03 вересня 2024, 14:50
Михайло Шатохін із Кропивницького проходив військову службу в Нацгвардії України. Захисник загинув під час бойового завдання у 23 роки. За тиждень подзвонив матері й поділився радістю – знайшов кохання у війську. І вже приїде у гості не сам, а з дівчиною Надією з Одещини. Втім, мрії не справдилися. Кохана до його матері, Олени Волошиної, приїхала одна. Яким пам’ятає сина, кропивничанка розповіла журналістам Точки доступу.
З мамою захисника Михайла Шатохіна ми зустрілися на площі Героїв Майдану. 44-річна жінка – одна з учасниць акції "Вони віддали за тебе життя. Віддай в памʼять про них хвилину свого часу", яку ініціювали рідні полеглих воїнів, щоби привернути увагу до загальнонаціональної хвилини мовчання.
У руках Олени Волошиної портрет. На фото – юне світле лице – захисник загинув, коли йому щойно виповнилося 23 роки.
Я тут, бо ми вшановуємо пам’ять героїв, які віддали найдорожче – життя – за Україну. Він казав, що має бути там, повинен захищати нас, – розповідає жінка крізь сльози. – Був він на Бахмутському напрямку пів року, в селі Роботине Запорізької області й Харкові, вони аж до кордону дійшли, – говорить Олена Волошина.
Продовжуємо розмову в квартирі, де виріс Мишко. Сім’я переїхала сюди, коли Олена була вагітна старшим сином. Про Михайла їй тут нагадує кожен куточок.
Це пам’ятний куточок мого сина. Тут всі його речі, навіть, мило, зубочистки… Це все передали, що лишилося. Кубик Рубика він дуже любив складати, особливо – в підлітковому віці.
Мишко був спокійним, веселим, уважним до матері й завжди посміхався, – згадує Олена. Навіть у підлітковому віці був розважливим і не завдавав клопотів. На вікні затишної кімнати квітнуть орхідеї – син їх дарував Олені на усі свята.
Це мої орхідеї. Мені дуже подобається за ними доглядати. На кожне свято син мені дарував їх. Він був дуже гарною дитиною. В школу – зі школи – все спокійно. Навчався в 19-й школі. Потім пішов у технікум.
Михайла Олена народила у 20 років. Знала, що буде хлопчик, з нетерпінням чекала на появу дитини.
Коли я його народила, прийшла в палату, а там була вже жінка. Не перший раз вона народила. Запитала, хто в мене. І каже: "І в мене хлопчик". Потім вона мені говорить: "Моя бабуся сказала, що зараз народжується багато хлопчиків. Це, мабуть, буде війна". Я так запам’ятала це…
Хлопець вивчився на електрика. Мріяв освоїти ще й фах архітектора.
А після того, як закінчив уже технікум, пішов в армію. Забрали його в місто Харків. У Національну гвардію. Теж пам’ятаю, як проводжала його. Там сказали: "Зараз ми забираємо хлопчиків, потім ви зустрінете чоловіків". Але так мені й не довелося його зустріти.
Жінка розповідає, що була проти, щоби син заключив контракт і став військовим. Тоді в інформаційному просторі вже чітко прослідковувалася тема повномасштабного вторгнення.
У Харкові захисника й застала повномасштабна війна.
Я йому подзвонила о четвертій ранку. Він підняв слухавку і сказав, що займають свої позиції. Вони десь бігли. Не знаю, куди. Потім він говорив, що їх вивезли й не чіпають…
Невдовзі Михайло таки заключив контракт на військову службу. Був начальником групи радіозв’язку. Що бере участь у боях, від матері спершу приховував.
Я не знаю, що він там робив, але ніколи не чула ніколи вибухів... А якось почула і він зізнався, що на війні… Так я і дізналася. Потім він вже почав мені розповідати і про Козачу Лопань, і про Цупівку, і про Дементіївку...
Попри молодий вік, розповідає матір, син мужньо виконував громадянський обов’язок – боронити країну. Його дивувало, що майбутньою перемогою живуть не всі. Перший раз, коли Михайло приїхав у відпустку, дивувався спокою в тилу.
Вони не могли зрозуміти, чому тут немає війни, а там – війна. В них був дуже великий страх в очах, коли вони вперше приїхали в місто з фронту.
Потім, каже жінка, хлопці адаптувалися і зосередилися на виконанні завдань.
У війську Михайло познайомився з дівчиною.
Прийшла до них дівчина, закінчила академію, була їхнім командиром, у них зав'язалися стосунки.
Син, розповідає Олена, навіть планував одруження.
Він мені за тиждень подзвонив, як вони мали їхати туди на Роботине і сказав, що коли будуть на ротації, приїде з нею. Обручки вони вже замовили. Так і не пощастило мені – вона приїхала потім сама до мене.
Загинув військовий у селі Роботине на Запоріжжі 28 жовтня 23-го року, на 611 день повномасштабної війни.
Вони їхали на бойове завдання, мали встановити камеру. Росіяни контролювали вже цю дорогу. Вони перестрахувалися, сіли в бронеавтомобіль, все одягли, але їх все одно засікли і влучили…
Окупанти поцілили в автомобіль протитанковою ракетою. Михайло отримав поранення без шансів на життя.
Нині Олена живе заради молодшого сина та пам’яттю про Михайла.
Стараюся бути серед людей, роботою відволікаюся, намагаюся не замикатися в собі. Звісно, заради молодшої дитини стараюся не падати духом.
Жінка закликає кропивничан не забувати захисників, які ціною власного життя заплатили, щоб ми жили під мирним небом у власній країні.
Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки “Голоси України”, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і є частиною Ініціативи Ганни Арендт. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
Читайте також: “Чи хотіла я бути сильною? Я планувала бути щасливою”: історія Катерини Солоп, яка втратила на війні чоловіка
Фото Олександра Козловського та з сімейного архіву родини
Головне сьогодні
