19 липня 2024, 13:00
“Кропивницький – це маленьке містечко в центрі України зі старими будинками та річкою Інгул” або ж “Кропивницький – затишне комфортне місто у самому серці України. Місто мільйонів тюльпанів із надзвичайною архітектурою, яка збереглася до наших часів”. Як Ви розповідаєте про місто своїм знайомим з інших регіонів України? Адже від цього залежить те, що вони думають про нього та з чим асоціюють. Так само – в історичній ретроспективі: якщо історики чи краєзнавці помилилися або ж навмисне перекрутили факти – історія дійде до нащадків вже викривленою.
Сьогодні разом із краєзнавцем Володимиром Поліщуком розвінчуємо імперський і радянський міф, який досі існує, про те, що Кропивницький – це провінційне місто, в якому не було нічого визначного чи унікального.
“Одна неточність породжує іншу, а незнання породжує подальше незнання”, розповідає краєзнавець Володимир Поліщук.
Одразу зауважує – краєзнавці кожного обласного, колишніх повітових (Черкаси, Олександрія, Миколаїв, Одеса) або губернських центрів (Дніпро, Херсон) завжди будуть говорити, що їхнє місто має переваги і преференції над іншими:
Кожен краєзнавець хвалить місто, в якому він народився чи живе, – каже Володимир Поліщук.
На думку Володимира Поліщука, головна “фішка” нашого краю – дарувати світові неймовірну кількість видатних людей в усіх галузях суспільства.
Подивимося, скільки видатних людей Російської імперії, Європи та США родом з нашої землі або ж мають корені з Єлисаветграда або Єлисаветградського повіту! Жодне з повітових та й окремих губернських міст колишньої Російської імперії не зможе з цим зрівнятися. Звісно, я не маю на увазі Київ, Харків, Одесу, Санкт-Петербург чи Москву.
Сам Єлисаветградський повіт був одним із найбільших за територією в Європейській частині тодішньої Російської імперії.
Традиційно датою народження сучасного Кропивницького вважають 12 червня 1754 року. Саме тоді відбулося освячення початку будівництва фортеці Святої Єлисавети.
Після цього біля фортеці почали будувати форштат.
Відтак Кропивницький можна назвати “старшим братом” інших міст півдня України. Адже вони були засновані пізніше: Херсон – у 1778 році, Дніпро – у 1787, Миколаїв – у 1788, а Одеса – в 1794 році.
Наприклад, в Одесі, станом на 1797 рік, налічували 3984 жителів – третину з них складали купці з Єлисаветграда. Інші дві третини – це європейські купці та селяни й кріпаки.
Навіть першими міськими головами у багатьох містах були єлисаветградці.
Так, першим міським головою Одеси був уродженець нашого міста Андрій Желєзцов (повноваження у 1796-1797 роках).
Він був Єлисаветградським купцем. За його правління в Одесі з'явилася міська дума, до складу якої входили купці та міський голова.
Вже після Желєзцова міськими головами Одеси обиралися єлисаветградські купці Ларіон Портнов, брати Іван та Семен Андросови та інші.
Краєзнавець Володимир Босько в своїй статті “Одесити Ільф і Петров про Єлисаветград – “Другу Одесу” для газети “Народне слово” писав:
“Роль Єлисаветграда в історії Одеси важко переоцінити. Наше місто стало найпотужнішим кадровим донором для Одеси. Одеська літературна школа почалася з видання чотирьох поетичних альманахів з творами юних одеських літераторів, які фінансував уродженець Єлисаветграда Петро Ілліч Сторицин (справжнє прізвище Коган). Так само уродженці Єлисаветграда переважають і в Одеській школі модернового живопису. Лідером одеських авангардистів був єлисаветградець Амшей Нюренберг. До цього об’єднання входили Ізраїль Мексін, Георгій Бострем, Дмитро Бронштейн та інші єлисаветградці, що стали одеситами”.
Міський голова Миколаєва у 1907-1917 роках – Микола Леонтович, теж був уродженцем Єлисаветграда.
Саме за його керування Миколаїв отримав водогін та електричний трамвай. Але найвідомішим його досягненням залишається заснування зоопарку.
Втім, більшовики не оцінили працю Леонтовича ні на посаді міського голови, ні в якості директора зоопарку. Його двічі заарештовували. Другий арешт завершився радянським табором, з якого Леонтович вже не повернувся.
Миколаївці вшанували його пам’ять не лише зберігши зоопарк, а й назвали площу перед ним на честь Леонтовича.
Уродженці Єлисаветграда були першими олігархами Харкова. У своїй книзі “Сто років тому” Володимир Поліщук пише, що першим міським головою Харкова був єлисаветградець Артемій Дорофійович Карпов (на фото). Потім займали цю посаду його брат Федот та син Федота Сергій.
Так, у 1780 році у Харків із Єлисаветграда переїхали сини купця Дорофія Карпова – Федот та Артемій. Зосередивши у своїх руках капітал і владу, вони невдовзі стали першими олігархами міста. Купували або захоплювали торговельні місця в центрі Харкова і землі на околицях.
Вже за 4 роки 39-річного Артемія Карпова обрали першим міським головою. Він займав цю посаду 6 років. Його брат Федот Карпов тим часом будував власний бізнес. У 1799 році в списку харківських купців він вже значився найбагатшим в місті. А за 9 років міським головою Харкова обрали вже 61-річного Федота Карпова.
Його син – Сергій був підприємцем, організував одну з перших у Харкові суконну фабрику. На початку 1820-х, після смерті Федота, успадкував його майно і став найбагатшим купцем міста.
Карпови розвивали торгівлю і виробництво, заснували і розвинули два райони Харкова: Гончарівку і Москалівку.
У 1837 році 56-річний мільйонер Сергій Карпов був обраний харківським міським головою, але незабаром відмовився від посади.
Втім, повернемося від чиновників з Кропивницького до самого міста.
Володимир Поліщук пояснює – наше місто було заможним і передовим у багатьох аспектах. Тут жили багаті люди, купці, які вкладали гроші в розвиток міста.
Так, у 1897 році саме в Кропивницькому з’явився четвертий в Російській імперії трамвай.
Цікава історія того, як трамвай намагалися запустити. Було кілька підрядників: один з них із Кишинева, він хотів пустити “конку” – трамвай тягнули б коні. Але у той час в місті в особистих справах перебував Федір Піроцький (винахідник електричного трамвая). Я думаю, що він мав розмову з Олександром Пашутіним (міський голова Єлисаветграда з 1878 по 1905 роки) відносно того, що потрібно йти “вперед” і робити саме електричний.
До того ж, саме у Кропивницькому 2 квітня 1880 року в приміщенні театру на вулиці Шевченка відбулася перша вистава при електричному освітленні. В Одесі ж, наприклад, перші електричні ліхтарі увімкнули на виставці через 4 роки після цього.
На думку Володимира Поліщука, маркерами того, що тогочасний Кропивницький не був далекою провінцією, були три “кити” – робота Кавалерійського училища, перший український професійний театр та розвинуте машинобудування.
Кропивницький театр дійсно є яскравою візитівкою міста. В ньому відбуваються вистави для дорослих та дітей, театрали регулярно готують прем’єри для глядачів. Ціни на квитки досить демократичні і кожен охочий може насолодитися мистецтвом.
Місцеві жителі цінували театральне мистецтво завжди. Володимир Поліщук розповів, що ще у 1770 році у Єлисаветграді офіцери фортеці святої Єлисавети поставили перший спектакль – “Кавовий дім” Руссо.
Саме наше місто вважають “колискою” українського театру.
У 1865 році інженер Георгій Трамбицький отримав дозвіл на будівництво театру в Єлисаветграді, а вже у 1867 році у новобудові відбулася перша вистава.
Марко Кропивницький до зимового сезону 1881 року написав свої кращі твори та підбирав акторів до першої професійної української художньої трупи. Це були переважно аматори.
На виклик в Єлисаветград прибули М. Садовський, К. Стоян-Максимович, І. Загорський, Н. Жаркова. О. Вірина, О. Маркова; восени приїхала й Марія Заньковецька. Пізніше до них приєдналися М. Садовська, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий.
27 жовтня 1882 року відбулася вистава “Наталка Полтавка” у виконанні першої професійної трупи українських акторів. Кропивницький створив трупу, яка стала гордістю України.
Краєзнавець Володимир Поліщук зазначає, що будівлю Театру корифеїв реконструювали у 1911 році, а потім, за правління комуністів, у 1927, 1956-1958 та у 1975-1976 роках. При цьому автентичні елементи, які були на фасаді та в інтер’єрі, втрачалися, змінювалося й планування будівлі.
У радянські часи на головному фасаді театру міста були дві пам’ятні дошки. На одній з них зазначено, що це пам’ятник архітектури “Театр 1867 р.” На іншій дошці був текст:
“В цьому театрі в другій половині ХІХ та на початку XX століття працювали корифеї українського театру Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий), Марко Лукич Кропивницький, Микола Садовський (М.К.Тобілевич), Марія Костянтинівка Заньковецька, Михайло Петрович Старицький, Панас Саксаганський (П.К.Тобілевич)”.
Вже сучасний вигляд Театр імені Марка Кропивницького отримав після останньої реконструкції у 2011-2012 роках. Під час цієї реконструкції пам’ятні дошки з фасаду демонтували. Вони втрачені.
Володимир Поліщук розповів, що наше місто було центром сільськогосподарського машинобудування на півдні України.
У другому томі другої книги “Силуети крізь час” Валентин Карпов та Сергій Чеботарьов зазначають, що у 1913 році на машинобудівних підприємствах Єлисаветграда працювали 3,5 тисячі робітників (додатково на усіх інших заводах і фабриках міста – близько 2 тисяч).
За словами Володимира Поліщука, знаковими для міста були машинобудівні заводи братів Роберта і Томаса Ельворті, завод товариства Яскульського, заводи А. Шкловського, Бургардта і К, Т. Бродського, А. Жарневича тощо.
Краєзнавець розповідає – у місті працювало Кавалерійське училище, яке було одним з найбільших військових навчальних закладів у Російській імперії. Для розуміння Володимир Поліщук проводить аналогію з сучасною льотною академією – це навчальний заклад, здобувати освіту в якому приїжджали люди з інших міст.
Єлисаветградське кавалерійське юнкерське училище заснували у 1865 році.
Як писав у своїй праці науковець Костянтин Шляховий, спочатку училище складалося з одного ескадрону у кількості 90 юнкерів. Учбовий план був розрахований на два роки і крім загальних предметів (закону Божого, російської мови, математики, географії, історії, креслення, природознавства) включав такі спеціальні дисципліни: тактику, військову топографію, польову фортифікацію, артилерію, військову адміністрацію, військове законодавство, іпологію, військову гігієну, методику навчання солдат шкільної грамоти, практикуми з тактики, топографії та саперної справи.
Поступово кількість юнкерів збільшувалася: у 1868 році – 150, у 1871 – 200, у 1874 – 300.
Автор стверджує, що місцеве училище вже з 1874 року стало основним постачальником офіцерських кадрів кавалерії в Російській імперії – його випуск був на третину більший, ніж у Московського, і вдвічі – ніж у Тверського кавалерийских училищ.
Тисячі відомих військових діячів називали себе вихованцями “славної південної школи”, – розповів Володимир Поліщук.
Пояснює – у Кавалерійскому училищі викладали багато прогресивних людей, а чимало його випускників кінця ХІХ – початку ХХ століття були учасниками Української визвольної війни.
Наказ про розпуск училища віддав 30 серпня 1917 року генерал-майор Савельєв.
Так, у нас немає великої річки, моря… Втім, якщо брати до уваги повітові містечка на теренах Російської імперії, то я однозначно ставлю наше місто на перше місце в усіх відношеннях, зокрема світочів людства, які тут народилися, працювали й проживали, а також розвитку інфраструктури.
Редакторка Ольга Зима
Головне сьогодні
