Минулого тижня, мало не під завісу парламентського сезону, депутати таки  «протягли» закон про запровадження державних квот на музичну продукцію, яка формує основний контент мовлення радіостанцій. Віднині кожна третя із пісень ефіру має бути українською – як у нічний час, так і в праймі. Як значну, хоча й дещо заблукалу, перемогу українства можна вважати кожне із дібраних «так» у голосуванні за звернення до Вселенського Патріарха про визнання автокефалії української церкви.

Хтось скаже, сварки через мову беззмістовні й такі, що лише помножують розбрат всередині країни. Мовляв, достатньо монолітної згуртованості солдатів у шерензі, самого лише бажання жити своїм розумом, на своїй землі, а домовитися між собою можна і на мигах…  Розмірковуючи над комбінаціями нашої сьогоднішньої політичної шахівниці, «Точка доступу» викладає гостреньке інтерв’ю з Юрієм Шевчуком, професором мовознавства Колумбійського та Єльського університетів. Можливо, погляд людини з-за океану допоможе навести різкість на питання складових високого статусу громадянина тої чи иншої держави.

Кор.: Педагоги радять починати  знайомство дитини з мовами інших народів якомога раніше, оптимально – у віці дошкільнят. Пам'ять жваво вхоплює нові слова, не спостерігається тривкої залежності від моделей граматики чи словотвору рідної мови, що заважає дорослим, які взялися вивчати нову. Як з цим чинити в умовах інформаційної війни з Росією та нав’язування російської як де-факто другої державної? Чи потрібно нашим дітям спеціально вивчати російську?

На мою думку, слід відгородити дитину від русифікаційних впливів, контролювати те, в якому мовному середовищі вона формується – які книжки читає, яке телебачення чи кіно дивиться, яку музику, радіо слухає і т. д. Тобто на рівні сім’ї домагатися, аби було створено винятково україномовний простір – те, що існує в будь-якій іншій не колонізованій державі, і те, в чому українцям відмовляють.

Кор.: Які явища в українській науці вас пригнічують? Яким має бути вчений, що є конкурентним і в середовищі своїх іноземних колег?

Насамперед – це коли людина, що вважає себе вченою, елементарно не знайома з тим, що написано в її галузі поза межами України і пост-совєтського світу, насамперед в західній науці. Така людина посідає і маніпулює не науковими, а ідеологічними категоріями мислення – наліпками, а не концептами. Так, якийсь, скажімо, фахівець з літератури чи історії вживає слово «лібералізм», поняття не маючи про тексти Джона Стюарта Мира.

 Я не мислю українського вченого поза знанням принаймні двох міжнародних мов, до яких не відношу російську. Русифікація в українській науці сьогодні й далі настільки сильна, що мені здається, таким людям краще взагалі російської не знати, щоб мати здатність дивитися у світ – справжній, а не спотворений російською ідеологією. На мою думку, в Україні є кілька поколінь людей, що народилися після 1991-го, яким російське – мова, культура, спосіб думання – не дозволяє бачити і спілкуватися із сучасним світом. По-друге, надто часто українські науковці не є спроможними вести цивілізовану дискусію, і сперечатися на рівні аргументів, ідей, а не особистостей, без того, щоб навішувати опонентам ярлики в дусі «совєтських» часів.

 Мене теж непокоїть те, що в українській науці по суті не існує інституцій, покликаних захищати незалежне і вільне висловлювання думок. Щоб науковець, який висловлює новаторську, контраверсійну чи непопулярну ідею, теорію і т. ин., не побоювався, що втратить роботу, озвучивши їх публічно. Відсутність таких інституцій, на мою думку, і є причиною дивного мовчання більшості мовознавців зараз, коли ведеться безпрецедентна русифікація мільйонів, коли українська мова постала перед реальною загрозою зникнути протягом наступних двох поколінь. Наука не є можливою без вільного обміну ідеями. Натомість маємо, скажімо, істеблішмент із цілком совєтськими інстинктами і способом діяльності, який годі декомунізувати за таких умов.

Кор.: Що саме ви маєте на увазі, наприклад?

Зараз, наприклад, видається новий 20-томний «Словник української мови» (СУМ) під загальним керівництвом академіка В. Широкого, до речі, за фахом не лексикографа. Цей опус очевидно є ненауковим і продовжує русифікаторську політику свого попередника – 11-томного СУМ. Досить сказати, що ілюстрації слововжитку не мають чіткого посилання на джерело, а відтак їх не можна перевірити.  Це є кричущим і нічим не виправданим, крім елементарного браку професійності тих, хто укладає словник, порушенням світової лексикографічної практики. Це є теж відходом від того, що мав навіть геть недосконалий попередній СУМ. За винятком перших двох томів, які можна було купити, наступні не так легко набути не лише загальній громаді, школам, бібліотекам, але й фахівцям. Складається враження, що це – не науковий проект, а фарс, мета якого – освоїти немалі гроші, що виділяються на видання СУМ. Це безпрецедентна ситуація. Кожен лексикограф, відкривши СУМ, без труду виявить, що це не наукова праця. Водночас я не чую, щоб хтось відкрито викривав сьогодні цей фарс, критикував його. В приватних розмовах – так, публічно – ні. Підозрюю, що неможливість вільного вислову думок знову ж таки уможливлює такі потворні явища в науці. Це лише окремий приклад.

Зі слів пана Юрія, викладачем-мовником він став випадково, під час свого першого знайомства з українською діаспорою, а в юності цілився на висотку російського МДУ, заміряючись стати політологом, як-от  відомий американіст Валентин Зорін, наприклад (Авт.). 

Кор.: Україна – багатонаціональна країна, відтак нам конче важливо виробити ще й свою спільну ідентичність громадянина України, українця за почуванням, хоч і вихідця з іншої етнічної спільноти.  Як це зробити коректно, адже маємо перед очима приклад російської імперії, де не-росіянина виховують у шорах нав’язаної меншовартості, часто вдаючись до фальсифікації історії?

Якщо ставати на позиції політичного громадянства, то в кожній країні це означає, що громадяни мають поділяти певну систему цінностей, яка включає, якщо не любов, то володіння мовою країни, повагу до її конституції, народу, культури, солідарність з усіма іншими членами політичної  спільноти. Громадська солідарність виявляється в найрізноманітніших ситуаціях – на футбольному матчі, концерті, чи у власній кампанії допомоги збройним силам і т. ин. Громадянська солідарність і спільні цінності спільноти, а серед них і спільна мова, об’єднують країну без огляду на розбіжності етнічного походження, релігії, майнового стану, мови спілкування в особистому житті. Це однаково стосується і тих, хто народився в даній країні, і тих, хто приїхав до неї з іншої, але хоче стати її громадянином. В останньому випадку існує усталена процедура, «протокол», за яким емігрант має засвідчити свою повагу і відданість цінностям нової для нього політичної спільноти. Ця процедура включає в себе іспит з державної мови, національної історії, географії и т. ин., а також присягу на вірність новій країні. Цю норму в тій чи іншій формі практикують в кожній державі, окрім, здається, тільки України.

Кор.: До речі, яке у вас громадянство?

Українське і канадійське. Я не мусив додатково складати англійську – те, що я добре володію нею, з’ясувалося після перших п’яти хвилин розмови, але я вивчав географію, історію та засадничі дані про політичний і конституційний устрій Канади.

Кор.: Чи залишилося для вас щось незбагненне у вдачі канадійських українців, або діаспорян, як їх тут називають?

Мені важко відповісти на це питання, бо воно передбачає, що вже існує й якийсь типовий українець-діаспорянин. Я завжди з глибокою підозрою ставлюсь до стереотипів, хоча б тому, що кожен з них – це конструкт, який рідко має відношення до дійсності. Остання безмежно складніша і багатша за стереотип. Тут в додаток часто маємо справу зі стереотипом канадського, американського (непідсовєтського) українця, що є виразом типово російської ксенофобії, яку перейняло й багато українців. В мене часом таке враження, що розумово зросійщені українці сприймають росіян як значно ближчих собі,  ніж своїх братів і сестер у діаспорі. Сьогодні навіть, на моїй відкритій лекції, хтось сказав: «Ось, приїхав нас вчити!» Тобто людина, яка народилася, виросла і сформувалася тут, а тепер живе в Нью-Йорку, викликає в носія такого зросійщеного менталітету ксенофобські рефлекси.

Кор.: Вас це смішить?

Радше засмучує. Це свідчення колоніального світогляду, коли людина не може піднятися над ксенофобією, яка, на моє глибоке переконання, не властива українцям. Ксенофобія – це внутрішнє небажання і неспроможність бачити зовнішній світ, цікавитися ним, брати від нього корисне.

Екзотичні як для нашого вуха «истові» суфікси іменників третьої відміни, середньо-високий «и» у словах «инший» або «инша», і заносисто дзвінкий «г» в усіх «ґатунках», «ґанках» та «ґрендландіях» для Шевчука – не поза, а принциповий вираз українськості в собі.  Вчений повсюдно оскаржує авторитет академічних словників, що укладалися за Союзу, адже ті безжально половинили граматику й словотвір живої мови на догоду теорії про «сестринство» з російською. Утім, недовірливо оглядає також і доробок молодшого покоління лексикографів. «Так, недобра це ознака, –ділиться своїми спостереженнями з кіровоградською публікою, – якщо чи не весь молодіжний сленг – російський за походження» (Авт.). 

Кор.: У записах ваших лекцій у Ютюбі можна натрапити на репліку, що еталонного носія української мови в теперішніх умовах майже неможливо віднайти. То де ви їх знаходите у своїх дослідницьких потребах? 

На кожному кроці. Проблема не в тім, що їх немає як таких, а у тому, що їх годі почути в публічному просторі України, на радіо чи телебаченні. Їх туди свідомо не пускають, щоб позбавити широкі кола українців еталону живої, цікавої, творчої, багатої і не зрусифікованої, а тому привабливої української мови. Натомість нам пропонують недомову, що є блідою, знекровленою і жалюгідною подобизною «вєлікого і могучого». Звісно, що такою недомовою ніхто розмовляти не хотітиме. Це свідома політика, скерована на руйнування мови, на русифікацію України. Траплялося, у Києві зустрічав когось із села – з Полтавщини чи Черкащини, – скажімо, обслугу в ресторані з мережі «Челентано»… Дівчина чи юнак говорили із такою гарною українською вимовою, що я захотів записати її зразок для своїх студентів у Колумбійському університеті. Коли ж я намагався домовитися про запис, носії питомої вимови думали, що я знущаюся з них. Видно було, що вони вже мали негативний досвід ставлення середовища до себе.

Кор.: Якої ви думки про Міністерство інформації та інші офіційні структури, які створено для того, щоб лімітувати обсяг мовлення російського на радіо і телебаченні, відгороджувати нас від чужоземних культурних диверсантів, якою була, для прикладу, не так давно  звільнена редакторка «Інтеру»?

Їхня діяльність радше нагадує бажання вдавати, що уряд протидіє повному засиллю російської шовіністичної ідеології і смислів у нашому інформаційному просторі. Насправді ті, хто покликаний захищати цей простір, від очільника Мінінформації і до Президента, своєю бездіяльністю фактично стають на бік Кремля в ідеологічній і культурній війні проти України. З одного боку ми чуємо галас, пов'язаний із тим, що заборонено черговий російський серіал чи фільм, і водночас українські кінопотужності, на кшталт, телеканалів «1+1», «Інтер», «ICTV» , «95-го кварталу» та ин., безперешкодно виробляють і показують мільйонам глядачів цієї країни відверто антиукраїнські продукти, на порядок небезпечніші і токсичніші, ніж російські аналоги, заборонені з театральним галасом і криком. Водночас завдяки сателітарним технологіям кремлівську пропаганду можуть дивитися у найвіддаленіших куточках країни, і цьому ніхто не протидіє. Питання: а що ж робить Мінінформації, СБУ чи Президент? Що роблять ті, хто покликаний захищати конституційний лад в Україні?

Кор.: Ви також вивчаєте сучасний український кінематограф. Часто висловлюють незадоволення надмірною увагою наших митців до теми страдницької долі українців, зокрема в останніх –  «Поводирі» і «Племені». Мовляв, коли знімуть щось радісне, не про переслідування чи злидні, і бажано зі здоровими людьми у кадрі? 

Українці лише починають, відверто і без заборон, осмислювати свою складну, часто трагічну історію. Це необхідно пройти, якщо ми хочемо зрозуміти не лише те, що сталося, але й причини нашого теперішнього стану, і яке майбутнє ми хочемо мати. Це має зробити кожен народ, що був об’єктом переслідування і гноблення. Євреї, до слова, це роблять десятиліттями, починаючи одразу після Другої світової війни, послідовно, широко і програмово у всіх формах людського самовираження, включаючи науку, літературу, кінематограф і  т. ин. Щороку по всьому світу хоча б фільмів про Голокост знімається від одного до двох десятків. Водночас поряд з цим здорова нація потребує позитивних, життєстверджуючих героїв на відміну від жертв. Такі герої є завжди і серед тих, кого завойовники намагалися зробити жертвами, але які піднялися над власною недолею і виявили силу до боротьби, опору, і навіть здатність перемагати ворога, обставини, саму долю. Думаю, що тут має бути певна симетрія між осмисленням минулого і створенням національної мітології, що надихала б майбутні покоління українців, викликала б у них почуття гордости за свій народ, на відміну від лише співпереживання і покривдження. Нам вочевидь бракує в фільмах таких позитивних історій і героїв.

Кор.: У  вас є думки про перегляд змісту програм з української літератури в школі – маю на увазі саме тексти?

Ви можете переробити всю програму і вибрати потрібні тексти, але їх викладатимуть настільки жахливим, догматичним, тоталітарним чином, що діти будуть травмовані на все життя, а українське викликатиме в них стійку відразу, як провінційне, задушливе, нецікаве. Тому що так, як в нас викладають Котляревського, Шевченка, Франка та інших, було б краще, щоб їх не викладали взагалі. Я надто часто бачу, як ті, хто не спроможні думати і концептуалізувати українськість – мову, культуру, історичний досвід – цікаво, модерно, в контексті світового дискурсу, намагаються ховати свою професійну й інтелектуальну неспроможність за поставою ультрапатріота-народовця. Таким «вченим» куди зручніше мати справу з іконами, янголами, ідеалами, а не реальними постаттями, з їхнім завжди дуже непростим особистим життям, людськими стосунками, конфліктами і колізіями, які рідко коли підпадають під категорію «норми» і «нормального». Шевченко, Франко й инші великі українці мертві в уяві молодого покоління саме через те, що їх робило такими совєтське літературознавство і його сьогоднішні спадкоємці-практики по українських університетах. Академічні співці української «величі», «безсмертя», «геніальності» приречені вічно мати справу з мертвоносними, ними ж створеними іконами, а не реальними, вразливими, недосконалими, як кожен з нас, людьми. Дерусифікуючи викладання літератури в Україні, я б прагнув аналізувати життя й творчість реальних і живих, а не святих і сфабрикованих народницькою уявою мистців.

#декомунізація #українські вчені

Головне сьогодні