03 жовтня 2022, 07:20
У Кропивницькому започаткували унікальний освітній проєкт "Світогляд", створений для переселенців. Лекторами можуть стати виключно люди, котрі переїхали внаслідок рашистської агресії. Точка доступу поспілкувалася з учасницями та організаторкою цього проєкту.
Освітньо-культурний простір Гончаренко центр став майданчиком, де люди з різним досвідом можуть стати лекторами, поділитися своїми знаннями та поспілкуватися в неформальній обстановці. Саме тут навесні започаткували проєкт "Світогляд" для внутрішніх переселенців. Раз на тиждень у закладі проходять лекції чи майстер-класи для місцевих жителів та вимушено переміщених осіб на різноманітну тематику.
Директорка Гончаренко центру в Кропивницькому Вікторія Талашкевич розповіла, що проєкт придумали саме для ВПО, щоб дати людям можливість реалізуватися й показати себе місцевій спільноті. Крім того, завдяки підтримці донорів лектори отримують невеликий гонорар.
Першопочатки цього проєкту витікають з мого знайомства з колежанками з Америки, які представляють громадську жіночу організацію WAKE. Познайомилися ми з ними в Києві під час одного з заходів, який вони проводили. Згодом я з ними їздила як тренерка в Камбоджу. Після ми підтримували зв'язки. Коли почалася війна, співзасновниця цієї ініціативи написала мені з питанням, чим вони можуть допомогти. Й запропонувала переслати донат, якщо це буде помічним для вимушено переміщених осіб.
Відтак центр отримав на цю ініціативу 2500 доларів. Тоді й визначили, що проєкт буде розрахований на 50 лекцій, майстер-класів чи воркшопів, у рамках яких лектори отримають невеликий гонорар – 800 грн. Одна людина може провести один захід.
Ми придумали проєкт, щоб кожен міг проявити себе в рамках своєї компетенції. Головне – дати можливість людям певним чином реалізуватися й показати місцевій спільноті. Адже є такі спікери, котрі переїхали й не можуть знайти роботу за спеціальністю, сидять удома й нікого не знають. Тут вони читають лекцію чи то про ядерну фізику, чи про якогось письменника, чи проводять майстер-клас. Вони відволікаються, знайомляться з місцевою громадою, отримують невеликий, але все-таки гонорар, і таким чином ми їх підтримуємо.
Лекторів залучають за допомогою відкритої анкети: людина може її заповнити, залишити свою інформацію про те, в якій сфері вона чи він експерти, з нею потім контактують, пропонують вільні дати, анонсують подію й запрошують гостей.
Аудиторія на заходах абсолютно різна:
Є заходи, де слухачами були 2-3 людини, якщо тема вузькопрофільна. Але були й такі, на які приходили й 20-30 осіб. І це чудово, адже значить, що ми дали людині поспілкуватися з місцевою громадою.
З деякими лекторами після таких заходів центр продовжує співпрацю.
Багато людей проходять через цей проєкт і потім додатково безкоштовно організовують заходи. Відчитавши одну лекцію чи провівши захід, люди пропонують безкоштовно провести ще. Тому що хочуть самореалізації й спілкування. Але ми вирішили, що поки максимально виберемо 50, щоб завершити проєкт. Надалі всі контакти у нас залишаються. Якщо ці люди будуть в Кропивницькому, з радістю пропонуватимемо їм аудиторію й майданчик для спілкування.
Часових рамок щодо завершення проєкту немає, тож його планують довести до завершення.
У рамках проєкту вже відбулося 25 лекцій. Загалом організатори планують запросити 50 лекторів і лекторок із числа ВПО, які проведуть кожен по одній події у Гончаренко центрі. Для цього потрібно заповнити форму та прописати тему своєї лекції.
Наталія Червякова – викладачка Золотівського професійного ліцею із Луганської області. Разом із родиною приїхала до Кропивницького наприкінці лютого, після повномасштабного вторгнення російських військ на територію України.
Наталя Червякова
Війна у нас триває вже 8 років. Ми як могли боронили своє місто й трималися. Але 24 лютого, коли вже зрозуміли, що через великі накопичення військ на кордоні можемо не вистояти, вирішили їхати.
Каже, більшість боялася навіть не ракет чи артилерії, а окупації.
Як викладачка української мови знала, що "добрі" люди здадуть всю нашу діяльність.
До повномасштабної війни ліцей, у якому працювала пані Наталя, постійно допомагав військовим. На заходи запрошували воїнів, щоб ті спілкувалися з учнями, діти робили їм обереги, неодноразово пекли пиріжки.
Люди, які мають протилежні погляди від наших, звичайно, скоса на це все дивилися, примовляючи, мов ми вже в них у чорному списку. Тому довелося виїхати, щоб не бути в окупації.
З однією валізою родина виїхала просто в нікуди. Спочатку зупинилася на добу в Дніпрі. Коли доїхали до Кропивницького, потрапили на комендантську годину й прийняли рішення зупинитися на ніч. З допомогою волонтерського центру їх розмістили в одному з дитячих садочків. Після ночі вирішили ще ненадовго залишитися в місті, бо захворіла дитина, щоб підлікуватися й їхати далі.
Кропивницький нас не відпускав: кілька разів ми намагалися виїхати, проте кожного разу знаходилися якісь причини, щоб лишитися. Тоді ми зрозуміли, що саме тут будемо корисні. Ось 24-го вже було 7 місяців, як ми не були вдома, і як ми тут.
Наразі пані Наталя працює дистанційно в ліцеї. Говорить, що на наступний рік державного замовлення вже немає, тож після закінчення навчального року потрібно шукати нову роботу.
Про те, як справи в рідному місті, і що з їхнім житлом, принципово не дізнаються.
«Важко говорити про те, що там удома. Не знаємо, як там усе. Для нас це дуже боляче. Розуміємо, що, можливо, вже туди ніколи не повернемося. Скоріш за все там уже все або розікрали, або розбили. Я навіть чоловіку заборонила дізнаватися – мені так легше буде. Навіть немає кого попросити, щоб хтось пішов житло перевірив. Ті люди, які там лишилися, мають інші погляди. Всі наші знайомі, як і ми, виїхали, й зараз розкидані по всій Україні.
Зізнається, що в Кропивницькому їм комфортно, єдине, ціни на житло дуже кусючі.
Наталія Червякова стала однією з лекторок проєкту "Світогляд".
Коли ми евакуювалися з Луганської області, я як викладачка відчувала потребу в спілкуванні, хотілося робити щось корисне. Звернулася до Вікторії, що можу як волонтерка проводити курси з української мови, допомагати людям легше перейти на спілкування українською.
Вікторія Талашкевич запропонувала взяти участь у проєкті "Світогляд".
Наталія дуже добре запам’ятала той день. Говорить, на заняття тоді прийшло 18 людей.
Мені дуже тоді сподобалося: аудиторія була настільки заряджена позитивно. Дуже здивувало не тільки мене, а й чергову Гончаренко центру – вона каже, до вас прийшли навіть чоловіки.
Заняття називалося "Розмовляй українською", і на ньому лекторка пропонувала інструменти, які допомагають легко перейти на українську мову в повсякденному житті.
Це свідчить про те, що в людей зараз дійсно виникла потреба переходити на українську мову. Здебільшого із тих 18, хто прийшов на зустріч, були внутрішньо переміщені особи, тільки двоє місцевих. Всі, хто прийшов на захід, мали бажання спілкуватися українською, але з тих чи інших причин не переходили раніше на цю мову. Тоді ж вони прийшли закрити ці проблеми. Їм дуже хотілося здобути нові знання й полегшити спілкування. Після лекції було багато побажань від учасників щодо наступних зустрічей. Загалом заняття пройшло дуже добре, я задоволена, і мої слухачі також.
Далі пані Наталя продовжила співпрацю з Гончаренко центром: вже на волонтерських засадах провела лекцію "Чим унікальний український суржик". І готується до наступного заходу:
В цей важкий для країни час кожен робить, що може: хтось донатить, хтось волонтерить чи плете сітки. Я вважаю, що моя місія така, і я можу саме так допомогти зараз своїй країні. Тому що ми формуємо інтелектуальну еліту, яка буде боротися за відродження нашої країни.
Пані Наталя намагається на своїх заняттях підтримувати переселенців, адже розуміє, як їм важко.
Є люди, які закрилися, дуже сумують за домом. Коли я проводжу свої заняття, намагаюся людей налаштувати позитивно, і ми повинні робити все, що в наших силах. Ми маємо вистояти. Але повертатися додому зараз – це просто підтримати ворога, і все.
Але ми не маємо права опускати руки, адже повинні підтримувати тих, кому важче нас, хто щодня ризикує власними життями. І коли розставляєш акценти, люди по-іншому починають дивитися на свою проблему, що не можна закриватися в собі.
Журналістка Ірина Семенова покинула все в Южному й переїхала в Черкаси. Покинула місто Ірина напередодні війни через хворобу. 23-го лютого їй зробили операцію, а 24-го почалася війна. Повертатися вже не наважувалася, тож весь реабілітаційний курс проходила в Черкасах.
Ірина Семенова
До війни Ірина працювала журналісткою й прессекретаркою міського голови Южного, проводила тренінги по журналістиці, медіаграмотності, комунікаціях, по письменництву й написанню текстів.
Найближчим часом Ірина знову планує повернутися в Южне.
Розповідає, що про проєкт "Світогляд" дізналася від Вікторії Талашкевич. Щоб провести свій майстер-клас під назвою "Текстотерапія: як лікуватися словом", приїхала до Кропивницького. Під час заходу журналістка й письменниця Ірина Семенова поділилася власним досвідом написання текстів, а також презентувала свою книгу. Ірина розповідала учасникам, як тексти допомагають їй переживати складні часи та дала кілька практичних вправ із текстотерапії.
Особливістю заходу було те, що він відбувався увечері на даху. На творчий вечір – майстер-клас замість зареєстрованих 4-х людей прийшло 18. І через дві години по тому люди все ще не хотіли розходитись.
У нас був більше вечір-медитація. Ми купували і різали пополам свічки (які так і не послужили своїй справі, бо було вітряно), носили на дах стільчики й занурювалися в атмосферу теплого і (на диво!) нетривожного вечора.
А далі я майже навмання читала людям тексти зі своєї книжки й давала завдання, які народжувались прямо тут же.
І це спрацювало. Те, що відбувалось того вечора на даху, зможе вповні зрозуміти тільки людина, яка відчуває тексти як біль і задоволення, рух і зупинку, як тепло і холод, і мурашки на шкірі.
Кожен текст, що з’являвся у цієї групи, був живим і взаємодіяв з іншими так само, як і їхні творці.
Ірина розповідає, що тексти перегукувались між собою, часто один текст був підказкою наступному чи відповіддю попередньому. Люди плакали, реготали, посміхалися, сумували, розповідали про сокровенне перед абсолютними незнайомцями, ділились сімейними історіями і читали вірші.
Це була якась містерія, від якої я більше взяла, ніж віддала, хоча кожен учасник і учасниця стверджували, що несуть з собою більше, ніж розраховували отримати.
За інфоpмацією голови обласної військової адміністpації Андpія Райковича, на Кіpовогpадщині зупинились понад 90 тисяч пеpеселенців. З них — 26 тисяч дітей.
Цей матеріал створено завдяки ГО "Інтерньюз-Україна" у межах програми "Український фонд швидкого реагування", яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю сайту Точка доступу і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.
Головне сьогодні
