11 квітня 2024, 18:45
Кропивничанин Юрій Давиденко брав участь в Революції гідності, воював в АТО та під час повномасштабної війни. І сьогодні, попри вік і хвороби, знову готовий іти на фронт. Адже понад усе мріє вигнати ворогів з рідної землі. У військовому шпиталі, де Юрія знають вже десять років, дивуються його оптимізму та силі духу. Кажуть, той має стільки ресурсу на щастя, що вистачить на п'ятьох. Про патріота й ветерана читайте у матеріалі Точки доступу.
Юрій Давиденко народився у Кропивницькому. У мирному житті, розповідає, займався виготовленням меблів.
Коли ціна на дерево впала, його не дуже брали, а там треба було лакувати, робити багацько роботи…То перейшов на кухні з ламінату. Робив кухні та меблі для передпокоїв.
В армії чоловік служив у спортивній роті в Києві. Отримав військову спеціальність "стрілець". І нині працює над спортивною формою.
Боротьба за Україну для Юрія розпочалася з Майдану. Туди він подався після побиття студентів. Каже, не зміг стерпіти такого знущання над українцями.
Я поїхав туди після побиття студентів. В мене теж донька. Тож вирішив поїхати на Майдан і стояти за правду, за справедливість. Це я з Русланою вночі, ми там з нею сфотографувалися. Вона була на сцені, завжди вона підтримувала сцену, підтримувала людей.
Найбільше, розповідає кропивничанин, йому запам’яталися події 18 грудня - 20 грудня – дні, коли на Інститутській загинуло найбільше людей. Що це буде лише початок найтяжчого періоду в історії сучасної України, тоді він і подумати не міг.
Для нас тоді було головне скинути Януковича, так як він хотів побудувати поліцейську владу. Ми хотіли в Європу, цього не сталося. Стояли там у холод, бо, якби розійшлися, силовики б зачистили Майдан. Один раз я вистояв на морозі 16 годин і сам не думав, що так можу.
Згодом з кропивницькими активістами Майдану чоловік зустрінеться в лавах Української добровольчої армії.
Коли Росія вторглася в Україну, Юрій Давиденко добровольцем пішов на фронт.
Мене не брали довго – за віком, хвороби якісь… Відсторонювали, а потім я все ж домігся свого. В 14-му році мене не взяли, я був у Золотих воротах – це батальйон Управління внутрішніх справ. Я там був, а потім мене не взяли і я пішов в наш кропивницький військкомат. Взяли мене аж у 15-му.
Зрештою Юрій підписав контракт. Був кулеметником у десанті, воював у піхоті. На той момент йому було 52 роки.
Довелося стрибати в парашутом, займалися…А коли вже в зону АТО приїхали, потрапили під Донецький аеропорт – це Опитне, "Зеніт" і за "Зенітом" є такий район Спартак, він ближче до орків. От в нас біля нього була позиція. А перед Новим роком ми були там, де поле якраз закінчується аеропорту. Ми там траншею вирили, бліндаж. Там загинув мій побратим Ігор Хряпа. Я був кулеметником, а він – моїм помічником.
Згодом підрозділ перевели ближче до району Спартак.
Було таке, що стріляли по нас з чотирьох сторін. Але тоді здебільшого була стрілкотня. Мало було мін, не летіло оце все…А вже оця війна, такої, мабуть, не було насиченої війни, бо не було стільки зброї, не було стільки снарядів, як зараз, і не було таких бомб.
У 17-му році з Мар’їнки чоловіка забрали в шпиталь. В нього стався напад. Лікарі діагностували пухлину в мозку. Після операції Юрій з перервами все одно продовжував службу. А за місяць до великої війни доєднався до Української добровольчої армії.
Воював на Київському та Ізюмському напрямках, на Запоріжжі.
Оце Ігор Гавенко, позивний "Касс". Це ми на Ізюмському напрямку сфотографовані, на мосту, який знищили наші, щоб не переїхали орки. Він загинув у серпні, – показує світлину в телефоні.
Кілька разів Юрій і сам був за крок від смерті. А неподалік Гуляйполя отримав контузію. Тоді саме займався аеророзвідкою.
Коли садили дрона, він вивернувся і пішов у хмару. А ми його не бачимо. А дрон передав наші координати і по нас танк. Нас врятувало, що перед нами був бетонний забор, ми так присіли, ну, обговорюємо ситуацію. Він летів якраз на нас, не долетів, мабуть, земля крутнулася, – сміється чоловік.
Цього разу службу перервали проблеми з серцем. Нині боєць лікується. Проте, каже, за потреби, знов повернеться в армію. Лише, побоюється, через вік та стан здоров’я в ЗСУ його не візьмуть.
Я зброю зможу тримати, так, я не можу бігати, не можу штурмувати, хоча мені подобається штурмувати, я б краще штурмував, ніж сидів оборонявся, мені краще це. Я сподіваюся, що, може, приймуть закон, що 60+ можуть піти добровільно. Хай не в штурмові підрозділи, а в підрозділи на другій лінії, а, якщо треба, то вже й на першій, якщо вони полізуть.
В госпіталі, де Юрія знають десять років, дивуються його силі духу. Своїм оптимізмом, каже тамтешня психологиня Ганна Колєва, він заряджає інших.
Це той приклад, наскільки важливо, щоб такі заклади існували, тому що люди, які отримують поранення чи якісь травми, потребують підтримки довготривалий час. А сам наш пацієнт – приклад патріотизму, витривалості, сили духу. Дуже багато у людини є ресурсу на щастя пережити ті події, які з нею зараз відбуваються, самотужки.
Рідні переконують бійця, що той вже своє відвоював, – розповідає Юрій. Та знають, якщо прийме рішення, стоятиме на своєму.
Читайте також: Лікарі не давали шансів. 22-річний військовий з Кропивницького вийшов із коми та знову вчиться жити
Фото авторки та з архіву Юрія Давиденка
Головне сьогодні
