Двічі ледь не загинула від російських снарядів, а виїхавши на мирну територію, долучилася до волонтерського гурту. Тепер Наталія Попруга із Сєвєродонецька Луганської області у Панчевому, що на Кіровоградщині, допомагає таким самим постраждалим від війни, як і вона сама. Попри пережите і вимушену евакуацію, не падає духом і хоче бути корисною громаді, де отримала дах над головою та моральну підтримку. Свою історію порятунку і чим живе тепер, жінка розповіла журналістам Точки доступу.
У рідному місті, розповідає Наталія Попруга, мала все і була задоволена своїм життям. Жінка працювала оператором на АЗС, мала квартиру.
Поки що житло ціле – люди їздили, то казали. Наш район із самого початку обстрілювали, але поки будинки наші стоять. Все було. Життя було, якісь інтереси були і, виходить, нічого не зосталося.
Наталія розповідає, що від початку великої війни в Сєвєродонецьку було небезпечно.
Бомбосховищ облаштованих не було. Десь на АЗОТі, є у нас таке підприємство, було укриття, але це було далеко від нас. Ми ховалися у підвалі нашої багатоповерхівки. Самі обладнали, бо там нічого не було – ні світла, ні опалення, брудно, холодно. Світло зробили, ліжка поставили, з дому щось там натягли. Там і ночувати доводилося, там і жили.
У підвалі від ворожих обстрілів ховалися мешканці багатоповерхівки, і навіть незнайомі їм люди.
Стали всі одною родиною. Допомагали одне одному, підтримували. Готувати між обстрілами бігали додому в квартири. Намагалися готувати хоча б найпростіше: картоплю, яйця… Поки магазини працювали, щось вдавалося купити, а потім вже дуже тяжко було.
Одного дня у підвал дев’ятиповерхівки, де ховалися люди, влетів снаряд. Наталія і досі дивується, як тоді всі гуртом не загинули.
Пробило цокольний поверх і під першим поверхом залетіло. Повибігали всі в паніці, а ми трохи далі сиділи. Гуркіт був, стовп пилу пішов… Спочатку нічого не розуміли, а потім додивилися – снаряд. Чи то пустий був, чи не вибухнув через несправність, ми не знаємо, нам просто пощастило. Приїжджали рятувальники потім, із ним розбиралися. Жах такий був, не пам’ятаю, навіть, якого числа це сталося.
А от цьогорічне 8 березня жінка запам’ятала на все життя. У цей день вони із сином потрапили під обстріл.
Тиша, тиша, йшли пошукати щось поїсти, а воно ні з того ні з сього як налетіло – Гради. Не знали, куди ховатися і що робити. Ми кудись бігли в паніці, люди лягали на асфальт, хто за будинком ховався…Черга біля аптеки стояла, всі почали кудись бігти, кричати…
Це трапилося в районі центрального ринку, де жила свекруха Наталії. Жінка із сином переїхали до родички, бо в неї ще було світло – хотіли погрітися.
Мабуть, добре, що ми вийшли з квартири – так і врятувалися. Бо до того сиділи навпроти вікна за столом. Коли забігли в квартиру, в свекрухи всі шибки повилітали і розлетілися на дрібні уламки. Все це полетіло б просто на нас.
У сусідньому будинку внаслідок обстрілу того дня загинув чоловік.
Хтось забіг у під’їзд і кричить, що там чоловікові погано, він весь у крові. Поліцейський забіг слідом, виходить і каже, що вже нічого йому не потрібно.
Після цього Наталія із сином переїхали у Лисичанськ – там на той момент, пояснює, було тихіше. Колишній чоловік із нинішньою дружиною лишилися у Сєвєродонецьку. Одного дня їхню квартиру знищив російський снаряд. Самі вони ледь вціліли. Тож також переїхали до Наталії у сусіднє місто.
Вони на своїй машині приїхали, машина побита, але хоч на ходу була. Переночували в нас, а наступного дня всі ми, і ще дві кішки, виїхали. Чоловік колишній займався автосправою, в клієнта одного бус вантажний був в іншому місті. Він попросив його взяти цей бус і нас вивіз, потім той господар забрав у нас автівку.
Виїжджали, згадує Наталія, під обстрілами.
Все сильнішими були обстріли, вже несила була там лишатися. Добиралися, звісно, довгенько. Але можна було тоді ще проїхати. Без вікон, без дверей, але їхали. Матрац якийсь кинули на підлогу і їхали. Нічого, нормально.
На одному з блокпостів переселенців зупинили українські військові.
Мабуть, в нас такий жалюгідний був вигляд, що вони нам пиріжків, печива, води дали – всього. Коли їхали, контраст був, звісно, величезний – у нас в місті люди в основному по підвалах сиділи, не ходили вулицями практично, а ми їхали – Сіверськ, далі Краматорськ – сльози на очі наверталися, що люди ще можуть так спокійно ходити.
З чим у підвалі були, з тим і поїхали, – каже Наталія.
Ми виїхали, в нас не було ні постілі, ні рушників – нічого. Одна сумка із сином на двох. Взяли лише речі першої необхідності. Добре, волонтери місцеві допомагали з самих перших днів. Несли і везли продукти, постіль, посуд – все, що треба.
Більшість людей, каже вона, із Сєвєродонецька виїхала. Зв’язку зі знайомими жінка не має.
Зараз там зв’язку немає ні з ким. Тимчасово окупована територія. Взагалі людям там було тяжко з самого початку – не було ні газу, ні світла, ні води, а зараз – тим більше. Десь на вісімдесят відсотків наше місто було зруйноване. Кажуть, із ста сорока-ста тридцяти тисяч, тисяч до десяти людей там лишилося.
Прихисток Наталія із сином знайшли у Панчевому на Кіровоградщині. Приїхали сюди 26 березня. Як розповідала Точка доступу, у селі Панчеве дві подруги – Тетяна Босько та Віта Панкул – облаштували для вимушених переселенців пів сотні покинутих будинків. Жінки заснували благодійний фонд та прихистили вже 250 родин.
У громаді, окрім Наталії із сином, зараз мешкає її брат із дружиною та сином, їхні тесть і теща, колишній Наталин чоловік та його дружина, її син та матір. Живуть, сміється Наталія, на щастя, у різних будинках, але одною великою родиною. Спілкуються вони і з іншими переселенцями. Мають свій чат у Вайбері. Гуртом відвідують благодійні ярмарки в селі, концерти.
Війна – війною, а настрій якось треба підтримувати, – говорить жінка.
Син Наталії перевівся в Управління ДСНС у сусідньому Новомиргороді, а вона долучилася до місцевої волонтерської команди. Ми заскочили жінку, коли та фасувала гуманітарну допомогу для переселенців.
Нам надсилають посилки з різних куточків України, люди допомагають. Коли привозять посилки, допомогу якусь, то розфасовуємо, речі підготовлюємо людям. Вони приходять – видаємо, допомагаємо вибрати верхній одяг, щось підказуємо, де який розмір, дітям іграшки… Допомагаємо.
Нині, за словами Наталії, постраждалим внаслідок війни потрібні теплі речі і взуття, подушки і ковдри, постіль, посуд, інші побутові речі.
Зимуватиме родина на Кіровоградщині. Поїхати закордон навіть не думали.
Зима, якщо по-правді, то страшить. Будинок у нас без зручностей. Душ приймати, прати також доводиться на вулиці. В хатині особливо немає де сушити речі… Але думаємо, що буде все добре, дрова треба заготовлювати, працювати. Та сподіваємося, що повернемося додому. Бо, як би не приймали добре, а вдома краще, – каже Наталія.
