15 квітня 2024, 11:55
Науковець, літературознавець, викладач, вчитель, громадський діяч. Олександр Ратушняк у перший день великої війни пішов до війська. Вирішив, що повинен захищати Україну. Про історію українського захисника, ветерана, який жив у Кропивницькому, а нині переїхав до Вінниці, його повернення до цивільного життя та адаптацію, розповідає Точка доступу.
Не можу сказати, що звістка про початок повномасштабного вторгнення заскочила мене зненацька. Ні, я готувався морально.
Подумав, що уникнути відправки на фронт, як у 2014-му році, не вийде. Тоді я сказав собі, що не військовий, не з тої сфери, що це не моє. Були думки піти на війну, але не пішов.
24 лютого 2022 року Олександр прийшов до військкомату і його записали до лав Вінницької тероборони. Згадує, що в перший день брали всіх, видавали автомати тим, хто прийшов. Потім вже людей трохи “відсівали”: записували дані, відбирали певні військові професії.
Чоловік говорить, що пішов до війська за переконаннями. Не збирався нікуди виїжджати чи відсиджуватися вдома:
Для мене близькими є слова Євгена Маланюка про те, що він, втративши батьківщину, все життя про неї жалкував:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
Олександр Ратушняк згадує, що на той момент для нього найважливішим було допомогти стримати ворога, захистити Батьківщину. Відсутність бодай якогось військового досвіду не стала перешкодою.
З автоматом я знайомився ще в 11 класі. Нам показали якісь основи як з ним поводитися. Коли у війську видали автомат, запитував, як його збирати/розбирати.
Олександр цікавився, чи будуть навчання або стрільби. На що чув відповідь: “В бою навчишся”. Роту, у якій він служив, готували відразу відправити у бій у східній частині України. Проте відкомандирували лише частину військових. Відібрали лише тих, хто проходив службу в армії або раніше був у зоні ООС. Основна частина залишилася на Вінничині – охороняли блокпости, госпіталі, склади.
Потім нас перевели на Придністров’я (теж Вінницька область). Протягом пів року ми укріплювалися, ходили на стрільби та навчання, адаптувалися до військового життя.
2 вересня 2022 року підрозділ, у якому служив Олександр Ратушняк, відправили у зону бойових дій на Вугледарський напрямок. Чоловік разом із побратимами тримав лінію фронту на “нулі”. Там вони перебували три з половиною місяці.
Далі – півроку в Чорнобилі. Жили в покинутих хатах у зоні відчуження. У одній з таких хат Олександр знайшов портрет козака: чи то власника оселі, чи його далекого предка. Відправив той портрет до етнолабораторії “Баба Єлька” у Кропивницькому як пам’ять для майбутніх поколінь.
Чорнобильська зона, з одного боку, була для мене відкриттям, бо я ніколи там не був. З іншого – це був певний перепочинок після зони бойових дій. Після Донбасу Чорнобиль нам видався курортом. Пів року перед нами там були москалі, ми знаходили їхні сухпайки “Армія Росії”. Їх звідти вибили українські бойові підрозділи ще до нашого приходу.
Олександр Ратушняк звільнився з військової служби влітку 2023 року. У ЗСУ він прослужив 1 рік та 4 місяці. Після повернення з фронту чоловік вирішив повернутися в професію:
Є люди, які звикають до служби в армії, втягуються і їм важко повернутися до цивільного життя, адже треба по-новому пристосовуватися. Фронтові травми не дають нормально сприймати те, що відбувається в мирному житті.
Після повернення з фронту Олександр Ратушняк сам зайнявся своєю реабілітацію. Розповів, що подав заявку до Міжнародної організації мігрантів і його разом із родиною запросили на тижневий ретрит у Львівській області:
З нами працював американський психолог, який сам є ветераном і пройшов Афганістан.
Після ретриту Олександр із родиною поїхав на 10-денний відпочинок до санаторію у Трускавці:
Я звільнився з війська влітку, тому це був період відпочинку та реабілітації.
З 1 вересня ветеран повернувся в освіту, почав працювати у Вінницькому ліцеї №26. Олександр Ратушняк – науковець і до повномасштабної війни багато років працював у ЦДУ ім. В. Винниченка. Говорить, що подав резюме до Вінницького педагогічного університету, проте там зараз відчувається нестача студентів, відповідно, мало навантаження для викладачів і потреби в кадрах немає.
У школі ж завжди є діти. Діти – це жива енергія. Попри те, що це діти війни, вони цікавляться життям.
Олександр говорить, що коли повернувся з фронту, у його житті розпочався новий етап – навчання:
Я, відколи повернувся з фронту, стільки навчаюся, що, напевно, не навчався за всі попередні роки.
Так, чоловік закінчив двомісячні курси акторської майстерності у вінницькій студії “Квадрат”. Потім представляв свій монолог на сцені – грав Гамлета. Далі Олександр пройшов курси масажу, курси емоційного інтелекту та фасилітації, а також закінчив школу тренерів.
Окрім того, пройшов тренінги “Рівний рівному”, тобто я можу надавати психологічну допомогу своїм побратимам, які повертаються з фронту.
Чоловік говорить, що у світі є багато цікавого, і саме навчання та пізнання нового повертає до цивільного життя:
Зараз є багато можливостей. Україна розвивається і ми розвиваємось як нація. Суспільство стає громадянським, якби тільки не війна…
У росіян багато заздрості. Вони бачать, що набагато гірші за нас. Вони побачили, як живуть люди в Ірпені, Бучі, Макарівці. Від своєї нікчемності та злоби творили ці звірства. Для того, щоб залишатися людьми, треба ними бути від початку.
Олександр Ратушняк згадує, спочатку йому було трохи незвично, коли повернувся до цивільного життя. На фронті він пристосувався до інших умов:
Там все дуже регламентовано – виконуєш накази, несеш відповідальність. А тут люди вільно пересуваються, відвідують кіно, клуби, концерти, театри.
Говорить, що з одного боку, правильно, що життя не зупиняється. Чоловік не є прихильником стратегії, що треба ставити життя на паузу під час війни. Вважає, що режим відкладеного життя не дає людям розвиватися:
Навіть під час війни є можливості для розвитку. До прикладу, митці, громадські та культурні діячі так чи інакше донатять, допомагають фронту. Це працює на перемогу.
З іншого боку, говорить ветеран, люди починають забувати про війну, а цього не можна робити:
Мирне життя вражає і багатьох з моїх побратимів тригерить. На фронті люди віддають все – час, здоров’я та життя. Повертаючись сюди, вони бачать, що люди навіть не думають про війну, не переймаються нею. Звісно, не можна бути постійно в напрузі і ми не можемо судити, наскільки ці люди включені у війну.
Олександр говорить, що зараз треба бути максимально консолідованими та працювати на перемогу:
Загроза нікуди не зникла. Те, що ми змогли відтіснити ворога від Києва та повернути Херсон – це незначні переваги. А фронт дуже мінливий: те, що я пережив, і те, що зараз переживають мої побратими, дуже відрізняється.
Чоловік наголошує, що за останній рік на фронті багато чого змінилося, війна стала більш технологічною. Раніше основною загрозою для військових були міни:
Ворог за 3-5 кілометрів ставив міномети та “накривав” нас, а дрони-розвідники лише наводили цілі. Ймовірність потрапляння в бліндаж становила 1 до 100. Бували нещасні випадки, але міна “сліпа”. А зараз, розповідають побратими, росіяни використовують FPV-дрони – це “зрячі” дрони, якими керує оператор. Відсоток потраплянь – 90. Плюс керовані авіабомби, які летять по координатах, тому від них складніше сховатися. Війна все більше технологізується.
Ветеран зазначає, що у Росії більший людський ресурс, там постійно проводиться мобілізація. В Україні ж військові, які знаходяться на фронті з першого дня повномасштабного вторгнення, втомилися і не знають, коли зможуть повернутися додому:
ВІйськові не залізні, багато з них перебуває на межі. Їх потрібно замінити, але заміни немає. На мою думку, люди б активніше йшли до війська, якби знали на скільки вони туди йдуть, щоб це не був квиток в один кінець.
Головне зараз, на думку Олександра, не допустити зради та домовленостей в суспільстві, адже ворог не може справитися з українцями на полі бою:
Уже не раз Україна потерпала та зазнавала поразки через зрадників. Ми – сильна військова держава. Згадайте запорожців, українців часів гетьманщини, УНР, холодноярців, махновців, структурні підрозділи Петлюри. Якби вони консолідовано діяли, то подолали б будь-якого ворога. Деструктив і зради дали свій результат.
Чоловік говорить, що нам пощастило народитися та жити у своїй державі, у незалежній Україні:
Небагато українців мали такий шанс. Я згадував Маланюка. Він у своїй країні жив всього три роки, Шевченко взагалі жив у чужій колонізований імперії. І так можна взяти будь-яке покоління – дисиденти, шістдесятники. Всі вони жили в чужих країнах, імперіях, захоплених ворогами, і тільки мріяли про Україну. А ми її отримали, дехто мав від народження, але ворога ми мали одвічного і споконвічного.
Зараз підрозділ, у якому служив Олександр, перебуває на передовій, на Авдіївському напрямку. Чоловік тримає зв’язок з бойовими побратимами та продовжує навчати дітей:
Ми не можемо ізолювати дітей від війни. Їм потрібно розповідати про неї так, щоб не травмувати, а з іншого боку, вони повинні розуміти, за що ми воюємо. Ми повинні донести до них тяглість нашої історії, що ми – нащадки воїнів, які воювали з Росією “впродовж своєї історії. Потрібно докласти максимум зусиль, щоб на долю наших дітей не вистачило цієї війни…
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Читайте також: “Найголовніший виклик – знайти ціль і мотивацію” – військовий з Кіровоградщини про відновлення і повернення до цивільного життя (ВІДЕО)
Головне сьогодні
