прямокутна мурована цегляна плита, її топили дровами. На ній було два металевих кола. Їх можна було зняти, поставити казанки і готувати. На цій кабиці у величезних казанах робили традиційні або лінивім голубці — капуста із пшоном та дрібно нарізаним м’ясом.
Ніде нам ніколи не казали, що на столі були котлети. А от м’ясо було.
Обов’язковою стравою також був холодець з риби чи півня. Готували вареники, які в деяких регіонах називають пирогами, а також традиційні печені пироги. Вареники переважно робили на пару, у воді варили рідко.
Пили на весіллях різноманітні наливки — тернівки, медовуху за різними рецептами. З безалкогольних напоїв були узвари.
Компоти з’явилися значно пізніше. Моя баба з Благовіщенська розповідала, що в дитинстві дуже любила буряковий компот. Його теж подавали на весіллях. Готували його так: в кип’ячену воду додавали натертий на крупну терку цукровий буряк. Коли він добре зварився, туди додавали сушені чи свіжі яблука та груші. Варили разом, а далі проціджували.
На весіллях збиралися цілі села.
Так, у західній частині Кіровоградщини традицією було приходити на весілля з чимось до столу. Випадки були різні — могли нести, наприклад, порубаних курей, яких мали приготувати на весіллі, а іноді на свято йшли вже з готовими стравами. Таким чином накривали стіл, особливо якщо одружувалися не багаті люди, або наречена була сиротою.
На весілля запрошували всіх родичів та сусідів, а іноді й усіх, кого зустрічали дорогою. Столи ставили в хаті й надворі.
Деякі жінки розповідали нам, що поки одні сидять за столом у хаті, інші перебувають на дворі — спілкуються, танцюють, розважаються. Час від часу люди мінялися місцями.
Весілля в нас гуляли з розмахом не зважаючи ні на що.
У воєнні та післявоєнні сорокові роки на весілля стали збирати менше гостей, накривати не такі багаті столи. Багато обрядів збереглося, але розмах весіль був не таким великим.
Якщо говорити про те, як змінився традиційний одяг, то раніше наречена мала бути у вишитій сорочці, мати спідницю, гарно вишиту корсетку, вінки, стрічки. У воєнні та повоєнні роки наречені одягали що могли, а про вишиті сорочки почали забувати ще в 30-х роках, у зв’язку з усіма тими жахливими подіями, які приніс нам радянський союз.
На весільних фотографіях того часу можна побачити наречених у чоловічих піджаках.
Спілкуючись, ми питали, а що це на них? "Мужський піджак". А чого чоловічий? Брали чоловічий, бо можна було одягти зверху на плаття, на кофту, щоб було тепліше.
За словами Світлани Листюк, жодна жінка не розповідала, що мала весільну сукню.
Просто сорочка, спідниця і піджак. Це була вимога часу — просто брали те, що було чисте й ціле. Одного разу бабуся з Маловисківського району розповідала, що дуже хотіла "хвату" (ред. — фату). А "хвату" не було де взяти. Вони знайшли якусь бабу, в якої була марля, вона відрізала їм шматок. Дівчина вчепила собі до вінка той шматок марлі і виходила заміж у "хваті".
Коли батьки видавали заміж чи одружували останню дитину, їм влаштовували обжинки.
Так, на другий день після того, як одружується остання дитина, родичі влаштовували для них окреме свято: плели вінки з пшениці, різнотрав’я, квітів, одягали їх на батьків, садили на тачку, воза чи сани та їхали через все село.
Дорогою їх могли виваляти в болоті, пилюці, закидати снігом, довезти до найближчої водойми та викупати чи хоча б вимити ноги. Таким чином вони проходять своєрідний обряд очищення — звільняються від дітей, яких мали виховувати, і ніби стають вільними людьми. Ця традиція зберігається і зараз, зокрема на територіях колишніх Благовіщенського, Голованівського, Гайворонського районів.
Довідково: пpоєкт "Баба Єлька" заснували в липні 2018 pоку. В рамках проєкту провели безліч експедицій, зібрали понад 1000 різноманітних експонатів. Крім цього, випустили книгу "Смачна Кропивниччина", яка є результатом експедицій протягом 2018-2021 років. У ній зібрані записи рецептів мешканців сіл Кропивниччини, які найкраще оповідають про повсякденні локальні кулінарні практики ХХ ст. Наразі також шиють український одяг, який замовляють у різних континентах світу.
Побачити фотографії, одяг, скрині, взуття, рушники, вінки й багато іншого можна в етнолабораторії за адресою Театральна, 12. Там також можна придбати сувенірну продукцію.
Безліч цікавих історії про експедиції можна прочитати на сторінці етнолабораторії у фейсбуці.
Протягом чотирьох років "Баба Єлька" залишається волонтерським проєктом, основна мета якого - пошук, дослідження та популяризація знань про Кіровоградщину початку ХХ століття.
Підтримати проєкт можна кількома способами:
