Професійний військовий, спортсмен, а тепер – ветеран і батько. Микола Івко з Кіровоградщини присвятив армії майже дев'ять років, об'їздив весь Схід і підірвав на війні здоров’я. Та не втратив жагу до життя та перемог. Після звільнення зі служби знайшов себе в адаптивному спорті та батьківстві. Ділиться, що саме син – теж Микола – мотивує і надихає, попри невиліковне захворювання захисника. Історію чемпіона з Новоукраїнки записала журналістка Точки доступу Лілія Кочерга.
"Ось зал, в якому я займаюся тричі на тиждень. Кожне моє тренування триває близько двох, двох з половиною годин", – Микола Івко показує зал, який вже став практично другим домом.
Армії 32-річний чоловік присвятив майже дев’ять років. Бути військовим мріяв з дитинства. Хоча жодного подібного прикладу в близькому оточенні не мав.
"У перший призов я пішов на строкову службу, тільки 18 виповнилося. Після служби хотів десь піти у гарячі точки, але на той час не було такої професійної підготовки, не було старту".
З ранніх років, розповідає, займається і спортом. Спочатку було карате, потім – кікбоксинг та змішані єдиноборства. Серед спортивних звань, що має Микола, – кандидат у майстри спорту зі змішаних єдиноборств. Однак, після спортивної травми чоловік перейшов у тренажерний зал.
"У середині 2014-го в мене був останній турнір. Три-чотири місяці пролікувався після травми очей і з початку 15-го року почав свою військову кар’єру, яка завершилася у кінці 22-го. Щодо служби ні з ким не радився. Мені, мабуть, мало було адреналіну в житті і я вирішив пов’язати його з армією".
Свої 23 вже відзначив у найгарячішій тоді точці – Волновасі. Мав позивний "Джин". Побратими дали його ще під час навчання на Миколаївщині. Адже всі завдання боєць виконував на "відмінно".
"Це стосувалося снайперської справи, жоден вихід у мене не проходив безрезультатно. Закінчилася моя снайперська кар’єра на тому, що командир бригади разом з командиром батальйону просто забрали в мене гвинтівку і сказали, що мені час рухатися далі. Тому що з’явилася інформація, що за мою голову навіть давали винагороду".
Так Микола став командиром відділення розвідувального взводу.
"Ходили на виходи, виконували свої задачі…Я водив групи, виводив. Не раз були в тилу ворога, навіть, не один десяток разів. Потім став головним сержантом взводу. У 17-му році я вже був т.в.о. командира взводу розвідки".
Попри складні завдання, згадує, незворотних втрат у підрозділі не було.
"Це ми, можна сказати, легко відбулися. Далося взнаки, що все прораховували до дрібниць. Як мінімум, три-чотири дні готувалися до задачі. Вивчали топографію, плани підходу і відходу, саму задачу. Дослухалися до думки кожного".
Коли контракт завершився, Микола повернувся додому і планував зав'язати зі службою. На той момент мав сам виховувати маленького сина.
"Є велика різниця між життям військовим і цивільним. Там ти цінуєш кожен момент, абсолютно на все звертаєш увагу. Бо не знаєш, коли прийде той останній момент, коли вже не зможеш нічого побачити", – говорить він.
Велика війна застала бійця вдома.
"У перший же день на 09:30 стояв під військкоматом з усіма документами, і на вечір ми вже були в відрядженні в бойову частину. Коли почалася повномасштабна війна, то з перших днів став командиром взводу розвідки батальйону морської піхоти".
Весь час служби чоловік провів на передовій. Об’їздив, каже, практично всю Донеччину та Луганщину. Численні контузії, баротравми та стреси призвели до невиліковного захворювання центральної нервової системи.
Останню контузію захисник отримав під Херсоном, після цього почалися проблеми зі здоров'ям.
"Ми виконували розвідувальне завдання у Таврійському, яке було у сірій зоні. Свою роботу робили на "відмінно", але ворог з танку знищував все навкруги. Але все ж ми зайняли той населений пункт в подальшому і були дуже близько до ворога".
Невдовзі, каже Микола, у нього почалися сильні головні болі.
"Це була легка контузія, яку, мені здається, кожен військовий переносить досить легко і швидко до цього адаптується. Але після неї в мене почалися сильні й затяжні головні болі. Я два місяці жив на знеболюючих препаратах".
Спочатку про свій діагноз Микола не знав. Аж поки його побратим не перевернувся на передовій на автомобілі. Товариш повіз його у шпиталь.
"Його направили на МРТ і я теж обстежився. Так виявилося, що я маю це захворювання. Мене відправили в Одесу для підтвердження. Лікувався там десь півтора місяці, після цього мене остаточно виключили з лав армії".
Це стало неабияким ударом. Звільнятися військовий не хотів, просив його лишити.
"Я з руками, з ногами, можу ходити, рухатися – все ж в мене добре. Хотів приносити хоч якусь користь. Якщо не на "передку", то чи в тилу, чи в "учебці". Я міг би навчати, адже маю великий досвід, і робив би це краще, ніж люди, які просто навчалися по книжці".
Та Миколі відмовили і в найкоротший термін звільнили зі служби.
Є люди без ніг, яких звільняють по пів року, по року, а тут все було дуже швидко. А потім, коли я дізнався, що це за захворювання і чому так все – просто ніхто не хотів брати на себе відповідальність. Мені одразу лікар сказав, що хочеш ти, чи не хочеш, лікуєшся, не лікуєшся, стовідсотково тебе чекає крісло колісне. Ну, чекає – хай чекає, – посміхається він.
Окрім армії, ділиться боєць, не бачив себе ніде. На службі був, наче риба у воді. Любив цю відповідальність, ризики й адреналін. Чоловікові встановили 50% непрацездатності. А значить, що він не може працювати в силових структурах, на виробництві тощо. Можлива лише спокійна "сидяча" робота.
"Тим паче, коли мені понаписували купу того, чого не можна... Я сидів і довго роздумував: а що можна?! Але збиратися докупи довелося швидко, адже я приїхав додому, в мене маленький син, і довелося стати із серйозного дядька зразу в няньки. Мабуть, це найтяжче, що було – стати для свого сина і мамою, і татом, і всім, ким можна".
Порятунком став спорт. Минулоріч випадково побачив у ютубі оголошення про ветеранські змагання. Без підготовки і не роздумуючи, подав заявку й наступного дня вже брав участь.
"Після тренувань є болі, є відчуття, я встаю, цьому радію. Тому що я відчуваю. Так як у мене на даний час уже є, не можу сказати, що великий, але достатній відсоток втрати чутливості ніг і рук. Я пройшов український відбір, потрапив у збірну України, їздили на міжнародні змагання в Мадрид, в Іспанію. Особисто мої здобутки минулого року – дві золоті і дві бронзові медалі".
Займається чемпіон, попри категоричну заборону лікарів. Каже, сам собі дозволив тяжкий спорт. Не збирається сидіти, склавши руки і коритися хворобі.
"Цивільна і військова медицина забороняють абсолютно все, а у спортивній медицині, навпаки, багато професійних лікарів говорять про те, що треба діяти відповідно до самопочуття. Якщо ти почуваєшся добре, не втрачаєш свідомість, в тебе не піднімається тиск – будь ласка. Але постійно контролюй свій стан".
Зазвичай ветеран тренується у тренажерці в рідній Новоукраїнці. Там власник – Рачик Осипян – проєктував готельний комплекс "Гостинний двір", лежачи в лікарні. Коли лікарі сказали, що онкохвороба відступила і він житиме, вирішив втілити у життя юнацьку мрію.
Лежав у лікарні, креслив, надсилав синам. А вони займалися, – розповідає чоловік.
Нині не лише запрошує армійців тренуватися безплатно та плавати у басейні, а й радиться з Миколою у покупці нових тренажерів, потрібних йому в підготовці для змагань.
"Займався в молодості футболом, боксом. Так вийшло, що моя мрія збулася на старості років. Наші армійці повинні займатися, користуватися пільгами, вони нас захищають, країну".
Родину Рачика Осипяна також зачепила війна. Тож, говорячи про українських захисників, він ледь стримує сльози.
"Онук на пенсії вже – друга група. Син зараз вдома, теж документи готують, з першого дня добровольці теж. А старший син має бронь – директор фермерського господарства. Волонтерить, допомагає".
Ветеранський спорт – це найкраща адаптація та реабілітація після фронту, – каже Микола Івко. Певний, треба мотивувати ветеранів займатися.
"Тут ти можеш і розслабитися, і забути про проблеми, і знайти нових друзів, знайомих. Щоб це було потужніше і продуктивніше, хотілося б, щоб його затвердили офіційно як вид спорту, як, наприклад, футбол чи баскетбол".
Чоловік говорить про недостатню підтримку на рівні держави і громади. До прикладу, часто, щоб поїхати на змагання, ветерани мусять самі шукати кошти, залучати спонсорів.
"Все завдяки "Федерації стронгмену України" і Мінветеранів, які супроводжують цей вид спорту. Дають можливість досягати вершин, десь себе показувати, проводити круто час. Перший сезон я на 98% об’їздив всю Україну за власні кошти. В моєму місті це ніким не супроводжувалося, хоча з Новоукраїнського району я один беру участь у змаганнях такого рівня".
Найбільшим досягненням ветеран і спортсмен вважає батьківство. І хоче бути гідним прикладом для маленького Миколи. А той в свою чергу мотивує його жити наповну, попри діагноз і перестороги лікарів.
"Також пишаюся досягненнями у спорті. Адже ми – команда ветеранів української збірної – вперше під егідою України взяли участь у змаганнях STRING SPIRITS GAMES в Іспанії, започатковані "Федерацією стронгмену України". Це було вперше і це ввійде в історію".
Цьогоріч Микола Івко знову бере участь у ветеранських змаганнях "Сильні України". Вже відбулося кілька етапів, на яких ветеран здобув перші медалі.
Читайте також: "Хочу повернутися до автосправи й одружитися": історія захисника з ампутацією Олексія Ганського
Фото Олександра Козловського, а також з домашнього архіву героя матеріалу
Останні новини
