Переживши окупацію, собака Блонда боїться гучних чоловічих голосів. А коти більше не стають на рівні лапки, а крадуться, практично плазуючи. Півтора місяці окупації Наталія Гуран та її батьки виживали разом із тваринами. Ховалися від обстрілів та ділили останні запаси каші. Історія "Собака, коти та купка пір’я" про сплюндрований будинок мрії та його мешканців увійшла у видання "Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію". Спогади очевидиці у волонтерському просторі Krop:hub слухала та читала журналістка Точки доступу Лілія Кочерга.
На презентацію книги Наталія прийшла разом із Блондою. Згорнувшись калачиком, одна з героїнь оповідання тихо лежала біля ніг господарки. Чотирилапа, каже жінка, досі не позбулася тригерів, принесених війною. Вона не переносить, коли голосно розмовляють чоловіки, боїться різких звуків. Якийсь час кидалася на всіх військових, які проходили повз.
Так само Блонда боялася вибухів. У неї боліли вушка, тому собака намагалася закопатися під калиною. Тварини не розуміли, що коїться. Звичайні дворові коти, ділиться авторка у своєму щоденнику, застрибували Наталці на голову, ховалися у її пазусі, шукаючи захист. Відтоді не стають на рівні лапки, а крадуться, практично плазуючи.
Родом Наталія Гуран із села Гнаровське, що на Запоріжжі. Після закінчення навчання, розповідає, переїхала на Київщину. Жінка займається IT-консультуванням, захищає права пацієнтів та розповідає про можливості безплатного лікування.
З лютого по квітень 22-го Наталія перебувала у російській окупації неподалік Бучі, Гостомеля та Бородянки. Там вона мешкала у дачному кооперативі.
Складно навіть зараз про це говорити вголос. Це, насправді, таке чарівне місце, затиснуте між лісами, там було дуже класно до повномасштабного вторгнення, – говорить вона.
Їхній дачний кооператив, розповідає Наталія, називається "Мрія". Як і найбільший український літак, який спалили росіяни неподалік. Колись, пише вона у спогадах, треба було довго пояснювати, де знаходиться її домівка. Нині лише варто згадати про Бучанський ліс і люди одразу ставлять питання, чи встигла родина виїхати. Не встигла, – коротко і гірко звучить відповідь.
Жінка ділиться, що її найбільшою мрією було жити в затишному будинку з газоном, собакою, котами та в’юнкими трояндами. І їй пощастило втілити мрію у життя, яке здавалося казкою. Тваринам теж подобалося жити у будинку, який через численні вікна просто заливало світло. Навіть у ванній було вікно – сумнівне задоволення під час війни. Водночас, чотирилапі ненавиділи їздити на машині, бо знали – вона везе до ветлікаря. Але у грозу під машиною можна було заховатися й пересидіти у безпеці негоду. Та гроза 22-го довго не закінчувалася.
Першою у домі мрії, пише Наталія, з’явилася Мосінька. Своє ім’я вона отримала через букву "М" на лобі. Був вуличним і одноокий Лівсі. Кошеням забрали з вулиці смугасту Хлою. Та була нахабна, ручна і не питала, чи хочеш ти взяти її на руки. Пухнаста бачила людину і якимось дивним чином опинялася у неї на руках. Кицька ходила в ліс на полювання і приносила звідти здобич – похвалитися. Одного разу Хлоя не повернулася, підірвавшись на розтяжці.
Блонду Наталія взяла з притулку. У собаки була складна доля, тож жінка вирішила, що її страждання мають припинитися. Стихія Блонди – викачати свою білу шерсть у попелі чи то траві й стати далматинцем.
Мешкали у домашньому звіринці й кури – Джульєтта, Кончита, Зіта та Гіта. Вони, говорить авторка, жили у господі на тих самих правах, що коти й собаки. У Наталчиної бабусі завжди були кури. Тож ще дівчинкою Наталія уявляла, як колись прикрашатиме бальну сукню пір’ям – з чорними цятками й зозулястим, яким ті щедро посипали двір.
Це котокури – бо люблять гладитися й біжать на мій голос. А ще – рятують мої грядки від слимаків, – йдеться в історії.
На жаль, каже, Наталія, росіяни не оцінили її ставлення до курей і просто їх з’їли. Ділиться: в неї був шок, адже дуже любила пернатих. Вони з батьками не встигли їх напоїти дощовою водою, яку дбайливо зібрали у відра, та сховати від обстрілів ближче до лісу.
Бракувало не лише води. Швидко закінчувалися запаси їжі, не було інтернету, світла, зв'язку. Воду треба було набирати під обстрілами з криниці. Ти ніколи не знав, тремтячим голосом говорить жінка, чи повернешся цього разу. Вибір був невеликий – померти від зневоднення, або ж через обстріли. Бувало, що від ранку до пізнього вечора набрати води так і не вдавалося – доводилося ховатися від ворожої авіації та обстрілів. Відстань до криниці у 28 кроків здавалася нездоланною. Закінчувалися й мамині таблетки від тиску, і краплі для очей. Далі без них, ділиться авторка, – втрата зору. У якийсь момент росіяни заборонили виходити родині з дому – без термінів і пояснень. Вони відстрілювалися, прикриваючись цивільними, – вздовж будинків стояла мінометна черга.
Наталчин тато був записаний у лікарню ще на 25 лютого – не потрапив. За півтора місяці без лікування чоловік схуд на 12 кілограмів і останніми днями просто не вставав з ліжка. У нього відкрилася кровотеча.
На той момент всі мости на Київ підірвали. Люди боялися виїжджати на трасу з танками і чекали "зелений коридор". А поки російські "визволителі" навідувалися до них з обшуками, відбирали телефони й шукали бандерівців та неонацистів. Шукаючи татуювання, чоловіків роздягали просто на вулиці. Сусіда ледь не розстріляли за тату пожежників. Наталія боялася, щоб росіяни не пронюхали про її активну громадську діяльність. Знала, що роблять з такими.
Окупанти, згадує жінка, неначе на дух не переносили все красиве, живе і дороге місцевим. Так, без жодної на те необхідності вибили технікою новенькі ворота в кооператив. Водночас, зауважує, їх можна було відкрити одним лише пальцем. І так росіяни вибивали кожні ворота, двері, прив’язували троси й виривали "з м’ясом" грати. Сцена, яка просто "вбила", розповідає Наталія, – російський танк їздить по галявині розквітлих весняних крокусів.
Місцеві вже на звук розрізняли, з чого їх обстрілюють. Жінка, згадує, не могла заснути, коли залягала тиша – не знаєш, чим вона розірветься наступного разу. Сусіди діловито домовлялися як ховатимуть одне одного, коли хтось загине. Яму копатимуть неглибоку – надто небезпечно перебувати на вулиці. А традиційні для поховання ритуали – такі умовності!
У стареньких батьків Наталії були два стареньких собаки з контузією після вибухів. Тварини вили й плакали.
Вони часто трясли вухами й часом нас не впізнавали. Мушка вкусила тата за руку, а потім довго плакала і винувато ховала очі, – йдеться в Наталчиній історії.
Тим часом, до двору прибилася красива й доглянута доберманка. Собака гавкала і просила їсти. Але пригостити гостю особливо не було чим. Люди, собаки й коти їли кашу. Яскравий спогад: сусід проповз через усю вулицю і приніс майже непідгнилий апельсин. Сказав, що їх звільняють.
Старенькі собаки Наталчиних батьків окупацію не пережили. Як виявилося згодом, господарів доберманки розстріляли на трасі неподалік. Вони намагалися виїхати "зеленим коридором". Після того, як росіян вигнали, вдалося знайти родичів цих людей і передати собаку.
У батькового сусіда, пише авторка, були вівчарки малінуа. Найбільший – м’язистий і розумний – Вальтер. Він їздив із чоловіком на пасажирському сидінні, тож потреби зачиняти автівку не було. Якось, намагаючись запустити опалення, росіяни підпалили новенький будинок біля траси. Із полум’я вискакували через двері та вікна. Собака почав гавкати – автоматна черга і попередження – ще один звук і "покладуть всіх". Вальтеру боліло. Він продовжував вити та плакати. До ранку сусід задушив товариша рушником.
Ворота до будинку мрії також вибили танком. Та собаки з котами, пише Наталія, не переступали уявну лінію воріт, а охороняли потрощену й пограбовану господу. Вона розповідає, як сучасний і комфортний дім враз втратив свою привабливість, щойно в ньому пропало тепло і світло. Електроенергія зникла у перший же день – коли заїхало понад 400 одиниць російської техніки. Вони виїздили, наче на роботу, на трасу вздовж кооперативу, і вели обстріл – штурмували Київ. Восьма ранку – колона пішла. Тож люди боялися топити дровами, щоб дим не привернув увагу окупантів. Машину, одяг, побутову техніку, кухонні лопатки по шість гривень за штуку і навіть ношені Наталчині шкарпетки вкрали. Колись щасливе родинне гніздо, ділиться жінка, викликало огиду – це вже не була її "Мрія". Цей затишний куточок зґвалтували і понівечили. Туди було фізично важко заходити після росіян вже після деокупації. Так, бруд зі взуття росіяни чистили просто об дерев’яні красиві сходи на другий поверх.
У лікарню доньку з татом вивезли волонтери. Звичайна гаряча вода з-під крану, ділиться авторка, викликала сльози. Поки тато задрімав, Наталка шукала слова, щоб повідомити йому про діагноз – рак.
Жінка ділиться, що інколи їй закидують, що, мовляв, у її родині всі вижили, тож як такого насильства вони з батьками пережили. Але з цим, каже, важко погодитися, згадуючи, як тато танув на очах і вона нічого не могла зробити. Коли ти був позбавлений таких привілеїв, як то свобода пересування, натомість, під дулом автомата тобі забороняють виходити з будинку.
Моє оповідання, про оцей брак нормальності. Того, що ми в житті вважали нормальним і те, що в нас забрали в перший же день. І, звісно, про моїх домашніх тварин, бо вони дивилися на нас, як на останню надію. Якщо ми розуміли бодай щось – тварини не розуміли, що відбувається, – зазначає вона.
Щоденним етичним викликом, до прикладу, був поділ їжі. Якщо запаси повністю вичерпаються, міркувала тоді Наталія, вона ловитиме кротів. Тварин вона навчилася ловити, коли ті псували їй газон. Але всі мешканці її будинку мали вижити.
Коли українська армія вигнала ворогів з Київщини, кілька місяців Наталка тулилися з батьками в Києві в домініканському монастирі. Після розмінування дороги і відновлення житла повернулася додому – на дачу в Бучанському лісі.
Нині мріє про те, пише у своїй історії, щоб українці наступних поколінь дізнавалися про радянську систему з підручників історії. Щоб і дорослі, і діти знову звикли до того, що в небі може гриміти тільки гроза, а в небеса треба дивитися, щоби не проґавити веселку.
У літературно-художньому виданні "Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію" – спогади жителів Запоріжжя, Київщини, Луганщини, Харківщини, Херсонщини і Чернігівщини, які охоплюють період з 2014 по 2022 рік. Різні за віком і родом занять цивільні українці пояснюють у своїх драматичних історіях, чому життя під владою росіян є категорично неприйнятним. Ніхто з авторів та авторок видання донині не займався письменництвом.
На початку книгу готували для іноземної аудиторії і вийшла вона англійською мовою. Але врешті вирішили спільно, що видання має побачити світ і українською. Прочитавши ці спогади, сподіваються автори, земляки краще розумітимуть українців, яким випало на долю пережити жахи окупації.
Тираж – 1500 примірників. Під час презентацій у різних містах примірники безплатно передають у бібліотеки, навчальні заклади та переселенські хаби. У Кропивницький привезли 25 книг.
Видання підготували в межах проєкту "Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України" ГО Східноукраїнський центр громадських ініціатив за підтримки Kurve Wustrow — Центру навчання та взаємодії у ненасильницьких діях (програма "Громадянська служба миру").
Матеріал для сайту "Точка доступу" створений у межах участі в конкурсі "Співпростір", за підтримки ГО "Ю-Хартс Україна" та Kormotech".
Читайте також: Виживання в умовах війни. Як у Кропивницькому працює Центр підготовки громадян до національного спротиву
Останні новини
