Колишній журналіст із Кропивницького розповів про поїздку на Бахмутський напрямок та настрої військових

Лілія Кочерга

10 січня 2023, 10:05

Колишній журналіст із Кропивницького Андрій Вергуленко разом із волонтерами благодійного фонду "Едельвіра" побував на Бахмутському напрямку. Волонтери відвезли військовим гуманітарну допомогу та вже планують нову поїздку у середині січня. Про свої враження, побут військових та їх нагальні потреби він розповів Точці доступу.

Розповів, що маршрут обрали через Харківську область, а також об’їхали фактично всю Донеччину. Зокрема, проїжджали Ізюм, Слов’янськ, Никифорівку, Краматорськ, Дружківку, Костянтинівку, Покровськ.

Минулого разу, коли з гуманітарною місією до військових їздила засновниця фонду Марія, артилеристи зазначили, що для якісного виконання бойових задач, стабільної комунікації між підрозділами та мінімізації можливих втрат їм не вистачає старлінків. Нам вдалося зібрати кошти на три старлінки, знайшли, як їх придбати за кордоном. Також відвезли теплі речі, продукти, медицину. Оскільки нам не пощастило потрапити в період масових замовлень старлінків, виникли певні проблеми з доставкою одного з них. Тому ще один старлінк ми ще чекаємо й у середині січня плануємо передати хлопцям разом із наступною гуманітарною місією.

Загалом волонтери заїхали у сім підрозділів. Настрої у військових бойові, каже Андрій.

Немає такого, що військові там голі й босі. Більш-менш продуктами, речами вони забезпечені. Проблема була зі зв’язком і комунікацією, щоб вчасно отримувати та передавати команди, а також реагувати на зміни бойових умов. Ми цю проблему закрили. Настрої бойові. Заїжджали на їхні позиції, дивилися, як працюють, а також передали бойовим розрахункам теплі речі, необхідні медичні препарати та продукти. Всі хлопці там бадьорі, налаштовані на перемогу.

Волонтер говорить, що захисники дуже радіють, коли, окрім гуманітарної допомоги, отримують дитячі малюнки та символічні подарунки.

Для військових це дуже цінно, бо вони там на ротації по 8-9 місяців, вдома не бувають і, коли приходять такі звісточки з цивільного життя, вони дуже цьому радіють. І, насправді, дуже цікавляться, як там іде цивільне життя. Та й взагалі, можна пишатися тим, що навіть знаходячись на фронті, наші бійці намагаються створити домашню атмосферу, налагодити домашній побут. Так співпало, що коли ми приїхали до артилеристів, то в одного з військових був День народження. Нас запросили до столу, ми з ними повечеряли. То, скажу, воно все просто, невибагливо, але, тим не менш, там є і дівчата, які готують це все. І, не знаю, як в інші дні, але саме в цей день було якесь різноманіття – салати, різні страви. Там, де ми були, вони і приміщення зробили для їдальні окреме, щоб вона не стояла як посеред поля, також самі змайстрували душ саморобний. Бачив, там пічка якась, що воду нагріває. Тож військові навіть мають змогу помитися гарячою водою, майже як вдома.

Коли війна закінчиться, військові хочуть просто повернутися до своїх сімей, обійняти своїх рідних. Дехто жартує, що поїде одразу на відпочинок на море, в український Крим.

Але для більшості найбажаніша мрія — просто взяти на руки своїх дітей і прогулятися з ними парком, обійняти дружин, чоловіків і батьків. Такі, здавалося б, банальні, але найцінніші речі на фронті набувають ще більшої сили.

Картини зруйнованої України складають гнітюче враження, каже Андрій. Він припускає, що відбудова триватиме довше, ніж війна.

Практично всюди ми були проїздом. Той же Слов’янськ не вдалося розгледіти до пуття. Ми зупинилися на в’їзді в місто, до нас під’їхали військові, ми розвантажилися й поїхали далі в Костянтинівку. Але от Ізюм ми проїжджали, то враження лишилося доволі гнітюче. Там десятки чи сотні приватних будинків на схилі абсолютно всі знищені. В самому місті багато понівечених будівель.

Розповідає, що на фоні цього життя продовжується: люди на зупинках стоять, ідуть з магазинів. Вони вже так звикли й не зважають на це.

Зараз волонтери збирають на позашляховик, аби возити ним гуманітарну допомогу на передову.

Нині дуже тяжко зібрати якісь кошти. Я так розумію, люди трохи і втомилися, і фінансово просіли. Можливо, тяжко й через те, що на свята припав цей збір.

Андрій Вергуленко розповідає, що журналістикою перестав займатися з 2018-го року. Натомість зосередився на перекладах з англійської мови. З початком повномасштабного вторгнення почав моніторити інформацію про курси з тактичної підготовки й виявив, що таких у місті дуже мало. То ж вирішив переїати до Києва. Тут розпочалася співпраця кропивничанина з благодійним фондом.

Випадково побачив в Інстаграмі інформацію про благодійний фонд "Едельвіра". Побачив, що засновниця Марія Берко шукала донорів крові для київського госпіталя, то я також зголосився. Спочатку в Київ приїжджав на вихідні. Потім благодійний фонд почав займатися допомогою військовим більш глобально. Збирали 200 тисяч на бус для 93-ї бригади, тоді я вже повноцінно включився в цю роботу. Потім ми збирали гуманітарку, щоб цей бус не їхав пустий. Відтоді я переїхав у Київ та активно співпрацюю з фондом. Нині я пройшов тактичну підготовку, медичні курси й чекаю на оформлення в ЗСУ, після Різдва мають оформити.