20 жовтня 2022, 08:25
Юлія Комісаренко має 13 років водійського стажу. Але певна: досвід вимірюється не роками, а кілометрами. Їх молода жінка проїхала тисячі. Обов’язково із пристебнутим ременем безпеки і дотриманням ПДР. Жінка називає себе дуже акуратним і обережним водієм. Каже, що це її кредо і її суперсила. Безпечну манеру водіння вона пропагує і серед своїх учнів – водіїв-початківців. Власну історію евакуації із Запоріжжя та чи кожна людина може підкорити автомобіль, вона розповіла журналістам Точки доступу.
На початок повномасштабної війни Юлія перебувала у декретній відпустці та займалася розвитком ютуб-каналу і соцмереж, в яких навчає безпечному водінню початківців. У соцмережах, до слова, вона називає себе інструкторкою із гуморком.
Жінка якраз планувала вийти на роботу, але бойові дії завадили планам. До слова, нині частина контенту на її сторінках присвячена волонтерству. Юля збирає кошти на потреби армії.
У ролі інструкторки з водіння жінка почала пробувати себе якраз під час декрету. А до цього, говорить, просто фанатіла від автомобілів, хоча й вивчилася на економіста.
До від’їзду із Запоріжжя родина кілька ночей ночувала в необлаштованому підвалі п’ятиповерхівки, в якій мешкала. Потім трохи жили на дачі, там був підвал. Туди переїхали і всі інші родичі. Там жили в одній кімнаті, навіть не було як пройти. Запоєм читали новини.
Ми виїхали в першому потоці, оскільки всі дуже злякалися на початку війни. Злякалися, коли перший раз окупанти залізли на атомку. Це такий переляк був… Спочатку ж ніхто не розумів, як будуть розгортатися події. Так як ми у Запоріжжі, то до Енергодару в нас 120 кілометрів. Вже були якісь прильоти, і за два-три тижні після початку ми поїхали. Мабуть, якби не дитина, може ми б ще якось там ховалися, було б де ховатися… Але через маленького сина ми одразу почали думати, як виїхати.
У результаті Юлія із сином, чоловіком та його хворою мамою (вона інвалід по зору) евакуювалися в Кропивницький. Із собою прихопили домашніх улюбленців – собаку й кішку. В обласному центрі мешкає Юліна хрещена мама. Від початку, посміхається жінка, планували перебути тут пару днів.
Думала: завтра, завтра, завтра поїдемо і отак от досі. Але останні три місяці у Запоріжжі, ви самі бачите з новин, що коїться. І ми тоді зрозуміли, що додому ми поки не повернемося.
В Запоріжжі лишилися і родичі, і знайомі Юлії. Говорячи, як їм там зараз, вона зітхає.
Тяжко… Багато друзів, знайомих волонтерять. Деякі знайомі організували благодійні фонди. Спочатку хотілося повернутися і допомагати там, вони, в принципі, там тримаються. Ті, хто з дітьми – повиїжджали. Є такі, що залишаються з родинами, бо нікуди їхати, або ж сподіваються, що все буде краще. Але багато хто виїхав і протягом останніх тижнів. Наприклад, був прильот у центр міста на проспекті. Там були знайомі з маленькою дитиною. Прилетіло прямо в їхній будинок, цілого під’їзду не стало, а вони якимось дивом вижили. Тож чоловік вивіз дружину сюди, а сам лишився працювати.
Жінка додає, що усі, хто має можливість віддалено працювати, або десь зупинитися, або є фінанси орендувати житло – їдуть із міста.
У Кропивницькому родина Юлії орендує квартиру. З цим, зізнається вона, дуже важко. Вільного житла обмаль, до того ж, воно досить дороге.
У нашій квартирі, буквально до минулого тижня, мешкала родина із Запорізької області, із гарячої точки, там взагалі обстріли постійно. Вони просто в нас жили і платили лише за комуналку. Я не можу з таких людей брати гроші. Тут поки ми можемо якось ще платити за оренду. Зі своїх коштів, із зарплатні, ми намагаємося. Нині ж ці люди виїхали, бо лишатися там страшно.
Почавши проводити заняття із водіями-початківцями в Запоріжжі, жінка продовжила займатися улюбленою справою в Кропивницькому.
До прикладу, ми відпрацьовували на майданчику паркування. Вже тут я познайомилася із працівниками місцевої автошколи і якось так співпало, що їм на підміну був потрібен автоінструктор. Тобто, коли хтось захворів або пішов у відпустку, я веду групу. Також даю приватні уроки.
На питання, чому навчає своїх учнів у першу чергу, жінка відповідає, що все банально – водій має добре знати ПДР. Хоча дехто готовий виїжджати на дорогу, не знаючи базових правил.
Навіть є такі телефонні дзвінки, коли питають, чи можна зі мною позайматися, чи можна вже поїздити, але правила людина ще не вивчила і прямо про це говорить. В таких випадках я відмовляю.
Юля говорить, що водії-початківці у Кропивницькому та Запоріжжі нічим не відрізняються – всі роблять ті ж помилки та мають однакові страхи. Аналогічно поводяться на дорозі досвідчені кермувальники. Інколи, на жаль, не досить коректно. Хамів на дорозі жінка ігнорує. Лихачам нічого не доводить. Жінка додає, що, була б її воля, значно збільшила штрафи за порушення ПДР. Поки покарання достатньо м'яке, люди будуть порушувати.
На думку інструкторки, сучасні автошколи пропонують учням недостатньо етапів навчання. Водії-початківці мають здобути більше знань та значно більше займатися практикою.
Я не вважаю, що кожна жінка повинна міняти колеса на авто, але вона повинна знати, як це зробити. Хоча я сама колеса міняла, і в цьому немає нічого такого. Знати, яку рідину треба замінити і коли. До прикладу, гальмівну рідину, взагалі про неї ніхто не згадує, що її потрібно міняти. Треба знати такі базові речі, бо це – безпека.
Юлія говорить, що через війну люди прагнуть швидше набути нові навички, в тому числі – водіння. Хтось довго відкладав, а тепер хоче надолужити, у багатьох дівчат чоловіки пішли на фронт, а вони мають замінити їх у побуті. Загалом, серед учнів інструкторки – 80% жінок. Питаю її, як побороти внутрішній страх керувати авто, на який скаржаться багато дівчат.
Часто справа в тому, що людина погано знає базовий проїзд перехресть, не дуже знає знаки, не відпрацювала на майданчику хоча б вправу "змійка заднім ходом", не навчилася паркуватися і хоче щось від себе – виїхати в центр міста, в час пік і припаркуватися. Нічого не виходить. Приїжджає додому, плаче і дзвонить мені зі словами, що їй не дано. Знову ж таки – все через знання. Спочатку треба відпрацювати якісь елементи, а потім вже їх повторювати на дорозі.
Щодо учнів-чоловіків, Юлія каже, що з жодними сексистськими проявами з їхнього боку не стикалася. Всі вони ставляться з повагою і прислухаються до її порад. І, в свою чергу, допомагають самі.
Навпаки, якщо я щось на ютубі виставляю, то чоловіки мені допомагають, дають поради щодо сервісу авто, діляться своїм досвідом, я їм дуже вдячна за це. Можливо, мені щастило саме на таких чоловіків.
Юлія говорить, що сама не ділить учасників дорожнього руху за статевою приналежністю.
До слова, мені не подобається наліпка "каблучок", тому що виділяти себе як жінку на дорозі – це неправильно. Бо на дорозі немає жінок чи чоловіків, на дорозі ти водій. ПДР однакові для всіх. Навіть буква "У" інколи провокує інших водії підрізати, обігнати. Але, якщо ця наліпка когось заспокоює, то раджу вішати, якщо ні – ліпше зняти. Або "70" можна наліпити, або наліпку, що в авто дитина.
Чоловік інструкторки також водить авто. Каже, інколи і він може дати їй пораду щодо водіння.
Хто б ти не був, хай у тебе навіть 50 років досвіду, чи інструктором 30 років працюєш, все одно, коли поряд сидить досвідчений водій, він завжди буде давати поради, як би він зробив, як би він проїхав. Це просто щось таке водійське, всі під руку будуть поради давати. Я йому, він мені, це нормально.
Жінка розповідає, що першою її машиною була Таврія. Тепер вона їздить на автомобілі Volkswagen.
Не знаю, чи рахується Таврія машиною, чи ні, але вона мене навчила їздити, можна так сказати. Через пів року з’явився Ford Fiesta старенький і от, буквально перед повномасштабною війною, я його продала. Ця машина була весь мій водійський досвід, я її продавала і дуже плакала. Той автомобіль я буду пам’ятати все життя.
Юля переконана, що кожен може навчитися водити авто. Але не усім це потрібно. Якщо людина не отримує задоволення від цього процесу, не почувається комфортно в ролі водія – не варто над собою знущатися лише тому, що більшість знайомих вміють водити.
Комусь просто треба більше часу, комусь – менше. Й індивідуальний підхід має бути.
Найбільш пам’ятною інструкторка називає свою першу самостійну поїздку, вперше подоланий страх. Тоді, сміється, взяла із собою брата, аби було не так тривожно.
Юлія мріє після перемоги поїхати в автомобільну подорож Україною. А ще – покататися на великому автомобілі.
Так мені хочеться на фурі проїхати хоча б трішки. Подивитися, як там все влаштовано, як передачі переключаються. Мені цікаво, як це – управляти таким великим авто.
Сторінка Юлії, де вона публікує автопоради та тест-драйви – за посиланням.
Головне сьогодні
