Володимира Поліщука добре знають у Кропивницькому. А людям, які вперше почули це ім’я, гадаємо, буде цікаво дізнатися про кропивничанина, який віддав журналістиці і дослідженню міста понад чотири десятки років. Тут треба уточнити, що слово "віддав" не варто сприймати як жертовність. Все, що писав і пише Поліщук, – робиться з легкої подачі і великим натхненням, бо без останнього, вважає журналіст, марно братися до роботи. До проголошення України незалежною державою Володимир Поліщук писав у сотні газет країн колишнього Радянського Союзу, а коли працював у міліції, тричі відмовлявся від звання полковника. Про інші цікаві факти життя і те, яким, на думку, Володимира Поліщука, є справжній журналіст, він розповів у інтерв’ю Точці доступу. Ми публікуємо його сьогодні, 6 червня, у день професійного свята працівників засобів масової інформації.
Можна не навчатися на факультеті журналістики, але бути журналістом за покликанням, каже Володимир Поліщук. У людини або є хист до цього, або немає. Можна навчитися писати новини і статті у стилі того чи іншого медіа, відточити технічні звички, але справжній журналіст – той, хто сам обирає тему, знаходить спікерів і вміло розкриває суть.
Тут є два аспекти: перше – грамотність, друге – зібрати і викласти матеріал. На мій погляд, бути грамотним не складно, цього навчають ще у школі. А от знайти тему, зібрати матеріал і викласти його – або це в тебе є, або немає.
Вважає, що робота журналіста – рутинна, а якщо він йде у відпустку, після повернення йому треба час, щоб знову увійти в інформаційний ритм. Цю особливість Володимир Поліщук порівнює з роботою пілота, який протягом двох місяців після відпустки проходить стажування, щоб знову звикнути до робочого середовища.
"Зараз журналістика інакша. Раніше вона була різноплановішою, писали фейлетони, нариси, а нині – це новинна журналістика".
Свого часу журналіст викладав в місцевих інститутах та університетах на факультетах журналістики і видавничої справи. Каже, давав першокурсникам завдання – описати одним абзацом те, що вони бачать за вікном. За цим нескладним завданням відразу можна було визначити рівень грамотності, наявність чи відсутність творчої уяви і вміння викладати думки. Водночас вважає, що задатки і здібності, які має природжений журналіст, треба розвивати і вдосконалювати.
Коли у 1976 році Володимир Поліщук закінчив навчання у 9 класі в школі, батько влаштував його на період літніх канікул у лісництво, де працював сам. Тоді ще школяр Володимир обкошував дільниці, що дозволяло отримати трудову книжку. Завдяки ній лісництво направило би юнака навчатися у Львівський лісотехнічний інститут, пояснював йому тато. Але ця справа Володимиру Поліщуку не лежала до душі. Він хотів вступити на факультет журналістики у Київський національний інститут імені Тараса Шевченка, де того року на одне місце претендували десятеро абітурієнтів.
Здається, предмет мав назву "Історія зарубіжних країн". У перших двох чвертях я мав оцінку "5". Було завершення навчального року і на останньому уроці з цього предмету мене покликали допомогти підключити апаратуру до свята останнього дзвоника. Згодом я дізнався, що вчитель за цей урок поставив мені "4". І так само "4" написав річною оцінкою в атестаті. Увесь педагогічний колектив просив його поставити "5", але він був категоричним….
Такий вчинок Володимир Поліщук вважає негідним, але залишає на совісті педагога. Маючи єдину "4" серед усіх "5" в атестаті і через це втративши золоту медаль, які у той час високо цінувалися під час вступу у заклади вищої освіти, Володимир Поліщук поїхав у Київ вступати в університет Шевченка.
"Яка журналістика, хлопче? Та і будь-який інший факультет? З четвіркою по історії шансів немає!", – сказали мені там…".
Після цього двоюрідна сестра запропонувала Володимиру Поліщуку навчатися у Вінниці і він вступив у Політехнічний інститут на радіотехнологічний факультет. Заняття, згадує, були нецікавими, але навчався він гарно, а на олімпіадах з математики і фізики посідав перші, другі і треті місця. А ще на першому курсі Володимир Поліщук грав у футбол за інститутську команду. Він був здібним футболістом, а після однієї з переможних ігор його забрали у вінницький "Локомотив". Але там він отримав травму ноги і з великими футболом довелося "зав’язати".
Після цього у житті Володимира Поліщука з’являється велика журналістика.
Січень 1979 року – старт Володимира Поліщука у якості журналіста. Він почав друкуватися в газетах, навчаючись на третьому курсі. До цього його спонукав перегляд передачі, яку транслювали на центральному телебаченні "Навколо сміху".
Перші гумористичні мініатюри, кожна розміром до абзацу, Володимир Поліщук назвав "Роги і копита". Дебютна публікація вийшла у одній з вінницьких газет. Згодом автор зібрав їх у добірку й видав з однойменною назвою. Нижче наводимо кілька гуморесок з цієї книги:
У той же час Володимир Поліщук відправив зо два десятки гуморесок в популярну тоді "Літературну газету" і їх теж надрукували.
"У вінницькій газеті мені заплатили гонорар у три рублі, а з редакції "Літературної газети" надіслали 89 рублів. Це були пристойні гроші, бо у той час стипендія у студента була 40 рублів на місяць".
Невдовзі Поліщук знайомиться з вінницькими архітекторами Пoдoльським і Шапірoвим. Вони малювали карикатури і дали журналісту-початківцю адреси усіх газет Радянськoгo Сoюзу – oбласних, райoнних, партійних та мoлoдіжних. Він купив друкарську машинку, друкував гуморески і відправляв в редакції усіх цих газет.
Гумор автора друкували практично всі столичні, обласні і районні газети. Всього – понад тисячу редакцій.
"Гонорари були шалені. Раз на тиждень ми з хлопцями з гуртожитку йшли в кафе обідати, брали пельмені, а після цього я заходив на пошту, купував свіжі газети і забирав грошові перекази. Суми заробітків були різні, але стабільно щомісяця я мав 400 рублів. Тоді середня зарплата була 125 рублів".
Володимир Поліщук писав тексти легко, це було хобі. І тоді, і зараз вважає, що думки й ідеї треба озвучувати, проговорювати і нотували, тоді краще пишеться.
Після завершення інституту журналіст переїхав у Кропивницький (тодішній Кіровоград), за два місяці відправився на строкову службу, після якої рік служив у полку зв’язку при штабі армії в Чернігові. Там писав небагато, лише замітки у дивізіонну газету, а у 1981 році повернувся у Кропивницький і влаштувався на радіозавод. Працював там недовго. Невдовзі познайомився з майбутньої дружиною. Щоб заробити на квартиру, працевлаштувався автором в газету "Будівельник" тресту "Кіровоградбуд" і будівельником у дві зміни в молодіжний житловий комплекс. Було важко: спав декілька годин на добу або й не спав зовсім – з нічної зміни на будівництві відразу йшов на роботу в редакцію. Але квартиру все ж отримав: завдяки гуморесці у газеті "Правда" (яка була центральною у Радянському союзі). Її побачив один із посадовців райкому партії, зателефонував у редакцію "Будівельника" і поцікавився у автора на предмет якихось невирішених питань.
"Я сказав, що орендую квартиру, а треба своя. Ордер на квартиру мені дали через годину".
Згодом йому надали квартиру у молодіжному житловому комплексі, в якому він працював.
Газету "Будівельник" при тресті "Кіровоградбуд" закривали і постало питання, де працювати далі. Чекати на відповідь довго не довелося, у травні 1993 року Володимира Поліщука запросили працювати начальником центру громадських зв’язків управління міністерства внутрішніх справ у Кіровоградській області. За час роботи в міліції, згадує, його тричі хотіли підвищити до звання полковника і він тричі відмовлявся (бо отримавши звання полковника, треба було працювати до 50 років, тоді як у званні підполковника – до 45 років), але четвертий раз він проґавив.
"Я не люблю хизуватися званням, вважаю, що не важливо, яке звання має людина, головним є те, про що вона думає і що робить".
Під час роботи в міліції журналіст налагодив співпрацю з всеукраїнськими ЗМІ, що стало визначальним у майбутньому чоловіка. Після звільнення він співпрацював з газетою "День" (яку називає вершиною журналістики) і "Газетою по-українськи", а також мав багато замовлень з московських газет. У 2014-му році Поліщук відмовився писати в російські газети, це було принциповою позицією.
"Совість не дозволила мені це робити".
І тут варто додати ще одну ремарку. Колись Володимира Поліщука запитали, чому він не обрав для навчання Московський держуніверситет. Тоді деканом одного з факультетів був його родич.
Коли я навчався у 8 класі, ми з батьком поїхали в Москву, він віз туди спортивні костюми і взяв мене з собою на екскурсію містом. Ми разом з місцевими розвантажували костюми і зайшла мова про футбол. Я сказав, що українська команда луганської "Зорі" стала чемпіоном Радянського союзу, то мене ледве не побили. А ще раніше, коли батько працював водієм у радянського маршала Георгія Жукова, останній зірвав з нього погони за те, що той заговорив українською мовою і пригрозив, що відправить служити на Колиму. Туди його не відправили, але невдовзі перевели в Миколаїв. Ось через всі ці події я відмовився навчатися у Москві. Можливо, я тоді все розумів….
Після роботи в міліції Володимир Поліщук друкував у Києві детективні загадки, а у газеті "21-й канал" видав серію кримінальних статтей про резонансні вбивства. Справи знаходив у архіві.
Нині Володимир Поліщук продовжує працювати у газеті "21-й канал". Повномасштабна війна, каже, вносить свої корективи.
"Газета стала інакшою. Багато чого не можна писати. Багато чого не можу писати я. Скажімо, написав два матеріали про загиблих військових. Це важко… Більше не пишу".
Володимир Поліщук – перший і донині єдиний лауреат премії імені Ципіна "Кращий місцевий журналіст" (2018 рік). У 2017-му став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, а у 2021-му – лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації "Літературознавство і публіцистика" за книгу "Час псевдонімів і робкорів" (2021 рік). У нинішньому році став перемoжцем щoрічнoгo oбласнoгo кoнкурсу для журналістів у нoмінації "Журналістика".
Примусити людину працювати в журналістиці – неможливо, підсумовує Володимир Поліщук. Це має бути покликання. У хорошого журналіста, як у оперуповноваженого, повинні бути інформатори. Вони дають зачіпку, а журналіст вже збирає фактаж, встановлює причетних і видає матеріал.
Цьогоріч виповнюється 40 років, як Володимир Поліщук взявся досліджувати місто, у якому живе. Чотири десятки книг, які написав сам або у співавторстві з іншими краєзнавцями, можна знайти в електронному каталозі на сайті бібліотеки Чижевського. І це лише ті, що оцифровані. Журналіст і краєзнавець багато часу проводить в архіві, він продовжує досліджувати Кропивницький і Кіровоградську область, розвінчує міфи, в які десятиліттями вірили місцеві жителі за навіюваннями псевдокраєзнавців, відкриває архітектурні й історичні родзинки різних куточків міста і надихає любити його і знати історію становлення і розвитку.
Принагідно, додамо, що завдяки працям Володимира Поліщука Точка доступу видала серію матеріалів про історію Кропивницького. Почитати їх можна за посиланнями:
Фото Олександра Козловського
Читайте також: Унікальний гранітний стовпчик лежить як непотріб у середмісті Кропивницького
Останні новини
